• Lyudmyla Pustelnyk

Модний бренд Lucy O: наша Люда в Америці


Приїхати до США. Класичне “через терни”. Створити власну колекцію вбрання, здобути успіх, а також власний бренд – на більш, ніж насиченому ринку моди в США. Про Людмилу Олексюк, Lucy O, художницю-модельерку з України й Атланти.



Як гартувався стиль, холодом


Мальовниче етно з багатством декору, оригінальною стилістикою й індивідуальністю. Сучасне, практичне, хоч просто з подіуму – на роботу, до театру чи на вечірку. Моделі Lucy Oleksyuk вже добре знані у Філадельфії, США, й не тільки. В них багато блакиті, сонця, квіткового й не тільки орнаменту, легкості й лету – тканин, задуму, фантазії. Їхня авторка, мініатюрна великоока жінка з вихором темного волосся, завжди бажана учасниця показів мод, колекцій одягу. Сьогодні її сукні, костюми, блузи тощо замовляють індивідуальні клієнтки по всій Америці. Ті, хто бажають бути одразу в двох трендах – вишуканої елегантності, а також українському. Бо кожний витвір Олексюк Люсі – обов’язково з національним мотивом, йому залишається вірною завжди.


Її перший візит за океан стався ще за радянського союзу, в 1988му. Другий – через два роки по тому. Гостювала в родичів, в тих знайомі – у фольклорному діаспорному ансамблі. Люся створила і пошила гуцульські та полтавські костюми для танцювальної групи. Для жіночого хору – сукенки з камізельками. Це був її от кутюр в Америці №1 (фото нижче).


Люся Козак (дівоче прізвище) завжди вміла створити красу. Надто в часи і в місцях, де з нею сутужно. В 1980му із затишної рідної Коломиї поїхали з чоловіком аж до Якутії, північне коло Сибіру, поселення Удачний, воно досі прикрашене її творами. Чому аж туди? Олексюки хотіли заробити на початок сімейного добробуту, а за радянського союзу з цим було суворо. Також і в тому розумінні, що праця в суворих кліматичних умовах оплачувалася краще. Ось молодята й подалися світ за очі.

А Люся, на хвилинку – випускниця Львівської академії мистецтв, спеціальність – моделювання одягу. Гай-гай, де ж ті подіуми в лютих холодах?! У Якутії опанувала ще кілька спеціальностей, одна з них – художника-декоратора. Та не одразу.


Згадує: “Упродовж шести місяців, 24-години – день, а далі – ніч. Там, де ми жили, була фабрика з добування і переробки алмазів, її збудували японці.


Ми почали працювати в будівельній організації: я – маляр-штукатур, в чоловіка – столярні роботи. У жовтні намалювала святкову стінгазету і стала художником-оформлювачем усіх будівельних бригад, їхніх вагончиків. Мені виділили майстерню у колишньому овочевому складі, там водилися миші. Якось мала гостя на декілька годин: зайшов горностай, білий звір з чорним на хвості. Екзотика“.


Восени 1980го пошила дві весільні сукенки на замовлення. Ці Людині вироби одразу стали хітами. Надто, на тлі радянського легпрому, який вперто бойкотував добрий смак. Тим часом, плаття від Олексюк – невагомі, ніжні, навіть затяту комсомолку перетворювали у казкову фею. Але весільна казка, нагадаю, відбувалася в дуже незатишних реаліях.


Люся продовжує: “Температура -72C трималося лише декілька днів, тож зима 1981го вважалася "теплою".


Я завагітніла і після 7ми місяців пішла в декрет, його використала для розпису місцевого кафе в якутському стилі. То була робота за офіційною угодою. Шкода, не залишилося фото ескізів і розпису.


На початку квітня, через кілька днів після закінчення розпису, народився наш син. А жили кожен в окремих гуртожитках: я – в жіночому, в кімнаті з чотирма жінками, п’ятим був наш хлопчик. Чоловік приходив вечорами до 11ої, допомагав з пранням, купанням дитини.


В лікарні дали довідку на купівлю дитячих речей в магазині. Одразу вдалося придбати ванночку, кілька метрів фланелі і марлі для підгузників, набір вбрання. На пелюшки порізали наші старі простирадла.




В листопаді 1980го запровадили талони на продукти, щомісяця давали по 2 кг м’ясних виробів на людину. Вперше їли ковбасу з м’яса коня і оленя. Гаряче молоко з порошку продавалося надворі у великих діжках, як квас. За ним треба було стояти в черзі декілька годин на морозі. А з 4ї ранку – у черзі до реєстратури, шоб взяти талон на прийом до лікаря.


Вирішили переїхати в Самотлор, це теж в Сибіру. На початку серпня 1981го вже випав сніг. Ми вилетіли з Полярного до Мирного. Провели цілу ніч в аеропорту, далі – до Красноярська. Томськ, Омськ, Ніжнєвартовськ. На кожній зупинці летовища прали дитячі повзунки, їли в кафе і там же варили кашу для сина. В літаку нас не годували.

