Людяний, скромний, сім’янин, тато солдатам. Вочевидь, нації теж, в майбутньому після В.Зеленського. Інакше навіщо видали цю першу “ластівку” про Валерія Залужного? Зашкалююче пафосну. Поруч з нею нервово курить навіть белетристика від Юлії Мендель про В.Зеленського, що дала життя сотням мемів. Книга “Залізний генерал” – суцільно піарна. Як і належить “першому млинцеві”?
Двісті з копійками сторінок “Залізного генерала. Уроки людяності”, видавництво Vivat, витримані згідно із законами жанру – про героя або позитивно, або дуже позитивно. Авторка Людмила Долгоновська вибрала те й інше: “Він кохає свою дружину Олену і не соромиться цих почуттів. У святковий день – День захисників і захисниць 14 жовтня 2022 р. – ми говорили про становлення генерала, і я припустила: “Ваша дружина – це п’ятдесят відсотків вашого успіху?”. Валерій Федорович відреагував так: “Ні, Лєна – це дев’яносто відсотків мого успіху ”.
Про 24 лютого: “Щойно зайшла до бункера, зустріла схвильованого полковника Олександра Металіді, помічника Головнокомандувача. Він промовив до мене: – Ти маєш це десь написати! Шеф, коли віддавав наказ одному з комбригів, прямо кричав у слухавку: “Зрозумій, ця країна тримається на наших плечах!” …
Я не могла відвести очей від Головнокомандувача. Тоді ще генерал-лейтенант” (нині генерал) мав спокійний, зосереджений вигляд. У словах і рухах відчувалося – він знає, що робить, усе під контролем. Сидів по центру довгого столу. Перед ним монітори, телефони, мобільний. Говорив із командувачами військ (сил) через відео-зв’язок, віддавав накази”.
Цінна інсайда, якщо хтось не знав, що генерали по життю віддають саме їх. Також користуються столом.
Про перші дні повномасштабного вторгнення, далі: “Міцний чорний чай без цукру. Згодом ми вже не питали, заварювати, чи ні. Знали, що він має стояти на його столі.
Пізно ввечері головком підійшов до мене. Я підвелася назустріч. Сказала щось безглузде на кшталт “Валерію Федоровичу, все буде добре”. Він міцно обійняв мене, усміхнувся. Відтепер у мене було беззаперечне право перебувати й працювати тут”. (До обов’язків п. Долгоновської, речниці генерала, належалb “загальна координація комунікаційної діальності ЗСУ” та вести соцмережі від імені В.Залужного).
Про пережиту застуду і теплі людські стосунки в бункері: “Валерію Федоровичу призначили інші ліки, і я слідкувала, щоб він їх вчасно приймав. Одного разу я пішла в Генштаб і попросила ад’ютанта дати на ніч пігулки. Уранці він мені сказав: “Давай ти будеш сама це робити, бо Головнокомандувач запитував, чому не Люда дає ліки”. Ми щиро піклувалися одне про одного”. І таке інше індійське кіно.
Про політичні амбіції генерала, чи то пак, як наполягає авторка, їхню повну відсутність. Робить це, щоправда, своєрідно: "Один із дуже відомих американських генералів у відставці почав розмову з головнокомандувачем з розповіді про Улліса Ґранта – успішного й популярного головнокомандувача часів Громадянської війни в США. Якось президент Ендрю Джонсон запитав його, чи не планує він скласти йому конкуренцію на наступних виборах? Ґрант вдав тупого вояку-алкоголіка, таким чином знявши напругу. А за кілька років став президентом США. Що цікаво, як очільник держави Ґрант був не менш успішним, ніж на чолі війська. Його двічі обирали на найвищу посаду, і лише через те, що за Конституцією не можна було переобиратися втретє, він більше не балотувався. Валерій Федорович щиро розсміявся з цієї історії…
У нього нема зіркової хвороби. Навіть до себе і, мабуть, найперше до себе, він ставиться з іронією. Це запорука адекватності… Сам Залужний себе політиком не вважає й не демонструє політичних амбіцій. Його взагалі не цікавлять згадки про себе в медіа й місця в будь-яких рейтингах".
Теж майже мімішно – у початковій згадці про владу: “Валерій Залужний із повагою вибудовував стосунки з Президентом Володимиром Зеленським та Олексієм Рєзніковим, міністром оборони (2019-2023 роки). У них він бачив шанс на зміни для ЗСУ. Це молоді політики із сучасним світоглядом (?! – ред.). Здавалося, ідеальні керівники, щоб відтягнути армію подалі від “совка”. В умовах мирного часу система працювала майже бездоганно”.
Та невже?
Втім, це, мабуть, єдиний реверанс авторки перед топчиновниками, бо далі про те, задля чого, власне, створювавалася ця література. Або ж підкреслення заслуг кандидата у владу на тлі провалів діючого керівництва. Як-от, що належних і правильних політичних рішень до лютого 2022го не прийняли, і це одна з причин, чому росіяни змогли захопити значну частину наших земель. Хоч Залужний наполягав на запровадженні воєнного стану в країні та загальній мобілізації ще до повномасштабного вторгнення рф. Але на Банковій до генерала не прислухалися, не бажаючи “сіяти паніку”, бо “все під контролем”.
Коли стало зрозуміло, що далебі не”все”, але ЗСУ відбили перші атаки росіян, на Банковій почали вставляти свої п’ять копійок. Небезпечно зайвих, в планування бойових дій. Надто після того, як було деокуповано території Київщини. Це викликало природні нерозуміння та роздратування військових. В кінцевому рахунку, коштувало Україні надто дорого – генерал пропонував раніший відхід ЗСУ з Бахмута, щоб зберегти якомога більше життів вояків, однак Офіс президента мав своє бачення “фортеці”...
Досить у книжці також про медійне протистояння Зеленського і Залужного. Другий, знаючи про пунктик першого на рейтингах і популярності, навмисне відмовляв журналістам у інтерв’ю – аби зайве не дратувався президент.
Запланований генералів виступ по телебаченню в останній момент замінили пропагандистським фільмом від мандрівника Комарова. Кадри із Залужним у цьому кіні теж були. Але у виступі, якби такий відбувся, генерал мав звернутися безпосередньо до російських воєначальників і переконати їх припинити війну. Не судилося.
Як і дізнатися хоч трохи сенсацій із книги, бо викладене в ній свого часу описували й вітчизняні, й закордонні ЗМІ. Коли, звичайно, не вважати одкровенням рівень знання державної авторкою “Залізного генерала”, кандидатки філософських наук Людмили Долгоновської. “Наносили на карту обстановку”, “задачі” (замість завдання) та інші русизми вперто зустрічаються в тексті. Або ж геть кепсько з літредакторами у видавництві Vivat.
Нині пані Долгоновська працює речницею Американського університету в Києві, АУК. Закладу, що фінансується, серед інших, урядовою організацією зі США, Міжнародною корпорацією фінансового розвитку (U.S. International Development Finance Corporation, DFC). Історично контролюється партією “демократів” США.
Ще один фінансовий донор АУК – ДТЕК Ріната Ахметова. Цілком можливо, що останній взяв фінансову участь в публікації книжки про Валерія Залужного. Першого, та навряд чи останнього інформаційно-агітаційного продукту про генерала.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Comments