top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Пілотеса Аня, яка знає 5 мов. У 18!

Updated: Oct 9, 2023



Вона належить до людей, яких називають геніальними. Ніжна, по-дитинному скромна, могла обрати будь-яку професію і була б у ній кращою. Але українка з Чернівців мріяла про літаки, з дитинства приміряла крила, щоб одного дня піднятись в небо. У це важко повірити, але у свої 18 Анна Атодиресе має диплом Гарвардського університету, знає 5 мов і здобуває в авіаційному університеті м. Кошице (Словаччина) професію пілотеси. Також вчиться у льотній школі і вже самостійно літає на невеликих літаках. Вона єдина на Буковині жінка, яка підкорила небо.


- Аню, чому небо?


- Ще з молодших класів я любила під час уроків на нього дивитись. Роздумувала, як людство створило літаки. Як змогло підняти їх на висоту. Водити машину на землі – окей, не проблема. Але як примусити залізяку літати? Щоб зрозуміти це, багато читала, чимало дізналась і згодом відчула, що мене ця тема затягує, що я хочу стати пілотесою. Мрія побачити землю з висоти, де б я сама сиділа за штурвалом, не давала мені спокою.


А взагалі я з маленької любила спостерігати за хмарками, ставало тепліше на душі. Помічала, якщо часто дивитись униз, то настрій поганий, якщо вгору – то гарний. Тому я все життя дивлюсь на небо. Це місце моєї енергії.


- Що сказали батьки, дізнавшись про твої плани?


- А ніхто нічого не знав. Жодна людина. Я собі мріяла, та й усе. У школі добре вчилася, росла творчою дитиною. У мене майже вся родина – музиканти. Мама грає на скрипці, дід – на акордеоні, я – на фортепіано. Маємо непогані голоси, любимо співати. Я закінчила музичну школу.


З дитсадка – бальні танці, аби була правильна постава в дитини, і вона вміла гарно рухатись. Так мама вважала. Я ж не просто танцювала, а рвала паркет під собою, щоб усі медалі були моїми.


А ще в школі я дуже любила створювати інсценізації українських творів – маю понад сто різних сценаріїв. У режисурі себе пробувала. Шість років вела на телебаченні дитячу програму. У старших класах займалась волонтерством, була депутаткою молодіжного парламенту при міськраді, послом європейської молоді в Україні за програми EU NEIGHBOURS Еast, членом міжнародної авіаційної організації Women in Aviation Internationa. Мама з татом й подумати не могли, що мене занесе за хмари. Готували мене до творчої професії.


- Розкажи більше про досвід роботи на телеканалі.


- Я з дитинства була дуже балакуча, любила багато говорити, про все розпитувати, росла така собі "язиката Хвеська", як сама себе називала (сміється). Ото мама одного разу й каже: “Потрібно цю Аню кудись віддати…”, і мене в молодших класах повели на кастинг телеведучої. Пройшла його без проблем. Мала навіть власну передачу “Буковинчики-веселинчики”. Моїм наставником була класна людина, журналіст Валентина Боднар. Вона навчила як триматись у кадрі, правильно взаємодіяти з людьми, які мовні засоби використовувати, щоб слово звучало влучно. Мені навіть доводилося брати інтерв’ю у відомих людей краю. Я круто прокачала свої комунікаційні навички на телебаченні.


- Якось в цей творчий колорит не дуже вписується те, чим зараз займаєшся…


- Все, про що досі розповідала, було моїм хобі, світом, який допомагав розвивати і шліфувати себе. Поза тим у школі було серйозне навчання, я штурмувала фізику, математику, інші серйозні предмети, брала участь в олімпіадах і мріяла про небо. У старших класах потрібно було чітко визначитись, як і куди мені йти. В Україні здобути професію пілотеси коштує дорого. Крім того, мені хотілось вчитись за кордоном. Я пошукала в Інтернеті і знайшла навчальний заклад у Словаччині, місто Кошице. Це технічний університет, авіаційний факультет, навчання безкоштовне. Написала листа, дізналась що вимагають для вступу. Найперше, як з’ясувалось, – мова. Потрібно було негайно вчити ще одну, словацьку.


- Ти добре знаєш англійську. Цього не досить було для вступу та навчання у Кошице?


- Загалом знаю 5 мов – ріднy українську, російську, англійську, китайську, а тепер ще й словацьку. Останню мені довелося вчити буквально з коліс. Тобто, почала, фактично, вже вступивши до Кошицького університету. Був потрібен рік часу, щоб я могла на рівні вимог володіти словацькою.


