Поль Манандіз: "Все готово для великого майбутнього України. Лише треба в нього повірити"

Найбільш український француз про те, чому нам пощастило з країною.

Він нагадав українцям, що наша пісня – це ще й ніжно та чуттєво. Успішно робить це вже п’ятий рік на різних сценах – від великих залів до будинків культури в провінції чи тимчасових концертних майданчиків перед вояками ЗСУ. Їм допомагає не лише творчістю, але й гуманітарними акціями.

Колись Поль закохався в киянку Олену і приїхав до неї додому – щоб закохатися ще раз, у свою нову Батьківщину. Вивчив державну, нею вільно спілкується і співає. Сьогодні подружжя більше не разом, зате Поль – стовідсотково наш хлопець. Як властиво істинному галлові, "заражує" співрозмовника життєлюбним оптимізмом вже з перших хвилин діалогу. Як належить щирому українцеві, про свою країну говорить з гордістю і без жодних сумнівів стосовно її величного майбутнього.

Ми з Полем поговорили про те, без чого не уявляє свого життя: патріотизм, свободу та музику.

"Українці набагато вільніші від європейців"

– Свого часу Ви назвали Україну "моїм раєм", в тім числі, однойменним альбомом пісень. Чи збереглося те ж саме відчуття після того, як прожили тут п’ять років?

– Так. Навіть, зважаючи на війну на Сході. Україна – це просто великий рай, і я бодай секунди не думав інакше. Це моє переконання.

– Чимало українців не погодилися б з Вами.

– А чимало, навпаки, пiдтвердили б, що в нас – надзвичайна країна, яка також має бути повністю вільною. Надто, ті вояки ЗСУ та добровольці, які зараз на фронті. Звичайно, є свої проблеми, і поступ не такий швидкий, як хотілося б, але ж для змін потрібен час! Я не думаю, що багато людей сказали б: "ні, не рай". Україна – це таки рай, впевнений.

– Що Ви знали про неї, перед тим, як переїхали жити?

– Правду кажучи, майже нічого. І, можливо, через це теж вважаю її раєм (посміхається – ред.). Знав, що це – частина Європи, яка раніше була в Радянському Союзі. Хоч в Європі, до речі, не так вже й багато інформації про Україну. Але ось я прибув сюди, і буквально через п’ять хвилин зрозумів: це неймовірна земля, і тут я вдома.

– Попри те, що Українa від Європи дуже відрізняється.

– Я не вважаю, що остання – те, на що варто рівнятися. Не вірю в проєкт «великої Європи» і так само не хочу, щоб колись мій син, як підросте (зараз йому – 12, ред.), побачив лише це «щось велике». Було класно раніше – коли кожна країна була собі власне країною, а не складником "європроєкту".

А що, тим часом, в Україні? Надзвичайно вільні духом люди, і ви це швидко зрозумієте, хоч трохи поживши серед українців. Так, вони – вільні, навіть, незважаючи на брутальну агресію війни. Я не бачив тут засмучених людей, хоч вони добре усвідомлюють всі труднощі. Якщо ж говорити про різницю між Європою та Україною – тут можливо себе реалізувати, бути собою, мати велике розуміння себе. Відчувати справжню волю і справжню власну позицію. В Європі, на жаль, таке неможливо.

– Серйозно?

– Я кажу так, бо прожив там більшу частину свого життя. Не знаю, може, це також питання освіти чи чогось іншого, але багато українців чомусь вирішили не вірити в себе. Вони переконані, що в Європі краще, ніж у них вдома. Для мене – зовсім навпаки. Знаю людей звідси, що поїхали до Парижа, хтось – до Італії чи Німеччини. Пожили місяців три, побачили, що не все так райдужно. Хоч деякі вирішили залишатися назавжди, «бо там класно». Я ж упевнений, що класно – саме в Україні.

– Ризикну припустити: це й через те, що в нас не настільки гостра, як у Франції, проблема мігрантів, наприклад.

