top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

“П’ята колона”, “п’ята хвиля”, “п’ятий проєкт”

Updated: May 22


Без перемоги над “русскім міром” в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, крім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.


“Ми знаємо, що pосія програє”, — упевнено заявив президент України Володимир Зеленський, виступаючи у британському парламенті, і в цьому немає сумніву.

Не в цьому, то наступному році pосія зазнає повної поразки у своїй війні проти України. У подальшій перспективі pосія остаточно розпадеться як імперія. Відтак зникне й мілітарна загроза Європі й усьому світові з боку москви.


Отже, рф програє, але скидається на те, що внаслідок цього програшу найбільшим (якщо не єдиним) бенефіціаром може стати “русскій мір”. Тенденція уже визначилася, процес пішов і насіння, що обіцяє щедрий урожай, уже розсіюється по світу і почасти уже й проростає.


Як парадоксально це не звучить, але сіячами цього насіння, тобто рознощиками зарази “русского міра” є… українці. Йдеться про мільйони й мільйони переміщених осіб, що їх війна росії в Україні спочатку витіснила із східних теренів у центральні й західні реґіони України, а відтак і далі на захід — у Польщу, Німеччину, Нідерланди, Велику Британію, США, Канаду…


У масі своїй російськомовні, вони прийшли туди такими, як є — не навчені шанувати традиції й звичаї сторони, яка їх приймає, з низьким рівнем освіти й загальної культури, а отже й аґресивно-вимогливі (наче вони й не гості, а господарі) і т.ін. На людях вони поводяться як типові росіяни, отож місцеві зазвичай не сприймають їх як українців. У соцмережах можна знайти безліч свідчень, які добре ілюструють такі спостереження.


Якби ці люди були росіянами або переконаними прибічниками "русского міра", вони напевно вітали б російського аґресора хлібом-сіллю, залишилися б під окупацією, а із зони бойових дій втікали б у росію. Звичайно, серед них є дещиця активних аґентів російських спецслужб і агентів “русского міра” (задайте в пошук, наприклад, “голубка миру”).


Решта ж (а це — 99.9%) є аґентами “русского міра” мимоволі. Через те, що вони — маса з теґом “какаяразніца”. Через те, що вони — “корисні ідіоти”. Через те, що задурені російською пропаґандою, бо Україна за роки незалежності не спромоглася створити україноцентричну систему ЗМІ. Через те, що освіта в Україні залишилася радянською, і за десятки років незалежності її навіть не намагалися зробити україноцентричною. Через те, що україноцентрична просвіта в незалежній Україні бездіяла і продовжує бездіяти.


І ось ці жертви війни й антиукраїнського державотворення стали аванґардом просування “русского міра” на терени України, які зберігають свою українську ідентичність, а також в українське зарубіжжя, де українська діаспора досі успішно “затримувала” українську мову, українські національні традиції і звичаї, де успішно українізувалися навіть приходьки — представники інших народів (зокрема, й російського) і рас.



Байдужість, зневага, а то й ненависть до всього українського — ось що піниться на гребені цієї “п’ятої хвилі” еміґрації.


Тут якраз доречно буде поговорити про сторону, яка приймає, — соціальні групи й інститути в самому українському суспільстві, а також українські громади у зарубіжжі. І в Україні, і в українському зарубіжжі ставлення до біженців розділилося на два табори — жалісливців та ненависників.


Жалісливці проявили до біженців сліпу, невимогливу любов, прийнявши прибульців як потерпілих від аґресора, як нещасних жертв і т.ін. Не завдаючи собі клопоту адаптувати тимчасово переміщених осіб або потенційних іміґрантів до своїх умов, вони улесливо пристосовуються до гостей і переходять на їхню жахливу російську мову. Дарма, що гості качають права, сідають на голову й поводяться як… окупанти. Справді, “какаяразніца”.


Ненависники проявляються в геть протилежному. Вони здіймають просто шалений лемент з приводу того, що толерують жалісливці. Трапляються випадки, коли ненависники не обмежуються голосними обуреннями — дoходить до рукоприкладства, до бійок. Не тільки між дорослими чи підлітками, а й між зовсім малими дітьми. Такі дії не тільки толерують, а й навіть заохочують такі активісти-інтелектуали, як, наприклад, професор Ірина Фаріон.


Симптоматично, але ні в Україні, ні в діаспорі ми не спостерігаємо ніякої (sic!) національно-виховної, освітньо-просвітницької, інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців. Ніякої!


