...А Ви мали в хаті цей сьогоднішній раритет? На Галичині – то не просто розсувна лавка-ліжко, а ціла епоха. Коли вслухатися, то й слово звучить не кумедно, як може видатися сучасному поколінню, а майже як заклик до бою: “бам-бетл” (“битва”, англ.).
Коли діда не стало, бамбетль, що слугував його своєрідним домашнім престолом не один десяток років, і дідом же колись змайстрований, раптом розвалився сам по собі – символічно. Ні з того, ні з сього, хоч перед тим виглядав добрісіньким: спершу одне за другим знесилено схилилися бильця, потім вздовж спинки-опертя пролягла глибока тріщина, далі зламалося віко. “Розсохся,“ – коротко прокоментувала бабуся. Довелося бамбетля позбутися.
Натомість історії, з ним пов’язані, закарбувалися в пам’яті. Бо недарма на Галичині – то не просто розсувна лавка-ліжко, а ціла епоха. Коли вслухатися, то й слово звучить не кумедно, як може видатися сучасному поколінню, а майже, як заклик до бою: “бам-бетл”.
Авжеж – старовинний меблевий витвір, уявіть собі, теж тримав оборону, і це без жартів. В 1939-му, коли на Західну Україну прийшли радянські “визволителі“. “Звільняли“ край від його жителів, їх самих – від “зайвої“ власності, нишпорячи по чужих хатах. Хто пережили візити окупантів, відтак ділилися “ноу-хау”: “Що маєте дорожчого-ліпшого, то сховайте в бамбетль, і най би зверха хтось сидів, як прийдуть. Бо тамті зайди не знають, що воно ся розсуває, думають, що суцільне. В них такого нема“.
В них багато чого було “нема“, тож “компенсували“ собі за рахунок господарів – що непроханим гостям “глянулось“. Тому бабця Марія завбачливо сховала в бамбетль кілька своїх золотих дрібничок, порцелянові тарілки й пальто з хутряним коміром. “Визволителям“ не вдалося поживитися ними під час чергового трусу.
Ті скарби потім все одно пішли з дому, в різні часи, а найбільше – в голодному 1947-му, після того, як з обійстя забрали всю худобу та інші “ізлішкі“. (Не погнали до колгоспу тільки козу – бо вчасно втекла. Потім в її молоці варили лободу і так виживали. Ну, і за рахунок того, що продали з бамбетля). Клуню ж на подвір’ї розвалила солдатня: в боротьбі з “куркульством“ моїх дідуся та бабці, які все життя чесно й важко працювали на власній землі. Дід, тесля від Бога, тримав у клуні інструменти, робив людям на замовлення меблі і навіть вози. Фірму Едуарда Пустельника знали далеко за межами його рідної Чортківщини.
Ще з одним бамбетлем, виготовленим дідом, пов’язаний казус порятунку іншої родини. Трагікомічний, коли з журбою, якщо й не радість обнялась, то живий анекдот – точно. Родина, разом з нашою та ще багатьма з села, була кандидаткою на подорож до Сибіру – бо вважалася надто заможною, на думку жебрацької влади. Чиновник з сільради припхався особисто це повідомити – збирайтеся, мовляв. Жінки заплакали, а газда, обвівши рукою оселю – де вже раніше побували “визволителі” – намагався переконати, що він, дружина, тесть з тещею та діти давно позбавлені різного-всього й спролетарені совєтами. А прибулий наготувався “штовхати рєчуху” – недостатньо бідняки, все одно помандруєте в товарняку – вмостив галіфе на дерев’яну лаву. Тут же завовтузив сідалом: чому так твердо сидиться? Геть дупі не м’яко, а його начальницька встигла звикнути до шкіряного крісла, в когось вкраденого.
“Ось бачите! В нас навіть ковдри нема, щоб вам дошку застелити!” – схопилися за соломинку господарі. Сільрадівському заціпило, поки з його нижніх чакр, заземлених бамбетлем, піднімалася по хребту нова інформація – просто під кашкет, якого й не думав скидати, переступивши поріг. Але тактильну силу деревини, яка зіткнулася з двоногою, не змогла скасувати навіть радянська влада. Одне слово, сім’ю не вивезли – а чи посприяли тому тільки тверді галицькі меблі, чи “підмастили” “товариша” якимось хабарем, про те бамбетлеві перекази не повідомляють.
“Вашого діда – то була солідна робота!“ – казав потім нащадок врятованої родини.
Бамбетль для галичан – то своєрідний маркер, індикатор свого-чужого. Доречна згадка про нього в розмові може творити дива, крутіші від рідзвяної знижки. Це я про трафунок Ореста, знайомого журналіста українського походження зі США. Він купив собі на Тернопільщині хату і забажав її умеблювати як “за прадіда було”, той свого часу емігрував за океан. Звичайно, хотів придбати і той самий меблевий атрибут. Почав шукати в Інтернеті і пережив щось схоже на шок, коли прочитав на котромусь з сайтів фразу, яка звучала, мов блюзнірство: “Cкамєйка, традіционная лавка с ящіком (бамбєтєль), 1200 грн”. Саме так – “скамєйка“ (!), не здригнулася в когось рука подібне написати. Німа сцена.
Потім Орест поїхав з друзями в експедицію по селах, розраховував купити в когось зі старожилів автентичного бамбетля, не сучасного (ще й, боронь Боже, виявиться, що made in China). Шукали довго, і десь на Борщівщині бажане знайшли. Але власник, дізнавшись, що покупець – іноземець, спершу заломив небачену ціну, і Орест скис. Вже коли виходив з хати, зітхнув уголос “eх, файного маєте бамбетля!”. Після чого всю компанію одразу ж зупинив господар і почав докоряти місцевим друзям американця: “Не могли мені сказати, що людина добре нашу мову знає? І так би пішов з нічим?! Ви, хлопці, встиду не маєте, а бамбетль най чоловік забирає за так, задурно”.
Відтоді відреставрований Орестом раритет прикрашає його українську оселю. Господар каже, що на ньому йому найкраще пишеться, вже навчився зручно вмощуватися з комп’ютером на бамбетлі. Бо на Галичині – то не просто розсувна лавка-ліжко, але й справжній міст між епохами.
Людмила Пустельник, GlobalVillageHome