– Люди мають право жити, де їм заманеться, але дуже важливо поважати традиції країни, в якій живеш. Бо вони – це майбутнє. Як і ті, хто створили її мову, мистецтво, літературу, культуру загалом. Вони і є ця країна. Як ланцюг, його треба тримати нерозривним. В українців він дуже міцний, ще з часів Київської Русі. І навіть росіяни змогли завдяки їй отримати свою мову (сміється – ред.).

Щодо міграції, то не вважаю її великою проблемою. Я також іммігрант! Французький бельгієць, європеєць, який мешкає в Україні.

– Як гадаєте – в котромусь з минулих життів Ви були українцем?

– Безперечно! Дуже люблю українську музику, думаю багато про що, як українці. Та й в інших речах мої смаки збігаються з місцевими.

– Важко далася наша державна?

– Все почалося ще на весіллі з Оленою, я хотів зробити сюрприз – вивчив кілька рядків з пісні "Квітка-душа", яку виконує Ніна Митрофанівна Матвієнко. Вона це почула, відтак запросила взяти участь в її гастрольному турі по 15-ти містах. Це стало надзвичайною честю для мене. Ніна Митрофанівна показала мені справжню Україну, якою вона є.

Завдяки поїздці зрозумів, що в Україні насправді є дві мови, люди говорять українською, але також російською. Я почав вчити пісні, читати поезію, історію, це дуже зацікавило. А раніше не знав, що донька князя Ярослава, принцеса Анна, була французькою королевою. Потроху починав розмовляти. Було не дуже легко, бо в Києві, де живу, люди більше говорять російською. Але якщо відповідаєте їм українською, вони теж починають нею спілкуватися. Тож я трохи «підштовхував» їх. Сьогодні можу говорити по-українськи хоч дві години поспіль, без проблем підтримувати розмову.

– Що Ви порадили б для повноцінного захисту мови в Україні?

– У Франції сьогодні всі розмовляють французькою. Це – одна з найкрасивіших і найдовершеніших мов світу. Бо в нас колись був чудовий король Луї ХIV, який вирішив: відтепер в усіх регіонах країни говоритимуть тільки нею. Було багато театрів та безкоштовних можливостей для навчання саме французькою.

В Україні ж ніхто не має права нав’язувати російську, бо ви вже дуже далеко відійшли від Радянського Союзу. Ви – незалежна вільна держава, а не регіон якоїсь іншої. І маєте надзвичайну, дуже гарну мову, то навіщо ж говорити російською? Mожливо, хтось соромиться, або думає: «Росія – така велика країна!». То й що? Франція теж колись була значно меншою, але ми мали нашу прекрасну мову. Я переконаний, що Україна повинна говорити тільки українською і зберігати свої традиції – понад усе.

"Співати російською – це нищити майбутнє своєї країни"

– Ви вже згадували в одному з інтерв’ю про вплив російської пропаганди на Заході. Чому він залишається значним?

– Це жахливо, але чимало європейців і досі не знають, де це – Україна. Навіть, після Майдану. Навіть серед моїх знайомих такі є. Або все ще думають, що Україна – це Росія. В голові не вкладається.

По-друге, РФ і справді вкладає величезні кошти в свою пропаганду. Згадайте кіно французького документаліста "Маски Майдану" Поля Морейра, де всіх добровольців показано нацистами й божевільними. Xоч і не російський режисер, але ідею поширював цілком російську. Достоту, як їхні медіа, що Росія – це майбутнє світу, хоч зрозуміло, що такого ніколи не буде. Або що їхній президент – такий собі крутий чолов’яга, а не звичайний ніхто, колишній працівник спецслужб.

Європейці мають забагато ідеалізму стосовно Росії. Крім того, просто не бажають щось дізнаватися. Багатьом досі невідомо, що свого часу Росія загарбала частину Грузії, а відтак – український Крим. Або ж не бажають замислюватися, чому так стається, що Донбас, який насправді – всього лише дві області, не держава – може вести війну вже шість років? Більшість європейців незнайомі зі справжньою історією, в тім числі, Київської Русі, натомість, знають фейкову, російської версії.

Нарешті, не треба забувати, що Україна, хоч і давня, та як держава – ще дуже молода, всього 29 років. Щоб було почуття національної ідентифікації, ви повинні мати ідею націоналізму. Тут не йдеться про право-радикальний, який представляє Марін Лє Пен у Франції, ні. Мова про необхідність захистити своє – мову, ідею, територію, майбутнє.

