top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Не стало композитора Левка Дутківського


Людини-епохи, творця національної музики, Людини.


Мені пощастило його знати, спілкуватися з паном Левком по роботі й не лише. Про ансамбль “Смерічку”, своє дитя, якому судилася революційна роль в житті вітчизняного мелосу, міг говорити нескінченно. З гордістю батька. Бо таким, по суті, став для тих, чиї зірки запалив – Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Павла Дворського. Як відповідальному батькові належало, був до них вимогливим, часом навіть категоричним.


Але йому так само боліло, коли “дітей” критикували, і не конче, щоб це були “смерічківці”. Не мало нічого спільного з “понтами метра” чи нетерпимістю до протилежної думки, ні. До цехової солідарності музикантів – так. Ще більше – до безмежної любові до рідного, українського. Непафосної, недемонстративної, боронь Боже, відчутної не лише в його творчості, але й у справах цілком буденних.


Власне, наше з ним знайомство колись почалося з того, що панові Левкові не сподобався мій відгук в обласній чернівецькій газеті про концерт Оксани Білозір. Вона того разу кілька пісень виконала під фонограму. А за вікном саме були 90ті. Дутківський мою статтю прочитав і прийшов за співачку заступитися. Ми обмінялися аргументами, розмова мала гарні шанси залишитися “кожен при своєму”.


Та з його уст прозвучала фраза-маркер, з якою, втім, я все одно не погодилася в контексті згаданої співачки. Лише згодом, а надто тепер, зрозумілося, що мав рацію з точки зору не одноденності, а цілого виміру, явища. Сказав таке: “Мусимо в першу чергу шанувати своє, не зважаючи ні на що. Любити. Навіть, коли те своє часом щось робить не як бажалося б”.


Фанаткою Оксани Білозір я відтак не стала, натомість – пана Левка. Ми записали чимало розлогих розмов про його бачення естрадного мистецтва. Про одну з його пісень, "Черемоше сивий", створену ще в 1970х, але вперше прозвучала тільки 20 років по тому. Бо в часи її народження радянській владі здалася надто бунтівною, трохи не "націоналістичною", довелося сховати в шухляду.


Звичайно, й про історію “Смерічки”. Як у дні її виступів на районній сцені в провінційну Вижницю приїжджав потяг, напханий аж до останнього тамбура прихильниками ансамблю і богемною публікою не лише з Чернівців, але й з інших міст. Столиці теж, звичайно. Квитки на той поїзд швидко стали дефіцитом. Усім хотілося почути живцем “буковинських "бітлів”, з якими порівнювали солістів, а також потанцювати під класну, сучасну ще й національну музику. Свою! Не чужинську.


Категорично модерну, мелодійну, поетичну. Для дрімучого совка, що панував за стінами будинку культури – річ нечувана. Ніби з іншої планети хлопці й дівчата в мальовничих костюмах з гуцульськими мотивами cпівають про те ж саме навколо, побачене з вікна потяга – “далекі гори” і “широкі полонини”. Але так, що розсіюється радянська сірість, поступаючись живим кольорам і романтиці, надіям юності, коханню. Ось він, “Незрівнянний світ краси”, ти можеш до нього доторкнутися і стати його частиною.


“Смерічка” шуміла потужною хвилею молодої енергії, а щоб надати їй поштовх, Всесвіт обрав Левка Дутківського.


Чи розуміли вони тоді, артисти й глядачі, що “Смерічкою” причащалися до вічного? Що це завдяки їй відтоді й назавше вичаклувано містичну ауру Карпат? Чернівців як мистецької Мекки? Бо їхню магію судилося створити панові Левкові, іронічному мольфарові музики.


16 травня 2023го серце митця зупинилося. Він залишив нам свій світ краси, щоб полинути до іншого, незрівнянного.


Вічна Вам пам'ять, Маестро.



Людмила Пустельник, Global Village Home



З Фейсбук-допису Михайло Маслій:


У рідних Чернівцях, які так оспівував і якими так гордився, в кардіологічному центрі, після перенесеного інфаркту і коронавірусу, 16 травня воєнного 2023 року близько 20 години помер один із основоположників української естрадної пісні, великий вчитель, композитор, музикант і стратег Левко Дутковський. До 80 повних літ додалося лише 37 мучених і хворобливих днів. Легенда української естради, засновник славнозвісного на весь світ ВІА "Смерічка"…


У новорічну ніч 1967 року Левко Тарасович відчув Господнє призначення і з цієї дороги не схибив ніколи — "Треба співати не чуже, а своє рідне, українське".

У житті мав дане йому Богом щастя: створити славнозвісний, не схожий на будь–який інший колектив, ансамбль “Смерічка” та, знайшовши нову музичну хвилю, визначити його творче спрямування. Саме він підхопив європейську хвилю біг–біту в далекому 1966 році в невеличкому буковинському районному містечку Вижниці і перший почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп– та рок–музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи таким чином свій власний стиль, створивши високопрофесійний колектив, на який рівнялися, в якого вчилися. Ще ніхто не ансамблів, які з’явилися набагато пізніше), а з всесоюзного радіо– і телеефіру звучала українська пісня у виконанні ”Смерічки” (тоді ще самодіяльного колективу Вижницького районного Будинку культури).


Майже не маючи ніякої інформації з–за кордону і досвіду, Левко зміг пройти тими ж шляхами, що й легендарні світові рок–групи. Саме Левко Тарасович навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук. Володя Івасюк теж називав Левка своїм вчителем, перші свої твори довірив ”Смерічці”. Та й перші кроки на естраді Софії Ротару тісно пов’язані з Левком Дутковським. Він, автор пісень ”Незрівнянний світ краси”, ”У Карпатах ходить осінь”, ”Горянка”, ”Сніжинки падають”, ”Матіоли цвіт”, ”Черешневий гай”, “Якщо любиш, кохай”, усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні.


"Завжди щиро радів успіхам своїх друзів, — зізнавався Левко Тарасович. — Найбільшою насолодою для мене було — спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму “Смерічки” захоплено і щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач…


Звання заслуженого артиста отримав пізніше від своїх учнів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І народним став набагато пізніше від них. Тренери завжди за кулісами, в тіні. Тим більше, що нагороди і регалії мене ніколи не цікавили.

Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Назарія Яремчука, Володі Івасюка… Їх не замінить ніхто. Як ніхто не замінить дуету Яремчук–Зінкевич.

Ми всі зустрілися у потрібний час у потрібному місці: Володя Івасюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Алла Дутковська і я".


Хоч і не настільки відомий і популярний, як на те заслуговував, але відвертий, щирий і щасливий з іскорками в очах і з любов’ю до друзів–побратимів. Залишався таким до останнього земного дня.


Михайло Маслій, журналіст


0 comments

Comments


bottom of page