• Lyudmyla Pustelnyk

Про людей і тварин часів війни


Кілька небанально банальних історій.



Маруся і ротвейлер


Їхнє місто вже в березні обстрілювали, сирена заводила щодня, але Марусі та її мамі-пенсіонерці все одно втікати не хотілося. Ось тільки п’ятирічна донька прокидалася по ночах з істеричним плачем – боялася. Її мамі теж хотілося, але знала, що не можна. В квітні зі Словаччини написала однокурсниця, що прихистить.


Маруся попросила сусідку приглядати за домом, садом, городом. Доглянутими, хоч на рекламу фоткай. Не за дякую – залишила гроші, насіння; весь урожай сусідка забирає собі. Та запевнила: все буде гаразд. Поїхали.


В Словаччині однокурсниця чекала лише Марусю, а не трьох людей – от тобі й на! "До завтра можете побути...". Марусі хотілося плакати, але знала, що не можна. Допомогли незнайомі люди: знайти дешеве житло, отримати якісь гроші для біженців, малу відправити у табір на відпочинок. Її бабусю безкоштовно підлікували в місцевому шпиталі.


Маруся найнялася в піццерію мити баняки.


З дому сусідка повідомляла, що саме вишні доспіли, багато їх. Пораділа за землячок, що хоч світа побачили, Європа, як-не-як. У вересні вирішили їхати назад: закордонами ситі донесхочу. До-до-му!


Побачивши його, Маруся вперше за війну заплакала – гірко, навзрид. Там, де раніше була клумба з трояндами – її гордість, найкращий розарій на районі – чорніли дірки в землі. Хтось повикопував усі кущі. Зайшла на город – бур’яни до пояса, а вишні... "Стоять мої "дівчата" ніби з відірваними руками, всохлі...". Бо сусідчині хлопці, допомагаючи мамі, коли не могли досягнути ягід, просто ламали гілки. Маруся до неї – як же так? Та визвірилася, що краще би "дякую" навчилася казати, поки вони з дітьми горбатилася на чужому дворі. Подарунків зі Словаччини для сусідчиної родини, було, вочевидь, замало.


Інша жіночка через паркан, коли спитала, чи не бачила-чула чогось про покрадені троянди, стенула плечима: "Не знаю. Не дивуйтеся, люди думали, що ви назовсім поїхали...".


"Люди"?!..


Грошей в Марусі небагато, але вирішила інвестувати в цуценя-ротвейлера. Щоб виріс сторож, надійний і грізний. Бажано, лютий – до любителів чужого. Щодо останнього, продавець сказав, що від господині залежить, як виховає. Запевнила, що зуміє.



Дев’ять котячих життів


Самотня пенсіонерка Ірина Василівна, до війни двоє гладких добродуших котів – то її родина. В березні на поріг підкинули пакунок, вовтузився і пищав. Розгорнула – огрядна біла киця, комусь виявилася зайвою. Ті "комусь" напевне добре знали, що Ірина Василівна живе створіння напризволяще не залишить, "адресно" кішку прилаштували.


Назвала Сніжинкою, прийняла до гурту. А через два тижні Сніжинка народила чотирьох кошенят, стало в пенсіонерки семеро – п’ятеро котів, разом з тими, що раніше були, і дві "дівчинки".


Старші хлопці почали проявляти до породіллі чоловічий інтерес. Щоб не принесла більше у подолі, віднесли Сніжинку до ветлікарні, стерилізувати. Це коштувало 870 грн. з пенсії, яка 2000 грн. Ветеринар зглянувся над старшою жінкою і зробив знижку – на 50 грн.


Ще через місяць на подвір’ї з'явилися дві нові кицьки – гарні, дорогих порід, з ошийниками. Але голодні. Хтось викинув. (Поки тепло, Ірина Василівна годувала свою ферму на дворі, красуні приходили доїсти, що залишилося в мисках). Пенсіонерка почала наводити довідки. Одну тварину господарі – живуть поблизу – не взяли з собою, поїхали до Польщі. "Бо війна, можна зрозуміти...". В іншої "тато з мамою" на місці, не бідують, але їм набридло кішку годувати, прогнали.


Стало в Ірини Василівни 9 котів. Живуть – не тужать. Ну, як "не" – мусить пенсіонерка суворо планувати бюджет, щоб вистачило собі й котам на молоко і не тільки. Розповідаючи про сімейство, наголошує – це не для того, аби її жаліли чи грошей підкинули. "Нічого ні в кого не прошу, прогодуємося, а взимку зігріють – знаєте, які вони теплі? Маю лише один клопіт – як би дізнатися, чи ті новенькі стерилізовані, чи ні? До рук наразі не даються, бояться мене. Але знайшли ж мій дім якось, то, може, подружимося?".


Знайшли, бо не так багато людей живе навколо, виглядає. Ну, ви зрозуміли.



Псячий холод


Олег з сестрою – сироти, плюс клопоти із здоров’ям, давні. Обоє небагаті, делікатно кажучи. До війни було теж нелегко, але якось давали собі раду. А 24.02. прокинулися від вибухів, зовсім близько. Відтак їхнє місто пережило пекло з обстрілами й орками на вулицях. Реальне люте пекло, про яке ті, хто про нього лише чули й читали, не мають уявлення.


Коли гупало особливо нестерпно, брат і сестра бігали ховатися в сусідів, бо у власному домі пивниці нема. А в тих у підвалі дуже тісно й зимно, жодні куртки зі светрами не допомагали. Ховатися ж треба було часто й годинами. Вони просили в господарів бодай калорифера увімкнути в підземеллі, хоч на трошки. Відмовили – заощаджувати треба, дякуйте, що хоч так пускаємо. Олег з сестрою похворіли, злягли із застудою. Раділи: добре, що не ковід.


Що пережили в окупації – окрема розповідь, дуже сумна.


Орки, врешті, вшилися геть, залишили по собі тіла на вулицях, руїни і біль. Ним кровило все навколо, і чимало містян кинулися світ за очі – аби лише подалі, не впиватися тим. Сусіди Олегові теж, але пса з собою брати не захотіли. Мабуть, знову вирішили заощаджувати. Прийшли: живи, Олеже, скільки хочеш в нашій хаті, поки ми по Європах пересидимо. Навіть калорифера вмикай, тільки подбай про нашого собаку.


Олег від чужого дому відмовився, а від пса ні, годує. Бо йому кудлатого шкода. Хоч з тими сусідами спілкуватися не має бажання. Цікаво, чи пес його матиме, коли господарі повернуться.


Імена героїв змінено на їхні прохання.



Global Village Home


Фото: https://funart.pro/


14 views0 comments