Цього тижня йому було б 91. Унікальному, неповторному, легендарному ще за життя найкращому українському тенорові.
Здавалося, саме прізвище – Солов’яненко – зобов’язувало до співочої слави, справді всесвітньої. Яка, втім, вдома зовсім не допомагала, радше навпаки, бо їй люто заздрили. Поки Анатолія Борисовича вшановували найвищими нагородами за кордоном – як-от Командора Італійської Республіки – в Києві “гонорово” відправляли на пенсію в 60 з аж 50 гривнями на місяць! Перед тим в столичній опері не давали партій, врешті, з неї вижили, не запрошували на концерти. Все, як у Шекспіровім сонеті: “Дивитися набридло На жебри і приниження чеснот, На безтурботне і вельможне бидло, На правоту, що їй затисли рот” (переклад Д.Павличка).
Рідна країна, надто багата розкішними талантами, ніколи не вміла їх цінувати. А Солов’яненко був з тих, що трапляються всього кілька разів за історію – колись молодий викладач політехніки, поцілований Богом, вирішив залишити наукову кар’єру задля високого мистецтва. Щоб відтак стати його втіленням.
Протистояння Солов’яненка з іншим голосом, далебі не “номером раз”, директором Національного театру Анатолієм Мокренком, теж нині покійним, і собі було окремою історією, тяглося роками. Керівник не шкодував для маестро жовчі, в т.ч. в пресі. А в Мокренка, як і в Солов’яненка візитівки – народні пісні. Однак, тільки другий виконував їх з аристократичною витонченістю, цілком природньою. Був шляхетним не лише на сцені, по життю також. Недарма мав прізвисько “шахтарський герцог” (народився в Донецьку).
Ніколи не плямував себе членством у політичних партіях, хоч у 1990ті артистів не юзали по різного рівня депутатствах хіба що геть ліниві політики. Чимало колег пана Анатолія таким чином покращили собі матеріальний статус і посмертні шанси втрапити до пекла. А Солов’яненко на всі пропозиції поторгувати іміджем завжди відповідав “ні”. Навіть вигадав свій авторський спосіб, як відшивати прохачів: “Даєте мільйона – буду на вас працювати”. – ”Гривень? ” – ”Ні, доларів! Собі з них не візьму ні цента, все піде на доброчинність”. Чергові рятівники нації відтак тихо здувалися.
Навіть за покійного ссср, хоч тоді це було для багатьох звичайною формальністю, не вступив до комуністів.
Що, зрозуміло, життя співакові не полегшувало. Проти нього плели інтриги, обминали з відзнаками й нагородами. Він, небагатослівний по життю, ніколи не з’ясовував стосунків, а чужа підлота залишалася шрамами на серці. Липневого дня 1999го їх виявилося забагато – інфаркт міокарда. “Швидка” їхала до національної гордості України півтора години. Не встигли.
Мені колись пощастило з ним спілкуватися. Виступав з концертом у Чернівцях, а перед тим спілкувався з місцевими журналістами. Всім на пресконференції тоді, переважно – по надцять-двадцять, дивилися на метра, як на небожителя, з пієтетом. А той одразу зламав усі бар’єри – замість на подіумі, сів собі посеред нас і розмовляв, як зі старими знайомими, без щонайменшого натяку на пафос. Тепла, приязна людина. Своя.
Говорили багато про що, запам'яталися дві його відповіді, кожна по-своєму вразила чесністю:
– Вам пропонували закордонні контракти, але...
– Дарма не погодився їх прийняти, шкодую про це. Тепер уже пізно, потяг пішов.
– В чому секрет успіху?
(З посмішкою, трохи лукавою – Л.П.) – Треба менше жерти й більше працювати, ото й усе!
Щодо закордону – то все ж, мабуть, навряд. Вдова Світлана Солов'яненко згадувала, як вже приглядалися, було, до нерухомості в Італії – а мову артист знав досконало – та, врешті, кинули ту справу: "Італія гарна, та, якщо тут довго, її зненавиджу. Без України все одно не зможу".
Ті ж його гастролі на Буковині коштували нервів організаторові, знаному чернівецькому імпресаріо Семену Цідельковському. Згадував, як за лічені хвилини до концерту раптом “полетіла” звукопідсилювальна техніка – хоч плач. А в повному залі яблуку ніде впасти, глядачі навіть на приставних стільцях у проходах – всі прийшли почути Солов’яненка. “Анатолію Борисовичу, що будемо робити? Скасовуємо? Переносимо?” – “Ні, я буду співати, як є, живцем”.
Ми тоді відкрили надвір двері залу Будинку офіцерів, де відбувалася подія, і все місто слухало золотий голос. Вільно линув над вулицями – впевнений, потужний, прекрасний. Протягом усіх півтора години концерту, без жодної техніки. Перехожі зупинялися і забували, куди йшли. Майстер. Геній.”
Його іменем названо театр у Донецьку, там же у сквері встановлено позолочений монумент. Навіть у терористів, сьогоднішніх господарів його малої Батьківщини, не піднялася рука проти пам’яті великого Артиста. Чию творчу спадщину Україні ще належить гідно оцінити.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://gazeta.ua/
Comments