Хоч це дуже важко, бо тут у вас ще й таке явище: в українських істеблішменті та шоу-бізнесі досі присутня російська мова!

– Збиралася про це спитати, випередили.

– Я надто люблю Україну, щоб співати по-російськи. Уявімо собі, що Німеччина воює з Францією, а я заспівав німецькою. Мене вбили б одразу, за подібне в нас люди дуже революційні. Так само виступати зараз у Москві українським артистам – це не просто сумно, це жахливо. Зважаючи й на те, що всередині України вплив РФ – дуже сильний. Співати її мовою чи для російської публіки в умовах війни, щоб заробити гроші – категорично неправильно, це підриває українське майбутнє. Хочете по-російськи – прошу дуже, їдьте до Росії і там співайте. В Україні це роблять українською, як у Франції – французькою чи англійською в Англії. Тим більше, коли проти нас ведеться справді жахлива війна, Україна чинить опір, і гинуть люди. Серед загиблих були і мої друзі.

"Василь Сліпак – єдиний, хто справді розумів фразу "Слава Україні!"

– Один з них – соліст Паризької опери Василь Сліпак…

– Ми знали один одного ще до війни. В мене є друг, Іврі Гітліс (ізраїльський скрипаль-віртуоз – ред.), геній, як і Василь. Іврі показав мені відео, як Сліпак співав "Тореадора" з опери "Кармен", вражаюче. А через кілька місяців по тому ми перетнулися на якійсь мистецькій вечірці. Незабаром в Києві почався Майдан, і це також був період, коли я зустрів свою першу дружину, встановив контакти з українською діаспорою.

Ми з Василем тоді сходили разом на пиво, багато говорили про Україну. Наступна зустріч сталася через місяць. Василь повністю змінився, казав, що збирається на війну. Дивувався й обурювався: як люди можуть розважатися, танцювати, коли на Сході країни – фронт? Це була дивовижно спостерігати: в Парижі встиг стати французом, але відтак знову козаком. Це було його справжнє. Василя, як і мене, дуже дратувало, що у Франції надто мало знають про війну Росії проти України, про цю державу взагалі. Напевне, був єдиним співаком, який дійсно розумів зміст слів "Слава Україні!". Він повністю усвідомлював їх.

Мені важко про нього говорити: це втрата не лише для родини та друзів, для всієї нації.

– Якою була Ваша остання з ним зустріч?

– Тривала хвилин 20, ми пили каву, жартували про якісь українські слова – вже не згадаю, які саме. Але хочу розповісти ще одну історію, сталася недавно. Познайомився з українським вояком, він лежав у госпіталі після поранення. Я хотів якось відволікти його від фізичних страждань, то ж ми з подругою Оленою купили йому гітару – хлопець прагнув навчитися на ній грати. На Фейсбуці ми листувалися, і він якось сказав: єдиною справді творчою людиною, яку я знав, був Василь Сліпак. Для мене це зізнання стало надзвичайним і зворушливим.

"На всіх концертах – Винник і Полякова. А де молоді артисти?"

– Припустимо, Вас призначили радником нашого президента з питань культури…

– Я не є радником і не хочу ним бути. Та почнемо з того, що українське майбутнє – фантастичне, це зрозуміло. І все для нас у ньому відкрито – знаю це як патріот України. Як артист, що змагається за неї, і не має жодних обмежень в своєму патріотизмі. Тому всі співаймо українською, це дуже важливо. Вірити в нове покоління українців – теж. Я вражений, наскільки багато серед них неймовірно талановитих. Працював у журі багатьох міжнародних конкурсів, також їх очолював, як, наприклад, "Берліна-фест", але за все своє життя не бачив стільки талановитих людей, як зустрів їх саме тут. Це вони можуть показати красу України та її гордість.

