top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Покахонтас у віночку з вареників

Updated: Apr 26, 2023



Шароварництво набагато небезпечніше, ніж попсова підміна автентики дешевим ерзацем. Насправді – культурний геноцид, але майже не усвідомлений тими, кого геноцидять. Як наче жертва не тільки пробачила свого гвалтівника, але й закохалася в нього. Нестямно, ще й писок натовче, коли скажете на її “обранця” “покидьок”.


Шароварництво є кінцевим продуктом брутального перекручення історії, одним із. А брехня, щоби вдало мімікрувати під правду, мусить бути втовкмачена кільком поколінням. Відтак стає звичною і добре продається суспільству – як і будь-який фастфуд, дешевий, наскільки й отруйний. Ба, більше – загал щиро вірить, що усвідомлений сурогат, власне, і є його, загалу, справжністю, виявом ідентичності. Бо яка вона насправді, має дуже умовне уявлення. Заперечення, що примітивні зовнішні атрибути – борщ, здоровенний вінок з поролонових квітів та інші вареники – підмінюють набагато глибший, нерідко й протилежний до втовкмаченого пласт, сприймають в кращому випадку байдуже. Або вороже. Поки істина мусить пробиватися крізь товщу стереотипів, обману і тупого маскульту – на те й природа шароварництва, не лише українського. Чи такої версії культури загарбаного народу, якою хоче її бачити загарбник.


Для порівняння – зразок американського “шароварництва”, історія індіанської принцеси Покахонтас, перебрехана щонайдикіше. Діснеївський мультфільм знають усі – дівчина з племені, одягнена чомусь, як модель з подіуму, рятує білого хлопця. Колонізатора, взагалі-то. В них любов – міжкультурна, міжетнічна, міжцивілізаційна.


Реальність – мерзенний злочин, з екранними картинками не має нічого спільного. Крім того, що героїня, ймовірно, таки врятувала англійця – на свою голову. Донька вождя, тоді ще 9річна дитина, побачила, як вояки тягнуть бліднолицього, 27річного Джона Сміта, на страту і попросила помилувати. Про жодну романтику між обома не могло бути й мови. Та й звали її Матоака (згідно з іншою версією – Амонуте), а Покахонтас – це прізвисько, мовою алгонкінів означало “неслухняне дівчисько”.


Через кілька років земляки Сміта взяли в заручниці принцесу, на той час уже заміжню. Тримали на кораблі, гвалтували всією командою. Обіцяли не чіпати її народ, натомість знищили майже усе плем’я, разом з чоловіком Матоаки-Покахонтас. Від своїх гвалтівників народила, ті змусили залишити дитину односельцям в Америці. Саму перевезли до Англії, де прийняла християнство, назвали Ребеккою. На чужині з’явився на світ ще один її син.


З Джоном Смітом судилося зустрітися на території Британського королівства, у присутності свідків звинуватила його в чорній невдячності. Жодного ефекту, звісно, це не мало.


Усі роки, поки в неволі, слугувала живою пропагандою – англійцям розповідали байку про вдячну дикунку, навернену до цивілізації. Ходяче втілення миру між ними та корінними жителями Америки. Капітана Семюела Ергола, який її викрав, і в чийому домі жила, в товаристві приймали як просвітянина й гуманіста. “Асвабодітєль”...


Врешті, він погодився, аби молоду жінку посадили на корабель, який прямував назад до Америки, “Ребекка” мріяла повернутися додому. За день до від’їзду Ерголл влаштував прощальну вечерю, під час неї жінці раптому стало зле. Почала блювати, через кілька годин померла. Лікаря не викликали, той, уже після смерті, оголосив, що наче б то потерпала від пневмонії. Хоч усі, хто знали, згадували про її відмінне здоров’я. Мала всього 21 рік.



Справжню біографію Покахонтас знають ті, хто цікавляться історією поневоленого європейцями народу. Але, переважно, в академічних колах США. Для решти, серед якої, до речі, також представники корінних жителів Америки, працює Діснеївський лубок – місцева дівчина дуже хоче знати мову і звичаї чужинця. Його самого теж, звичайно. Любов, комсомол (англосаксонський) і весна. Жертва кохає свого гвалтівника, мрія пропагандиста-окупанта.


Як у російській приказці, побутовій індульгенції для насильства: “взял сілком, да стал мілком”. Далі тій, кого “взяли”, залишається тішитися з усього, що вирішить для неї “мілок”. Стерпілося-злюбилося.


Паралель з українськими реаліями – громада сприймає окупантський наратив своєї культури так, наче його творцем є вона сама. Чому? Бо тих, хто могли б розповісти про спражню історію, або фізично знищили, або замовчали в інший спосіб. Врешті, більшості вже й не цікаво, як колись було насправді, звикли.


Тож правнуки алгонкінів чи ірокезів, сидячи перед екраном десь у резервації Північної Дакоти, разом з попкорном охоче ковтають і мультик про Покахонтас. А задля згадки про звичаї предків можна відвідати якийсь індіанський фестиваль з ритуальними танцями аборигенів на втіху туристам.


