• Lyudmyla Pustelnyk

Кілька біженських історій


"Боялісь єхать на Запад", вперше говорили українською, заводили власне господарство на селі – біженські історії з Тернопільщини.


Мислення і діяльність під час війни набувають більшого вираження з різних сторін градації понять добра і зла. Нижче – достовірні історії, без означення прізвищ персонажів.

Щонайперше, діти, які по-різному поводяться, залежно від виховання і оточення. У житлових приміщеннях єпархії УГКЦ проживають вихідці з території бойових дій. Почута розмова церковним активістом між двома хлопчиками, суть зводилася до то, хто чий тато. Приїжджий хлопчик назвав про фесію свого тата і одразу ж каже до місцевого: "А твой папа умєр, патаму шта он Бандера, єго уже давно нєт".


Позитивніша історія про 11-річного українізатора Юрка. Поселилася молода сім’я біженців з донькою, ровесницею хлопця. Він і сусідські діти познайомилися з Поліною, і Юрко почав вчити її мови. Мама Юрка, яка розповідала мені, чула, як Поліна казала до тата. що правильно казати не “уже позна, іди домой», а "вже вечоріє, пора додому".

Зустрів маму друга, він жив з дружиною в іншій області, пішов добровольцем у тероборону. Невдовзі його та інших відправили під Білорусію, тепер вже на Сході. Мама каже: "Добре, якщо зранку напише "Доброго ранку!", а ввечері "Добраніч". Двоє друзів, яким за 60 років, добровольцями пішли в тероборону, а тепер – теж на Сході. Не нарікають.

Одного біженця поселили в Тарнавці. Розповідав, що "баялісь єхать на Запад, штоб бандери нє зарєзалі, но ріскнул". А тепер буде мати господарку в селі і "нахіба мнє повєртаться?".

По сусідству сім’я приймала переселенців. Окрім харчуування, жінка намагалася представити нашу культуру – зокрема, співала пісні. Але марно. Переміщені особи подякували і поїхали далі. Останньою реплікою було: "Єслі би у вас такоє случілось, ми би вас так нє прінімалі".


І більший ступінь негативної відвертості. Розповідала жінка, як з нею попрощалися переміщені особи. Приймала їх у будинку покійних батьків, безкоштовно. Невдовзі вони поїхали, залишивши вирваний унітаз і записку: "Чтоб ви сдохлі, бандьори!".


Однокласниця приймала жінку з дітьми, уродженку Києва. Чи не найбільшою її потребою було знайти "церковь масковскава патріархата".

Інша розмова зі старшим чоловіком неприємно здивувала. Він щоранку ходить купатися у річці поблизу гуртожитка медколеджу, де тепер живуть переміщені особи. І щоразу йому доводиться складати камінці у річці. Якось застав, як молоді біженці руйнували його імпровізовану греблю. Запитав, навіщо розкидають? "А нам нєчева дєлать!". Іншого разу біля річки зустрів молодих чоловіків з Донеччини, а саме Попасної (немов після відвідин салону, вкритих татуюваннями, або тюремного ув’язнення). Поселили їх у 5-й школі, української мови не розуміють, як і того, "пачєму українская армія бамбіт Данєцк, наш город". І ще в Чорткові – погане пиво, на запитання, чого ж сюди приїхали, відповідають, що "нас пріслалі, і за намі слєдят".


Російські окупанти багатьох, як добровільно, так і вимушено вивезли в росію, шкода, що таких чоловіків не встигли.

Є, щоправда, й місцеві "квартиродавці", які керуються змогою заробити на чужій біді, здерти гроші, а то й обманути. І ще категорія, хто "знають" (про політику, війну, релігію та інші теми), але з тими особами краще не починати розмову. Вони живуть у своєму інформаційному просторі, буває, із впевненістю на 101% намагаються нав’язати свої знання іншим.

Передумови таких негуманних, колабораціоністських, а то й відверто ворожих ставлень формувалися десятиліттями, а владні структури докладали надто мало зусиль, а то й потурали (як-от, за президента-втікача Януковича) проростанню соціально шкідливих бур’янів, висаджених росією. У такому суспільстві нам жити і виживати, а також думати і робити висновки, з ким, про що і як розмовляти українською мовою…


Ярослав Дзісяк, м. Чортків


Фото: https://hromadske.radio/



27 views0 comments