Хочу поділитися не порадами, а спостереженнями. Працюю в українському шоу-бізі вже п’ять років і бачив усіх: артистів, продюсерів, телеканали. Знаю цю індустрію зсередини. Отже, її контролюють 3-4 продюсерські компанії, вони пов’язані між собою і не дають новим артистам шансів вийти на велику сцену і здобути успіх. Це дуже хибно. Щойно відбувається якийсь великий концерт чи урочистість – завжди одні й ті ж самі, Олег Винник, Ольга Полякова та Дзідзьо.

А я не хочу їх слухати ще і ще, мені цікаво нових співаків. Таких насправді дуже багато – молодих і талановитих, вони заслуговують, щоб про них знали. Є чудові артисти, які знають історію і розуміють її, вони ж створюють класну музику, набагато цікавішу від російської. Їм не дають місця, натомість, його отримують ті, хто з усім погоджуються. Ці останні мають кошти, а продюсери, на жаль, бачать лише гроші, та не бажають бачити війну.

– Ви теж зіткнулися з монополістами українського шоу-бізу?

– В мене інша ситуація. По-перше, маю свою публіку. Крім того, в мене певна перевага, бо українці люблять французьку культуру. Також я ніколи не змінював свою позицію, вона така ж, якою була і п’ять років тому.

Свого часу я відмовився від контрактів з "М-1" та "1+1".

Не хочу багато говорити про музичний ринок, але показово ось що. У мене є пісня "Лелеки", яка завжди має гарний відгук у глядачів. Навіть ті, хто ніколи не знали війни, нерідко плачуть, слухаючи. Прошу знайомих на радіо – поставте цю пісню. Вони кажуть: ні, не можемо, в нас політика, що не повинно бути сумного в ефірі. Хоч нічого надто сумного там нема, пісня була написана ще 15 років тому, в ній – потужна метафора про людину, яка далеко від своєї Батьківщини. Саме цей твір найчастіше просять мене виконати наші вояки на фронті, разом з "Вирушали хлопці". Деякі шанувальники спеціально мандрували в Україну з Іспанії, щоб потиснути мені руку і подякувати за "Лелек". "Прилітали додому лелеки"…

Підсумую: я – француз, і я – вільний артист в Україні. У мене є продюсер, але ні від кого не залежу і не потребую нічиєї допомоги, щоб бути популярним.

– Прибутків від творчості вистачає на життя?

– Так. Попри те, що зараз карантин. Наразі залишається мрією зробити великий закордонний тур для української діаспори, щоб на концерти приходила не лише діаспора. Хочу показати світові красу України, її мови… Та для цього потрібні значні кошти.

"Співав би навіть для одного глядача"

– Вашим пісням притаманний м’який, навіть щемний ліризм. А коли сподіватися україномовних рокових композицій від Поля Манандіза?

– Мій рок-альбом вже готовий, як і ще один, ліричний, та не хочу розкривати усіх секретів.

Часом мені кажуть, що мої пісні – меланхолійні, я з таким визначенням не погоджуюся. Бо, коли створюю музику, то описую певну ситуацію, щоб люди відчули її. Обов’язково має бути в пісні почуття.

Років 30 тому в Франції була жахлива ситуація із засиллям примітивної попси. Комусь здавалося, що це круто, хоч насправді – зовсім не так. Коли робиш поп-музику, то не думаєш. Такий артист – це продюсерський продукт, як шмат м’яса, не більше. Звичайно, можна вдавати, що навпаки, але на сцені все одно буде помітно – ні, прикидаєшся.

Веду до того ж, що майбутнє української музики – не за попсою, а за патріотичними молодими музикантами.

– Кілька років тому Ви мали представляти Україну на "Євробаченні", але не перемогли на національному відборі. Спробуєте ще раз?

– З тим конкурсом була дуже дивна ситуація. Композитор Руслан Квінта, на той час – голова журі, написав для мене дві пісні, вони ще трохи потребували аранжування та доопрацювання. Канал "СТБ" запросив мене на "Євробачення", щоб виступив, як гість. Попри те, що ніколи так не виступав, погодився, хоч і почувався з цього приводу не дуже комфортно. Адже ми були знайомі з Русланом.

