• Lyudmyla Pustelnyk

Про розумний дім. Великодня історія


В багатьох галичан бувала подібна зустріч, бодай раз у житті. Хоч краще б, звісно, жодного разу.


Ось ти така елегантна, в нових мештах, неквапно йдеш собі вздовж Тернопільського озера. З щойно освяченим у катедрі Великоднім кошиком у руці. Оздобленим, вкритим накрохмаленою вишитою серветкою, аж перехожі посміхаються назустріч. Навколо ж краса невимовна, Господи! Сонце ще тільки цілує, не пече, пташки виспівують, і на душі в тебе легко й радісно, як належить перед святом.


Раптом тихий, але наполегливий старечий голос поруч: – Дєвушка, мілая, подскажітє пажалста! Мнє на жедевакзал нада, а я савсєм дарогу забила.


Ти озираєшся, а дрібна згорблена бабця вже вчепилася висохлою лапкою в твого ліктя, і ти – вихована, з доброго дому, навчили шанувати старість – розумієш, що доведеться буксувати пенсіонерку до ближчої зупинки маршрутки. Гаразд, хай. Тільки щось у ній майже фізично відштовхує, не розумієш спочатку – чи це російська (хоч ніби й ок, зі Сходу ж вона, мабуть?), чи отой солодкаво-млосний запах старості, чи дурнуватий немодний беретик на вицвілій голові? Починає говорити, і твоя перша думка – струсонути її зі своєї руки, наплювати на гарне виховання, піти геть. Але друга, все ж таки, цікавість. Хай розповість до кінця, коли вже почала. Делікатно звільняєшся від її пальців і кажеш, що йти треба ось туди й туди, її трохи проведеш, вам по дорозі.


Стара зізнається, що в Тернополі жила раніше, "єщьо до вайни" (Другої світової). Їхній родині дали "очєнь харошую квартіру, рядом с центром, там всьо імєлось: мєбєль, кніжкі, даже для мєня, малєнькой, нарядниє крєпдєшиновиє платьїца".


В тебе німий шок. Ти чудово знаєш, що означає те "всьо імєлось".


Було б їм "живі да радуйся" в чужому домі розстріляних чи висланих до Сибіру власників, але вдарив 1941 р. "Папу-ваєннава" погнали на фронт, а вона з мамочкой (це на її могилу приїжджала до Тернополя) евакуювалися аж до Ташкента. Там народилася "сєстрьонка Катюшенька", склепана на простирадлах, ще теплих від колишніх господарів тернопільської оселі.


("А що сталося з тією дівчинкою, чиї сукенки собі забрала?!" – з жахом думаєш ти).


Після війни, дочекавшись відбудови вщент зруйнованого Тернополя, повернулися, а папа – ні, пропав безвісти. Мамочка дуже "убівалась", "по прєжнєй лучшей жизні" теж. Гадали, їх знову запхають в "атстроєнний" після бомбардувань будинок, в "харошиє условія", натомість облом. Туди, на "н а ш у красівую уліцу ("Шляк би вас трафив! Сволота!» – видихаєш подумки) посєлілі каково-то снабженца". Злодії поцупили в злодіїв, звична справа. Вдова з "дєвачкамі" бігала "по ісполкомам" качати права, дарма. Довелося жити в задрипаній комуналці десь далеко від центру, "с обчімі кухнєй-туалєтом". У відчаї кілька разів приходили на старе місце, під вікна, тепер уже чужі в квадраті, поностальгувати за "крєпдєшиновимі платьїцамі" та іншим краденим добром.


"Но єсть же Бог на свєтє!» – ("Це ти, стерво, про Бога згадуєш?!") – етот снабженєц, спустя нєсколько лєт, спілся і помєр адін! А сначала от нєво жена ушла, бросіла".




"Жах", – кажеш ти, навіть не намагаючись приховати глузування. (Вже недовго терпіти, он, зупинку маршрутки видно). Вона ж продовжує, що після чергової прогулянки під снабженським домом матір розбив інсульт. Лежала довго, "всьо под сєбя дєлала, а ми с Катєй ухаживалі". Врешті, поховали, і сестри перебралися до Харкова, там родина.


Потім Катя "скоропостіжно" вискочила заміж, у 17, за якогось лейтенантика, "уєхалі в Курск, голубкі". "Ворковалі" недовго – по п’яні сів за кермо автівки з "молодой женой". Аварія, обоє на місці. "Осталась я адна-адіньошенька с тєх пор. Канєшна, мушшіни попадалісь. Знаєтє, всьо нє то. Я хотєла такова, как папа, но нє судьба".


Різниця у віці стримує, щоб сказати: "Добре, що "не судьба". Досить вашого поріддя грабіжників та вбивць, яке вже було!". Стара, тим часом, продовжує, що ось вибалакалася незнайомці, "і полєгчало. А как, вас, дєвушка, завут?".


В цю хвилину тобі кортить покласти крапку красиво, з театральним ефектом – недарма виступала свого часу в студентських виставах! Вже уявляєш, як наповняться переляком бабині очі, коли скажеш: "Для вас не має значення. Як було байдуже до імен тернополян, чиє житло споганила своєю присутністю ваша сім’я. Вважайте, що я – внучка дитини, яка там жила раніше, вона дивом урятувалася".


Принаймні, дуже хочеш вірити, що вона врятувалася.


І ще ти зі злою іронією думаєш: яка дурня, оті всі винаходи ХХІ ст. – "розумний дім"! Щоб увімкнути світло від ляскання в долоні, великого розуму не треба. Бо по-справжньому тямуща – оселя українська. Її енергія мовчазного прокльону одного за одним звела загарбників у могилу. Залишилася тільки ця баба з "Харькава" – може, аби зрозуміла щось протягом довгого життя? Але не дійшло, хоч доля "дарувала" чимало підказок.


Усього цього їй не кажеш. Бо Пасхальні свята вже ось-ось, а ти, християнка, не так давно сповідалася і не хочеш грішити знову, помстою бодай на словах. Але й не даруєш бабі привілею почути твоє ім’я. Підводиш до зупинки, сухо прощаєшся, не реагуєш на її трохи спантеличене "спасіба".


...Чому цей довоєнний, з мирних часів, спогад повернувся до тебе зараз? Коли ти чекаєш Великодня 2022 десь у притулку для біженців у Європі. Чи, може, у тривожному Києві, підвозячи волонтерську допомогу потребуючим. Чи дивуючись контрастові твого ще молодого обличчя і посивілого протягом дня волосся – у розколеному дзеркалі десь у багатостраждальних Бучі, Чернігові, Маріуполі, Херсоні. Чи на фронті, заглядаючи смерті у вічі щодня, бо ти, наприклад – парамедик. Чи ще хто і де завгодно.


"Чому?" – запитуєш себе. Адже харківська баба, донька рашиста, напевне зустрілася зі своїм "папой" ще задовго до того, як "її" місто цієї весни сплюндрував рускій мір. Хоч тобі, ніде правди діти, хотілося б, щоб бабі довелося т е п е р відчути на власній шкірі моторошне "асвабаждєніє".


Раптом згадуєш оте хрестоматійне "смертю смерть подолав" і розумієш – чому. Адже стільки вимірів у цій фразі, що звучатиме на Великдень в усіх церквах! Як-от, бодай один, що наздожене ворогів Його гнів, і не будете мати щастя на кістках. Принесена комусь, стане вашою смертю, вас же подолає.


А ти будеш жити. У своєму домі – затишному, красивому. І, так, розумному.



Global Village Home


Фото: https://www.indiannation.in/, https://seedsandroots.net/


62 views0 comments