Щодо китайської, то це моя солодка мрія з дитинства. Завжди хотіла поїхати до Китаю, на власні очі побачити його культуру. Намагалась зрозуміти їхні ієрогліфи, де закладено глибоку життєву філософію. Щоб відчути цілий народ, потрібно знати його мову. Я два роки навчалась у людини з Китаю, китайську знаю на рівні А-2, тобто вільно можу підтримувати розмову.


А ось англійською серйозно займалась змалку, у мене високий рівень знань. Тут, у Кошице, навіть даю онлайн уроки англійської українським дітям, заробляю собі на навчання. Мої учні дуже задоволені, мені пишуть батьки і запитують: як вам вдається так зацікавити дітей? У мене своя методика, не схожа на шкільну. Я б докорінно змінила систему освіти в українських школах, але то інша тема. Саме високий рівень англійської допоміг мені вступити до Гарвардського університету і отримати диплом. Так, не дивуйтесь, між школою та вступом до Кошице я рік навчалась за скороченою програмою у дуже престижному виші. Вивчала загальну навігацію. Тож тепер з гордістю можу сказати: “Я навчалася у Гарварді…”.


- Чи маєш певні правила продуктивності? Як усе встигаєш?


- Сама дивуюсь. Шкодую, що доба має лише 24 години, а не 48. Бо з навчанням у Словаччині навантажень не поменшало. В університеті потрібно добре засвоїти базові предмети з авіаційної справи. За це літо я склала 13 іспитів. Та найголовніші зараз для мене навчальні польоти у льотній школі. Теорія – 100 годин, польоти – 45. Тобто, для того, щоб отримати початкову ліцензію, я повинна самостійно налітати 45 годин. Тут я теорію поєдную із практикою. Займаюся спортом, бо треба себе тримати у формі. Малюю. Читаю. Люблю випікати, взагалі, люблю дуже кухню. У Чернівцях я стажувалась в престижному ресторані своєї родички. Мої торти замовляли відомі зірки шоу-бізу та мої і батьків знайомі. Отож інколи й тут собі можу дозволити спекти щось смачненьке.


- Як, все ж, відреагували батьки, дізнавшись що ти вирішила навчатись у Європі на пілотесу?


- Тато підтримав відразу: “Аню, це твоє”. Я в тата, така сама екстремалка, як він. Мама була шокована весь час казала: “Ти ж така тендітна, це складно. Може, на архітектора, бо добре малюєш? A, може, на міжнародні відносини?...”. Але я вперта. Я хотіла літати.

- Розкажи про перший самостійний політ. Не розчарував?


- Навпаки! Небо утвердило у вірі, що зробила правильний вибір! Перші польоти були з інструктором, який навчав тонкощів. Через цю практику кожен проходить. Після того, як інструктори бачать, що ми готові до самостійного польоту, новоспечених пілотів і пілотес відпускають, як пташечок, у небо. У нас це називається соло-політ. Боже, яке це було хвилювання, не можу передати! Я засинала і думала: “Завтра ти, Аню, піднімаєш у небо літак. Сама. Без інструктора. Вся відповідальність лежить на тобі…”. Коли я злетіла на висоту, відчула таку ейфорію, як ніколи . Мене розпирало від щастя, що я це змогла, що досягла того, про що мріяла з дитинства. Я пишалась собою, як ніколи. Мій перший самостійний у житті політ пройшов успішно. Мене навіть похвалили.


- Вдома знали про це?


- Так. Мама була вдома, молилась за мене. А тато в цей час був на війні. “На нулях”. Якраз тоді там було гаряче. Вони й словом не обмовились, що хвилюються за мене. Ні до того, ні після. Казали, що все буде добре, що в мене все вийде. Можу здогадуватись що вони пережили за той час, поки я там собі літала. Вони у мене золоті, з такою підтримкою можна й у космос!


- Що головне для пілота, коли сам-на-сам з висотою?


