• Lyudmyla Pustelnyk

"Вишневі ночі" на світанку Незалежності

Updated: Aug 25


Згадалося. Кілька років тому, зранку, зайшов на свою сторінку, FB. Там: запит на дружбу: Орест Білінчук-Портяк,. син. Друга-товариша мого, давнього, Василя Портяка, автора "Вишневих ночей". Отож, принагідно...


Свого часу, 1992 року, Василеві "Вишневі ночі" – зняті за прозою Бориса Харчука – пробули в українському кіномистецтві явищем добірним, знаковим. І цілком заслужено, по-доброму, пішли в світи… Зіркове акторське гроно: Володимир Шевельков, Інна Капінос, Кость Степанков, Михайло Голубович, Олена Оглобліна, Микола Олійник, Леонід Дьячков… Хоча, якщо вже до істини, були загрожені на знищення, – позаяк сам сценарій "Вишневих ночей" і робота над фільмом постали ще до Незалежности, до 24 серпня 91-го, при "совєтськой власті", – отже були небезпечні. Проте Доля і Господь лихо одвели.


… Пам’ятається, дивилися стрічку в столичному Будинку кіно. Тоді назагал час був цікавий, і вельми: висотні, елітарно-психологічні фільми Стенлі Кубріка – "Механічний апельсин", зокрема, чи медитаційна "Зозулина божевільня", з її ж таки "…гніздом", пролітаючи над яким усі – і то вельми адреналіново – тужать.


… І тут – наші, національні, "Вишневі ночі". В Харкові місцеві чиновники притьмом наказали-ухвалили перекласти-дублювати "Вишневі ночі" в абсолюті, російською (питомо: в самій картині упівці чинять і живуть з українським словом, енкаведисти, зрозуміла річ, воюють у своїм затязі на "общєпонятном"). У тих часах озвався був до мене телефонічно, на предмет фільму, харківський приятель: старий, каже, то страхи господні, все по-чужому: навіть "Кожух" – провідник УПА (Михайло Голубович) зі своїми хлопцями і "Калиною" – так само по-московському…


Додам од себе: дворушний вуйко, – що його неперевершено зіграв вічної пам’яти Кость Степанков, – даючи розкішні мовні перли, на взірець: та ні, пане-брате, пальцем сала не вріжеш, сподобився на "да нєт, братєц мой…", – перекладеним по-російськи… До слова: Сергієві Параджанову, в 60-х, за те, що не хотів дозволити, аби його "Тіні забутих предків" дублювали російською мовою, одразу ж закинули-зацвяхували націоналізм. Дальша доля мистця гірко знана…




Без аналогій: того далекого-близького 1992-го, за кілька днів по перегляді, попростували до кафе "Ятрань", що стояло за Українським домом, Европейська площа, при початках Хрещатика: Василь Портяк, учений-фольклорист Леонід Шурко, – на жаль, уже покійний, автор цих рядків і публіцист Анатолій Щербатюк. Тоді з Щербатюковим "Духом крові" ("Слово", ч. 4,1992 р.) з Печерською прокуратурою в мене точилася судова тяжба: виклики, допити, пояснення. Одначе там, за кавою, – жива енерґетика від картини, свіжі кров і такі ж захоплення та розводини про той-таки ж горезвісний дубляж російською.


"Вишневі ночі", принагідно зауважу, неоднораз безпосередньо ходили прем’єрним показом на кількох російських каналах, з конкретними реальними анонсами – "о том, как лєйтєнант-енкаведіст полюбіл молодую красавіцу-бандеровку". Все це, а також ухвалена, тоді ж таки, 1992-го, "Європейська Хартія реґіональних мов", і переймало нас за розмовою. Несподівано за сусіднім столом (засідало там чоловік із десять) глухо прозвучало: давай вийдєм – певно, щось і дуже в нашому товаристві їм не сподобалось. Портяк підвівся і спокійно мовив: чого виходити – давай тут. Вмент усе притлумилося і загладилося. Ці чоловічі чесноти, коли можна було матися на бачності і вдатися в забіги, подивляти в ньому доводилось без ліку.


"Вишневі ночі" зазвучали.

Загальне визнання. Призи на кінофестивалях. 1995 року гран-прі за кращу жіночу роль Інні Капінос (зв’язкова "Калина"), на кінофестивалі "Стожари" (Київ). 1997-го – лавреат кінофестивалю "Золота ера", так само в Києві.


…Власне, з картиною цією у мене свої пригоди. Подорожні. Березнем 2005-го налаштувався на роковини до мами, в Лубни,– там 1993-го замерзла її поліська весна. Поринаю в метро. На станції "Либідська" – ятки з відеокасетами. Трилери. Іноземні бойовики. Popsovi комедії. І раптом… Закляклий – до цноти – шок: вільно лежить Портяків фільм. Кладу 25 гривень.


Нічний харківський автобус. Прошу "стюардесу" – ставимо. Пасажири ціпеніють: зовсім далекі від уподобань українських, визвольних рухів, самостійности і боротьби за неї, головно – російськомовні, нанизують душу і значать картину надміру. Тут тобі і новітні Ромео і Джульєтта. І це саме життя. І траґедійна любов, де двоє стали на Божу дорогу і пішли на вмируще… Видається, що фільм – фабульно, сюжетно – не такою мірою про боротьбу УПА, а саме про це…


Трохи розказав А на фільм подивитеся вже самі…



Facebook


Олександр Сопронюк (Олександр Сопронюк), м. Київ




70 views0 comments