Закордонні "не такі" українці

Три історії про ненависть до своїх. Дві надійщли на пошту сайту, ще одна - від ФБ-подруги. Бо якщо українська влада чомусь навчилася "на відмінно", то виконувати Макіавелівський заповіт "розділяй і владарюй".

Українців препарують на "правильних" і не дуже, "патріотичних" і не досить. Зараз про тих, хто залишилися в країні, і хто за її межами. Не має значення, коли та чому виїхали: якщо надовго осіли десь по світах, то вже сумнівний з Вас українець.

Теза педалюється особливо активно протягом трьох років великої війни. Хоч це загальносвітова практика - материнська держава намагається підтримувати зв'язки із своїми діаспорами і не шкодує ресурсів, аби розуміли: "Навіть там, далеко, ви все одно наші". Заодно й потужне лобі в ЄС, Північній Америці чи де б не були. Що роками успішно демонструє світова єврейська громада.

На цьому тлі в України роками власний "унікальний" підхід. В кращому випадку, закордонних розглядають як ходячих гаманців. Зобов'язаних профінансувати гуманітарні чи інші потреби, не вимагати за свої кошти жодної звітності й не сподіватися вдячності.

В гіршому і найпоширенішому підконтрольні українській владі ЗМІ та в соцмережах їх свідомо протиставляють як "чужих, бо не вдома". Отже, "майже ворогів". Як варіант, "ухилянтів", "боягузів", "пристосуванців". Звідси рукою подати до "винних у проблемах держави". Адже не несуть разом з іншими, хто не виїжджали, тягаря війни та іншої відповідальності за країну.

Стара-добра маніпулятивна техніка, започаткована ще політтехнологами Медведчука часів пізнього Кучми стосовно перших українських заробітчан у Європі. Якщо влада погано робить свою роботу, то перемкнути увагу суспільства на тих, кого призначить цапами-відбувайлами. Як бачимо, це працює.

Або ж відроджена класика радянського тоталітаризму: виїхати кудись на постійне проживання з ссср вважалося трохи не злочином. Означало публічний остракізм, нерідко поширювався на членів родини "мандрівника", хто з тих чи інших причин не вирушали разом із ним.

"Розділяй та владарюй".

Сьогодні всі, хто живуть за кордоном, принаймні раз втрапляли під хвилю агресивності від земляків на Батьківщині. Бо закордонних українська влада обрала на роль "винних". Незалежно від рівня Вашої участі в житті країни, волонтерства, допомоги тощо. Одного дня, а відтак і багатьох поспіль, все одно дізнаєтеся про себе, в т.ч. й від колись близьких друзів, що "зрадники". Чи взагалі "ти американська су_ка", орфографію збережено, як написав мені недавно, гм, літератор з рідного міста. Моя перед ним "провина? Бо не живу в Україні, але продовжую висловлюватися з її приводу в публічному просторі, в т.ч. категорично.

Те саме роблять ще троє героїв цього допису, які поділилися недавніми досвідами спілкування із земляками. Негативними, з гірким осадом. Два із них - не випадкові епізоди від незнайомців на Фейсбуці, далебі нерідкісне нині явище, а від людей, з якими знайомі роками. Або ж іще один доказ, що пропагандистську машину хейту до "виїхалих" в Україні змащено добре.

Стефанія Бандера (Stephania Bandera), США: "Колись я повністю сплатила курс лікування від раку одній з фб-подруг. Від слів її вдячности мені аж ніяково було. А через певний проміжок часу вона написала, що порятунком її життя я, виявляється, спокутувала свою провину перед Україною, бо я зрадниця… Після цього навіть не намагайтеся мене здивувати.

Ви можете скільки завгодно писати мені, і моїм однодумцям, що наші руки в українській крови, бо ми обрали президентом США Дональда Трампа. Додам - можете цю кров помножити на три, бо я обирала його тричі.

Спочатку такі несправедливі слова дивували, потім ображали, а зараз мені байдуже. Мені байдуже на те, що ви намагаєтесь зробити з американців, виборців Трампа, винних в усіх ваших "косяках", і ненавидіте нашого президента більше, ніж хуйла.