- Віра в себе і впевненість. Ну, й багато іншого. Впродовж усього польоту треба правильно, згідно зі стандартами, спілкуватись з диспетчером, чути його команди, стежити за пультом, надійно тримати штурвал. Злетіти в небо не важко, найскладніше – посадити літак. Треба плавно потягнути за штурвал, щоб не запороти носом, добре знати фази приземлення. Про те, що буду робити у небі, думаю ще на землі. В небі вчитися не можна, там ти лише практикуєш знання, отримані раніше. Це складна справа, велика боротьба з собою. Треба навчитись приборкувати емоції, мати сталеві нерви. У небі все може трапитись, тож уважність, холодний розум – понад усе. Коли дощ, туман чи погана видимість, ми не літаємо, наші польоти залежать від погоди. Загалом, як я вже казала, для отримання ліцензії мені потрібно налітати 45 годин.


- Як зможеш на практиці використовувати цю ліцензію?


- Робити оглядові польоти міста Кошице, наприклад. Чи іншого міста або села. Зі мною може летіти лише одна людина. На цьому етапі десь так все виглядає. А далі я піду далі. Дуже важливо уявляти в деталях свій успіх. Я знаю чого хочу. Я здобуду ліцензію цивільного пілота і буду водити “Боїнги”! Коштує ліцензія цього рівня дуже дорого. Але я спробую виграти якісь гранти, заробити самостійно уроками англійської, маю ще деякі плани. Буду йти до кінця, ніколи не зупинюсь через те, що це дорого. Я готова гори перекинути задля своєї мети.


- Як ставляться до жінок-пілотес?


- Загалом нормально. Але іноді роблять круглі очі навіть студенти університету, де навчаюсь. Зокрема, уточнюють: ти стюардеса? Ні, кажу, пілотеса. Як, ти не схожа на пілотесу, така маленька, тендітна! Мене розпирає гордість, бо моя професія й справді крутезна. А загалом на авіаційному факультеті мого вузу, однаково як і в льотній школі, дуже мало дівчат.


- Твої батьки полетіли б з тобою наодинці у літаку?


- Ми з ними якось про це говорили. Тато сказав, що так, але чесно зізнався, що йому було б страшно. Мама теж сіла б зі мною у літак, бо вона моя мама, яка завжди і в усьому підтримує мене. Вони вірять мені і в мене.


- Заради кого мрієш про “Боїнги”?

- Заради себе насамперед. Повинна собі довести, що мож,у і таки зможу. А ще заради рідних. У мене дуже гарна родина – близька й далека. Але найбільше досягти нових висот хотіла б заради тата, який захищав Україну від ворога. Який повернувся з-під Бахмута скаліченим і морально травмованим. Це вже не той веселий, завідний тато, якого я знала. Це людина війни. Йому важко. Мамі важко. Але він – символ мужності і незламності для мене. Коли він був ТАМ, я просила у Бога сили для нього і загибелі для ворогів. Якби хтось знав, як я ненавиджу росіян, навіть тих, кого називають “хорошими”!


Я тримаюсь, бо мій тато тримався і підпирав собою небо над головою. І якщо він не здався, то і я не маю права здатись.

Анна Данилюк, Заслужений журналіст України


Фото: з архіву Анни Атодиресе

2 comments

2 comentarios


Invitado
10 oct 2023

Я хотів би висловити своє захоплення та захоплення тим, як ти демонструєш свій талант у багатьох різних сферах. Твоя унікальна здатність до вдосконалення та навчання вражає мене завжди. Ти справді надихаєш бути кращим))

А те, що ти навчаєшся на пілота, це просто фантастично! Політ – це одне з найвищих досягнень в галузі авіації, і я впевнений, що ти будеш великою успішницею. Твоя рішучість та цілеспрямованість завжди служать тобі на користь, і я не можу дочекатися, коли ти поділишся зі мною своїми захоплюючими історіями про польоти та про свої майбутні виконанні плани ;)

Ти справді неймовірно обдарована і надзвичайна людина, і я горджусь тобою! Дуже радий, що знайомий з тобою!) Продовжуй рости та досягай найвищих вершин!

Me gusta

Walter Orr Scott
Walter Orr Scott
10 oct 2023
Бог благословляє нас таким рідкісним талантом, любов’ю та натхненням для всіх нас. Але її історією потрібно поділитися з нашою молоддю. Я впевнений, що є ще багато таких, як вона, з різними талантами, різними дарами, якими Бог дає Своїм людям. Наш обов’язок — зробити так, щоб Анна не стала частиною «демографічної кризи», але ми повинні побачити зміни, реальні зміни на найвищому рівні влади. Саме така молодь, як Анна, є відповіддю на наш демографічний успіх і наше майбутнє. Щирі вітання не лише Анні, а й її батькам. Вони – Україна. Вони – справжня Україна.
Me gusta
bottom of page