У Ніжнєвартовську поселилися в маленькій кімнаті гуртожитка, зате разом. Там була тільки холодна вода, ми її гріли.


У квітні 1982го синові виповнився рік, відправили його в Україну. Тим часом, я робила художні розписи дитсадків. Відтак полетіли у відпустку додому; через проблеми зі здоров’ям вирішили не повертатися до Сибіру”.


...До першого показу Lucy Oleksyuk у Штатах залишалося кілька десятиліть.


Американськa мрія


Люсі мріялося про власний модний салон, але в Коломиї молодому подружжю забракло зароблених коштів, щоб купити бодай власне житло. Глава сімейства, інженер-електрик, влаштувався звичайним будівельником – задля можливості поселитися у кімнаті (2,5 на 4м ) у гуртожитку. Там мешкали шість родин з однією на всіх кухнею, душ відсутній, а туалет надворі.


У вересні 1987го народилася донечка. Лише, коли їй виповнилися рік і два місяці, Олексюкам дали більшу кімнату на другому поверсі.


Через 14 років шлюбу, в В 1993му, переїхали до власної трикімнатної квартири, де все треба було докінчувати самим. Ще один дуже радянський спогад з тих часів: “Ми мали машину, але бензину не було, тому спочатку перевозили речі до нового житла на санках”.


А за вікном набирали обертів тривожні дев’яності. Всі грошові заощадження в банках знецінилися, закривалися заводи й фабрики. Олексюк-старший за перший місяць отримав 50 грн., а протягом трьох наступних років зарплата записувалася тільки на папері. Зате раз у два дні йому видавали два буханці хліба.


Його дружина, тим часом, шила вбрання на замовлення і швидко здобула успіх: “Всі ці роки я одягала моїх клієнток з їхніми різними зовнішністю, фігурами, характерами. Але намагалася не повторювати свої моделі і виконувати їх якісно. Люблю створювати образи, а ось шити досі не подобається”.


Перша Людина колекція, "Писанка", складалася з 10 моделей. Після показу про їхню авторку заговорили не лише в Коломиї.


Якось вона йшла вулицею, зайшла за чимось до подарункової крамниці. Там пропонували заповнити анкету на зелену карту до США. Взяла бланк до рук, і близько не сподіваючись, що виграє. Через кілька місяців її родина отримала запрошення.


Останній показ вбрання від Люсі Олексюк в Україні відбувся на День Матері, в травні 1999го, на сцені Народного Дому. Клієнтки надали одяг для показу, декотрі навіть виступили моделями.


У 2000му сім’я вирушила до США. Щоб купити квитки, продали автівку. Перед прощанням з Батьківщиною Людмила виготовила на замовлення сукню з ручною вишивкою бісером.




Через терни – до власного бренду


Кажуть, щоб впіймати свою американську мрію, до країни емігрантів краще приїжджати в 20річному віці. А Олексюкам-старшим на той момент – вже трішки за сорок. І двоє дітей, яким теж треба дати старт у житті.


В Америці – все, як у людей, якщо ті люди – імігранти. Людина перша робота була нетворчою, бралася за все, також прибирання приміщень – аби тільки не жити в борг. Одночасно з чоловіком ставали на ноги, вивчали мову, здобували освіту...


Якось Люся влаштувалася консультанткою в магазин одягу. Це був ще один крок до її американської мрії – створювати моду.


У Філадельфії неподалік від її дому – український центр, там влаштовували модні покази колекцій одягу, виставки картин, різних видів мистецтва.


(Cьогодні Людмила – членкиня ради правління цього закладу. Також протягом чотирьох років очолювала 10-й Відділ Союз українок Америки). В центрі познайомилася з вишивальницею, Анною Коротко, почали співпрацювати. Від Анни – візерунки й вишивки, від Людмили – ідеї та дизайн. Спільна робота матеріалізувалася першою колекцією, в 2009му.


Модельєра Олексюк помітили не лише в українській діаспорі, запросили до участі в модному шоу “Four Seasons” (“Чотири сезони”). Далі була авторська колекція “Ніч на Івана Купала”, в 2010му. Відтак – свій показ щороку, в 2019 – участь у престижному Atlantic-City Fashion Show, це вже “вища ліга” американської моди.


Моделям від Lucy Oleksyuk сьогодні аплодують і діаспора, й англомовна публіка.

Частину коштів, які приносить її творчість, Людмила спрямовує на потреби ЗСУ. Так було і до, і після 24.02.2022.


Бо краса рятує світ в тім числі й цілком матеріальними засобами. І витворює острови української естетики за океаном, як це робить художниця Люся з Коломиї.


Людмила Пустельник, Global Village Home


Фото: з архіву Lucy Oleksyuk

378 views2 comments