Про однойменний документальний фільм Ірини Магрицької та не тільки.
Що ми знаємо про геноцид українців 1932-1933 рр.? Здається, вже чимало. На те й музей Голодомору в Києві, сотні публікацій, свічки пам’яті у вікнах восени щороку...
А в скількох школах демонстрували документальну стрічку дослідниці Ірини Магрицької “Голодомор 1932-33рр. на Луганщині. Закляття безпам'ятства”? В яких вишах захищено магістерські роботи на матеріалах фільму? Відзнятого, до речі, ще 2008 р., високопрофесійно не лише з точки зору кінематографічного мистецтва. Аналіз причин і наслідків, цифри, в т.ч. й від виконавців злочину, живі вражаючі свідчення українців, хто пережили Голодомор. Все, що треба. Йдеться, зрозуміло, не лише про єдиний регіон – про весь український Схід. Цінний же кінодокумент не тільки історичною доказовістю, також переконливим спростуванням міфології про “зросійщену Луганщину”.
Здавалося б, ось він – потужний просвітницький засіб, що мав би стати обов’язковою частиною шкільних і не тільки програм. Його належало би демонструвати по всіх телеканалах, не раз. В титрах конче мало би бути, що створений за підтримки міністерств освіти, культури. Які, звичайно, відрядили би це кіно на міжнародні фестивалі і про нього ж замовили рецензії в англомовних критиків для світових видань.
Та ба. Величезний обсяг праці ентузіастів задля створення фільму відтак означав лише початок. Не менш титанічних зусиль задля поширення стрічки, своїми ж, на рівні подвижництва, засобами. Ось що написала мені з приводу пані Ірина: “У Луганську у 2009 році нам вдалося зробити презентацію, на якій було 350 людей. У 2008му показали на одному з луганських телеканалів. В Івано-Франківську у 2015му на ТБ показали, коли ми сюди переїхали, нібито у Львові. У 2012му – в Тернопільській вищій духовній семінарії імені патріарха Йосифа Сліпого. А ще по школах, коледжах і ліцеях показувала, де жила раніше - в Луганську, Білій Церкві, в містечках Київської області, у Франківську та області. Усе це робила на громадських засадах, з метою просвітити молодь і розповісти їм правдиву історію”.
За 15 років жоден загальноукраїнський телеканал цей фільм не наважився продемонструвати. Автори стрічки вважають, що не в останню чергу - через цитату про О.Турчинова, який свого часу висловився про "недолугість" українців. У фільмі про це згадується, та не нашими ЗМІ, звичайно - ті швидко забули.
То що ж держава, влада, бодай якась від них підтримка? Вже трагічно недивно, їм було не до того, щоб пропагувати фільм. Кивати на тих та інших можна скільки завгодно, але будьмо чесними – пересічним громадянам, нам з вами, зазвичай теж або ніколи, або байдуже. Хоч до постійної теми Голодомору пам’ять суспільства мала би бути голодною так само постійно, даруйте за тавтологію. Бо надто свіжа рана і надто мало ще, попри все, знаємо про трагедію. Тим більше, на тлі трагедії сучасної, великої війни.
Нижче – фрагменти фільму та його повне відео:
Несмашна Наталя Гнатівна, с. Містки: "Прийшла до нас молодиця, такий на ній платок гарний... А ми ж уже двох пустили, і самі голодні, пухлі. Приходе парень до нас, проситься... Уже в нас, ну, єсть. А він пішов у сарайчик до нас і вмер. Приходе, це вже на другий раз, молодиця, напнута платком, і хлопчик з нею. А ми кажем: "У нас, осьдечки, троє". Ну, вона до сусідів пішла. А тут бабушка каже, у нас садок великий був, "занеси сушки сусідам". Я понесла, думала, що хазяйка двері буде защіпать, а вона так поза мною, та двері нащіпнула, та зразу на мене отак почепилась, придавила. А дядько синові каже: “Єгор, подай ножик”. А тут спасателі прийшли мене спасать і вікно вибили, а вона на мені висе, я давлюся вже. Коли двері зняли, та вже в хижку, а вона, та молодиця – груди пообрізувані, і все повирізували скрізь, і вариться на плиті у чавуні... І хлопчик зарізаний. І отака діжка засолена людей”.
Цілуйко Антон Дмитрович, 1921 р.н., с. Коломиричиха Сватівського району: “Мій батько вів учот, його держали при активі, нарахував 410 чоловік [померлих] на оці 2870 чоловік, [жителів села]. Вимерла сьома частина. У войну, бачите – 228. З тих, народжених в 1933 р., залишилось 4 душі”.
Нестеренко Ольга Опанасівна, 1927 р.н.: “Війна – це таке, а найстрашніше – це голод. Мені ж тоже небагато було, 15 год, як война була. Я ж уже і окопи копала... Та оце ж таке, війна – не сьогодні-завтра завершиться, наші побідять. Уже наші пішли туда, чи вже отуда... А тут, [коли Голодомор] ніхто ніде не ходив! Люди мерли, та й усе”.
“Тільки в Донецькій області, до якої раніше входив Луганськ, вимерло до 20% населення. І це на Донбасі, де переважали міські мешканці. Якщо ж сфокусувати цей відсоток на сільській місцевості, то вийде, що в 1932-1933 Голодомор на Луганщині забрав життя майже кожного другого селянина”.
“Тільки українських дітей під час Голодомору загинуло не менше, ніж три мільйони. В кожному селі ця трагедія забрала більше життів, ніж Друга світова війна. За зізнанням керівника одпу урср Всеволода Балицького, тільки в 1933-му голодною смертю померли вісім мільйонів українців. Про це варто пам’ятати тим історикам, які вказують кількість жертв не більше трьох з половиною мільйонів”.
Карнаух Петро Григорович, 1922 р.н., с. Куземівка Сватівського району: “Оцей, що “куркуль”, вижив і весною прийшов у бивший свій садок і там у садку вмер. Коли його ховали, на шиї знайшли хрестика, а до нього привязаний чи носовий платочок, ну, якась тряпка обикновенна. Коли розвернули – двісті карбованців і записка “Поховайте мене по-людському, як куркуля”.
Global Village Home
Comments