Ви досягли певного "успіху". Американці, в тому числі і українського походження, мимоволі вимикають свою емпатію і припиняють допомогу.

Та ба, я знаю багатьох діаспорян, у яких "руки по лікоть в українській крови", що відривають від себе, від своїх родин, від вирішення власних проблем свої нелегко зароблені доляри і допомагають, допомагають, допомагають дванадцятий рік поспіль і вперто будуть допомагати і далі, незважаючи на ваше цькування.

А ви давайте, продовжуйте гадити на наші голови і плювати в наші душі…".

Олеся Нікольська*, Німеччина: "В Україні був свій малий бізнес, збиралася розширюватися, але планам поклала край війна. З Харківщини ми з сином виїхали біженцями на початку повномасштабки. В Берліні, де опинилися, бувало по-різному... Але сьогодні син ходить до школи, кращий учень в класі, а я на двох роботах. Даємо собі раду і ні від кого не залежимо. Часом вдається долучитися до зборів на потреби наших на передовій.

Днями через Інстаграм знайшлася однокурсниця, зараз у Києві живе. Те-се, як життя? Вона недавно одружилася з військовим, а ми з малим вперше за весь час сходили на вечерю до ресторану . Обіцяла йому, якщо гарно закінчить шкільний рік. Тут однокурсницю прорвало: "Краще би ті гроші на дрони витратила! Mалий теж мав би розуміти - не час витребеньки собі купувати!". Далі було на тему моїх несплачуваних в Україні податків і невиправдано ситого, як однокурсниця думає, життя в Європі, "поки ми під бомбами сидимо".

Мені, казати правду, заціпило. Врешті, хто я така? А вона - дружина героя. Не встигла спитати, де він служить. Попрощалися. Вже згодом погортала її сторінку, повну гарних фото. Однокурсниця придбала собі брендові туфлі, тут же похвалилася. Ось її нові нігті, прикрашені стразами, зроблені в найдорожчому салоні міста. Це, мабуть, на ті гривні, що від дрона залишилися?

Розумію, у всіх жахливий стрес від війни, і тригернути може будь-що. Та все одно не вважаю себе зобов'язаною ставати громовідводом. Тим більше, дозволяти комусь робити із мене ворога".

Іван Трясило*, Канада: "На аипалок, коли хтось уже готовий прокричати "чому ти не в армії?". Повідомляю, що навесні стукнули мої перші молодечі 64.

Але пишуть люди не лише про це. "Звалив з Неньки, то не рипайся з-за своєї великої калабані! Нема чого критикувати в своєму Фейсбуці Зеленського". Чи дивуватися, чому Сирський все ще командувач після того, як стількох поклав у могили. Думаю, що маю право. Хоч би тому, що двічі за час війни літав в Україну, супроводжував гуманітарний вантаж. Ми з дружиною і ще людьми зібрали, не тільки нашими тут українцями. Кожного разу було на серйозні суми.

З тими вантажами багато чого наслухався. На щастя, більше подяк. Але врізалося в пам'ять, коли дорікали, що "замало привезли" чи "не те, що ми хотіли". Або "поїдеш тепер, чистенький такий, назад в свій Калгарі. А з нами тут пожити не хочеш?...".

Чомусь маю певність: добре, плюнув би на свій Калгарі, зажив би знову в Україні, і якоїсь ночі перестав би після обстрілу... Ті самі люди сказали би: "Якої мами вертався? Не знав, що тут війна? Сам собі винен".

Скажете, певно, що я придурок або мазохіст, або те й інше разом, а я скажу, що намагаюся таке зрозуміти. Вони не всі злі й невдячні від природи, але їх щодня цим накачують дуже сильно. І вже точно ми в Канаді й гадки не маємо, як воно - лягати спати щовечора з думкою "чи прокинуся вранці, чи мене під завалами знайдуть?".

Тому відійду трохи від побажання однієї ботки "пропав би ти зі своєю дурною гуманітаркою!" і почну відправляти її через калабаню знову. Бо там дуже треба, всі ми це розуміємо, де би не жили".

*Прізвища змінено на прохання дописувачів.

Людмила Пустельник, Global Village Home

Фото: Reuters | Breaking International News & Views