Начальники мгб-нквд на окупованих 1939го року землях Галичини – це етнічні українці. Половина від загальної кількості, статистика 1944-1953 рр. Виконавці злочинів проти власного народу.
Львів-1939., скарга капітана червоної “армії” Павлишенка: “Устройство на полу для помивкі голови расположено слішком нізко і нєудобно. Во врємя дьорганія за цєпь вода тєчьот нє бєспрєривно, а только короткоє врємя. Вслєдствіє етого нєвозможно помить голову”.
Драматичне знайомство капітана з унітазом відбулося в домі професорки університету, графині Кароліни Лянцкоронської, там поселився. Ледве не закінчилося трагедією – розлючений непоступливістю “устройства для помивкі”, тов. Павлишенко приклав до голови служниці Лянцкоронських зарядженого пістолета. На щастя, не вистрелив (https://www.lwow.com.pl/karolina.html) .
(Інших радянських офіцерів розквартирували в готелі “Жорж”. Адміністрація почепила оголошення-інструкцію: на унітаз не треба ставати ногами, залагоджувати фізіологічні потреби сидячи. Не призначений, щоб набирати з нього воду для чаю).
Енкаведист Федір Яременко, про якого відомо, що був зі Сходу України, очолив тимчасову міську раду Львова. Після того, як більшовики заарештували представників чинної мерії на чолі зі Станіславом Островським, професором. Новий керівник був неписьменним і хизувався цим як ознакою ідеологічної надійності.
Ректором львівського універстету став товариш Марченко з Києва, особистість доволі безбарвна й непомітна. На противагу “політичному комісарові Левченку”, це його зусиллями відкрили кафедри “наукових” дарвінізму, ленінізму, сталінізму і позвільняли старий професорсько-викладацький склад.
На тлі щоденних моторошних новин про чергові зникнення цілих родин, розстріли й депортації до Сибіру, львів'яни із задоволенням переказували один одному курйозний випадок у місцевому трамваї. За участю міліціонера чи то Пересунька, чи Перетятка. Той спіймав студента-безбілетника, але порушникові вдалося вислизнути, зістрибнув з вагона на ходу. “Як прізвище?” – крикнув Пересунько услід, а хлопець гукнув на всю вулицю “Пеніс!” і забіг до ближчого корпусу університету.
Міліціонер за ним, почав допитуватися в спантеличеної секретарки: “Де сховався ваш Пеніс?”. Почервоніла панянка промимрила, що в неї нема, не знає, Пересунько не здавався: “А в декана вашого, мабуть, точно є? Так, товаришу декане, пред’явіть зараз же Пеніса!”. “ – Як?! У присутності дівчини? Чому?”. “– Він порушує соціалістичну законність! Не платить за проїзд у транспорті!”. Минуло досить часу, перш ніж міліціонерові пояснили, що став жертвою студентового тролингу, як нині сказали б.
А шокований український Захід продовжувади вражати “прибулі з-за Бугу”. В Галичі на Івано-Франківщині, як пише історик Зіновій Бойчук, “масовими згвалтуваннями відзначався оперативний працівник районного мгб молодший лейтенант Василь Муштенко, уродженець міста Дебальцевого на Донбасі. Жителька села Залукви цього ж району Юлія Бучко згадувала, як раптом, зустрівши цього чекіста, скочила в криницю, щоб не стати збезчещеною. Поведінка горе-чекіста стала предметом розгляду його огидних діянь на засіданні райкому партії 24 липня 1948 року. Василь Муштенко до того “дооперувався”, що “нагородив” свою дружину сифілісом. А вона ж свого часу була жіночим конвоїром у Бутирській тюрмі й, не приховуючи злості та ненависті, погрожувала застрелити Муштенка за спричинену їй кривду — зараження сифілісом” (https://ifoonsku.ucoz.ua/news/kati_gerojami_ne_vmirajut_v_ivano_frankivsku_znjali_memorialnu_doshku_krivavim_chekistam/2014-11-29-3736 ).
Тим часом, серед начальників нквд-мгб західних областей 1944-1953 рр. не бракувало етнічних українців. До Львова з Харківської області прибув полковник Іван Гребченко, до Станіславова (нині – Івано-Франківськ) – Олексій Гриценко з Катеринославської області (згодом – Дніпропетровської), Михайло Завгородній з Херсонської та Арсеній Костенко з Харківської. В Рівному – харківянин Микола Приходченко, в Тернополі – Василь Коломієць з Кременчука, Полтавська область, та Володимир Майструк з Проскурова (згодом Хмельницький).
Були й екзотичні типажі – як-от Іван Матвієнко, гебіст-контррозвідник на Волині в 1947-48 рр., походив з донських козаків.
Або й зовсім місцеві, не “східняки”. В Рівному керували Іван Антонюк, “уродженець Подільської губернії”, та Володимир Шевченко, народився у Львові. Обидва селянського походження.
Красномовний етнічний склад начальників умгб Галичини згаданого вище періоду жорстокої боротьби окупантів з підпіллям ОУН-УПА – серед головних гебістів було 10 українців та всього на одного більше росіян, 11. Начальники унквд – 8 українців та 7 росіян, як пише в своєму дослідженні Андрій Жив’юк (https://shron1.chtyvo.org.ua/Zhyviuk_Andrii/Kerivnyky_orhaniv_NKVD_NKHB_MVD_MHB_zakhidnykh_oblastei_URSR_kilkisni_ta_iakisni_kharakterystyky.pdf
).
Всі чекісти, як належало – пролетарського походження. Класовою ненавистю до “буржуазної панської Польщі”, напевне, можна було пояснити їхню готовність здійснювати геноцид таких же, як і самі, українців. Та було й інше пояснення, етнокультурної різниці. Зі споминів уже згадуваної вище Лянцкоронської:
“Через короткий час виявилося, що різниця між нашим народом, який донедавна – до Першої світової війни – називався “русинами”, і жителями Київщини просто величезна. Від Запоріжжя до Червоної Русі (історична назва Галичини – ред.) довгий шлях, і 700 років близькості до західної культури неможливо стерти. Люди, виховані в польській, західній культурній атмосфері, хоч і політично ворожі до нас, але часто приходили до нас у розпачі й відкрито визнавали, що Україна, яка раптово заволоділа ними, є для них чимось невимовно диким, зовсім чужим”.
Йшлося, звичайно, про Україну радянську та її комуністичних “дітей”, манкуртів і вірних посланців “русміра”. Українськими залишилися тільки їхні прізвища.
https://www.lwow.com.pl/karolina.html, https://historia.interia.pl/, https://przystanekhistoria.pl/, https://ifoonsku.ucoz.ua
Global Village Home
Comments