Для конкурсу я створив поп-рокову композицію "Про що мовчить моє серце", там були повністю мої слова і музика. Вона сподобалася глядачам, багато людей мене підтримували. Думаю, було б класно, якби француз представляв Україну. Але потім склалася ситуація, про яку вже говорив: продюсерські компанії проштовхують своїх і не пускають "чужих". Можливо, я помиляюся стосовно того конкретного "Євробачення". Не збираюся когось звинувачувати, але, принаймні, в мене було таке враження. Руслана Квінту більше згадувати не хочу.

А в "Євробаченні" ще візьму участь, обов’язково.

– Про Вас також говорять, як і про вельми демократичну зірку, що погоджується виступати навіть у сільському залі.

– Так, була історія. Мав концерт у приміщенні драматичного театру в Луцьку на більше тисячі місць, всі квитки були продані. Тамтешня публіка приймала дуже тепло. Потім чоловік, який організовував концерт, питає: "Хочеш ще раз виступити на Волині?" Звісно, я погодився. Тільки виявилося, що цього разу то буде будинок культури в селі, який стояв там зачиненим ще часів Радянського Союзу. Десь на 200 місць. Але для організатора було справою честі привезти мене в його рідну місцевість. Я був не проти – погодився б співати навіть для єдиного глядача, хто прийшов би мене послухати. Був надзвичайний виступ – у залі, де буквально все – ще з радянського минулого, я співав під бандуру. Глядачі, яким навіть не всім було де сісти, виконували зі мною гімн України.

"Памятаймо слово "разом!"

– Плануєте отримати українське громадянство?

– Так, все ще чекаю на свій український паспорт. Це – моя велика мрія. Документи подав два роки тому, але там довга процедура… Мені здається, що заслуговую бути громадянином: я хочу експортувати сюди майбутнє. Якби президент України зробив такий жест – дав мені громадянство – було б чудово.

– В чому найбільша різниця між українцями та французами? Що в нас спільного?

– Україна повністю відрізняється, і це чудово. Ці дві країни неможливо порівнювати. Справді круто, що Україна – це Україна, а Франція – це Франція. Кількасот років тому вона теж не була такою, як зараз, але наполегливо виборювала своє майбутнє. Сподіваймося, що Україна теж проявить наполегливість. Все готове для того, щоб мати все – просто треба це усвідомити.

– Вашу першу вишиванку пам’ятаєте?

– О, так, вперше вдягнув її на другий день свого весілля. Перший був згідно з французькою традицією, другий – по-українськи, в Пирогові під Києвом. Там я придбав свою першу сорочку. Це було, як спалах, раптове розуміння того, що не міг розгадати раніше. Як-от, чому в Україні є два прапори: червоно-чорний і жовто-блакитний? А подивився на вишиванки і зрозумів, як ті кольори переплелися в символізмі України. Крім того, що це – виняткова техніка і дуже красиво. Зараз у мене – ціла колекція вишиванок. Якби можна було одягати їх на щодень, так і робив би.

– Лаєтеся все ще французькою чи вже українською?

– Тільки українською, я ж українець! Звичайно, коли на самоті. Василь Сліпак, до речі, навчив мене кількох крутих слів, яких не можу зараз сказати (сміється - ред.).

– Є щось з Франції, чого бракує в Україні і за чим сумуєте?

– Ні за чим. А скучаю за своїм сином, було б добре, якби міг перебратися до Києва. Він вже приїжджав до України, і йому дуже сподобалося, що тут для дітей є набагато більше можливостей. Був приємно здивований, що може гратися, де завгодно. У Франції з цього приводу чимало різних обмежень, а тут – воля.

Син відвідував мої концерти, ми з ним сходили на футбол, і тепер він вболіває за "Динамо-Київ". Мріє грати в цій команді. Гадаю, коли йому виповниться 18, приїде жити зі мною в Україні, він хоче цього.

– Все ж таки – чого бракує Україні, щоб стати єдиною?

– Звичайно, там, де йдеться про гроші, завжди буде проблема, але давайте дивитися не в минуле, а в майбутнє. Українці – люди дуже творчі, і вони завжди, постійно створюють щось нове. А ще в українській мові є чудове слово «разом». Тож зараз просто потрібно усім підтримувати один одного. Слава Україні!

– Героям слава!

Людмила Пустельник, GlobalVillageHome

Фото: Манандіз Поль