У нас, принаймні, не настільки трагічно. Щоправда, свої аборигенські танці на граблях вперто продовжуємо танцювати, постійно впадаючи в замилування псевдоукраїнською рустикальною архаїкою. Наприклад, щиро вірячи, що козаки в малинових чи яскраво блакитних шароварах або вишиванки з величезними на них маками – це патріотично, є символами нашої справжності.


Не є. Хоч усе добряче запущено, шароварництво встигло пустити метастази.



Та про все за порядком. Порядні люди давно знають, що М. Поплавський у квітнику з сексі бейбіз в псевдоукраїнських костюмах – це вульгарний кітч і моветон, до національного мистецтва має таке ж відношення, як росія до Русі. Але ті самі люди не бачать нічого неприроднього чи крамольного у фотосесіях поважних матрон у віночках зі стрічками, їх повно по соцмережах і ура-патріотичній періодиці. Надто діаспорній – її редактори кроку не ступлять без гарнюні, в т.ч. й добряче неюної, у віночку на обкладинці якогось “фест вкраїнського” часопису.


Навіть Ірина Фаріон, пані аж ніяк не сентиментальна, може похвалитися милими фото у вінку.


Попри те, добре відомо, що це атрибут тільки незайманої дівчини. Не лише в Україні – існує легенда про страчену середньовічну європейську правительку, вдову років під 50, якось вирішила привселюдно покрасуватися у вінку з квітів на розпущеному волоссі. Шоковані таким порушенням традиції, піддані вкоротили жінці віку.


Подібно, увімкнувши хоч трохи логіку, зрозуміло: просторні штани на козаках не могли бути веселих, як у танцюристів ансамблю ім. Вірського, кольорів. Непрактично й дорого – коштовною червоною фарбою в давні часи фарбували китайку, шовк, інша його назва – “паволока”. Пізніше китайкою стали називати тонку бавовняну матерію, теж недешеву. Бодай хустка з неї вже була цінною річчю. Тепер уявіть, скільки треба на неозорі козацькі шаровари? Для походу і на щодень – точно не з китайки. Хоч з неї шили собі теж, але з густо синьої, і лише заможніші, військова старшина.


Нарешті, маки на дівочих сорочках – їхні надцятирічні власниці, вбираючи цю красу, повідомляють всьому світові, що втратили незайманість. Адже мак – квітка спокуси, його колись вишивали дівчатам, які позбулися цноти до шлюбу. Пізніше став ознакою вдів, ним прикрашали їхні сорочки. Попри те, маки пишно квітнуть на псевдоукраїнських виробах легпрому.


Останній, коли ще радянський, добряче прислужився шароварництву в промислових масштабах. В 50х роках минулого століття фабрика “Деснянка” почала в необмежених кількостях штампувати вишиванки трьох різновидів – “чумачка”, “гуцулка” й “українка”. Сподобались, їх носили скрізь на теренах колишнього ссср. Придворні художники спіймали тренд, малювали портрети комуністичних вождів у вишиванках – лєніна, сталіна, берію. Дарма, що насправді її часом одягав тільки останній зі згаданих трьох.


Приблизно в ті ж часи в радянському союзі стали масово клепати інший елемент етнічного одягу, поширений у народів Середньої Азії, Поволжя та Уралу – тюбетейку. Радянські модники парували цей чоловічий головний убір разом з українською вишиванкою, виходило дике поєднання. Зате вбивало аж двох зайців махрового шароварництва – створити покруч замість ідентичності та знецінити вартість національного символа. Бо тюбетейка в мусульман – предмет сакральний. За її оздоболенням визначали суспільний статус, регіон, звідки родом, подію в житті власника. Як і вишиванка – це оберіг від злих сил, а візерунок на ній – складний код. Що бувають тюбетейки-арихчин, тафія, туппі, такия, і кожна має свої значення та унікальну історію – кого це обходило?


І вишиванку, й тюбетейку не тільки принизили ширвжитком, але й знівелювали їхнє значення для національних культур. Замість них пропонувався гібрид-мутант, поверхневий і ніякий. Таким чином витворювалася людина нового зразка, незрозумілого походження, легко приймала, ніби власні, чужі атрибути. Не замислюючись і не цікавлячись, чому й навіщо. А головне – в свідомість вживлювали ідею про “дружбу народів”. Обов’язковий її елемент – забути про власне коріння, воно більше неважливе. Недарма ж лише один народ-загарбник з московської метрополії повчав усіх решту, як треба дружити. Маєте різновид тієї самої “любові”, що між гвалтівником і жертвою.


Першому подобається, щоб друга “розслабилася і отримувала задоволення”. Так само, як окупантові, щоб поневолені сприймали пропоновану ним підробку, ніби вона притаманна їм автентика. Шароварництво – це її пограбований, навмисне спрощений варіант, вкрай шкідливий, токсичний. Тому, поважні пані, не вбирайте вінки, коли давно не панянки. Навіть, якщо воно вам “красівоє”.




Людмила Пустельник, Global Village Home


0 comments

コメント


bottom of page