У ЗМІ та соцмережах масово шириться реклама послуг адвокатів та психолоґів. Судячи з описів пропонованих послуг, адаптація до середовища перебування, трансформація менталітету, піднесення національної свідомості тощо у цих фахівців не передбачені. Більше того, значна частина правників і психолоґів не приховують своєї належності до російського культурного і ділового простору.


Наші рекоментації щодо нагальності налагодження українознавчої просвіти через орґанізацію університетів, шкіл, курсів, семінарів та інших форм групової й індивідуальної роботи з людьми і в Україні, і в українському зарубіжжі залишаються голосом волаючого в пустелі.


Бездіють товариства “Знання” і “Просвіта” в Україні. Перше ніяк не вигребеться з радянської просвітницької традиції. Друге чим тільки не зайняте, але не просвітою. Діаспорні орґанізації, успішні у збиранні матеріальної допомоги, особливо — грошей (бо ж і їм з того щось перепадає), а ще у флешмобах та розважальних протестах —, але абсолютно нічого не роблять для поширення українознавчих знань та україноцентричної інформаційно-роз‘яснювальної роботи серед біженців.


Попри те, що ми упродовж років і років просуваємо в суспільний простір ідею створення україноцентричної системи ЗМІ в Україні й української світової інформаційної мережі, про втілення цієї ідеї в життя поки що не йдеться.


Україноцентричні медійники, журналісти та блоґери не хочуть навіть обговорювати цю тему. Отож робота з переміщеними особами у цьому плані також залишається навіть непочатою.


Звісно, це не означає, що в інформаційному просторі зовсім немає україноцентричних ЗМІ та блоґів. Вони є, але кожен ресурс копає на своєму городі й не хоче об‘єднувати чи координувати свої зусилля з колеґами.


В діаспорі, до того ж, є чимало блоґерів, які надто багато уваги приділяють проблемам країн свого проживання, повчаючи (українською мовою!) громадян цих країн, як їм жити, і практично іґнорують проблеми діаспори, її зв‘язків з Україною, роль світового українства як рушійної сили системних змін в Україні.


Усьому цьому є пояснення, хоч і немає виправдання.


Тим часом, нумеролоґи звертають увагу на те, що широкомасштабна війна росії проти України проходить під знаком “п‘ятірки”. Щонайменше три явища пов‘язані з цією трагічною подією: “п‘ята колона”, “п‘ята хвиля” еміґрації і “п‘ятий проєкт” Арестовича.

“П‘ята колона” — причина, один із головних призвідців цієї жорстокої війни, спрямованої на знищення України, українців і української культури. Вона була в минулому одним із інструментів зовнішнього впливу на українське суспільство, на формування громадської думки, а, отже — й впливу на українську ментальність. Однією з визначальних якостей якої є синдром меншовартості.


“П‘ята хвиля” — наслідок, один із результатів, якого домагається росія, перетворюючи Україну на тотальну руїну й витискаючи українців з рідних теренів, розсіюючи їх по світу. Про це, власне, й сказано вище.


“П‘ятий проект” — перспектива, яку малює Україні й українцям Олексій Арестович за сприяння й підтримки Українського інституту майбутнього, точніше — УкрАінского інстітута будущєго.


Усі названі явища заражені бацилою “русского міра”. Невиліковно.


Враждувати лише на ці та суміжні з ними явища було б помилкою.


На превеликий жаль, “перші колони” в Україні й українському зарубіжжі поступаються “п’ятій колоні” активністю, аґресивністю (в позитивному сенсі цього слова), згуртованістю навколо української ідеї не тільки задля перемоги на фронтах бойових дій, але й над душами українців заради світлого майбутнього України.


На превеликий жаль, в українському суспільстві і в українській діаспорі бракує достатньо згуртованих україноцентричних сил, спроможних протистояти повзучому проникненню “русского міра” в ті місця України і в ті громади українського зарубіжжя, в які «русскій мір» досі не проникав, або в яких було надійне щеплення проти “русского міра”.


На превеликий жаль, в Україні ніхто не займається випрацюванням україноцентричної стратеґії розвитку України, концепції проґрам системних устроєвих змін, які уможливили б і забезпечили б успішний розвиток і безпеку України на тривалу перспективу. Концепцію ж системних устроєвих змін в Україні, запропоновану нами в діаспорі, ніхто не хоче навіть обговорювати.


З усього цього напрошуються невтішні висновки:


1. Україна, точніше Збройні сили України, завдяки підтримці зарубіжних партнерів, безумовно, переможуть, витиснувши російських загарбників за межі України. Це буде неповна і неостаточна, але все-таки перемога, про яку пам‘ятатимуть, вшановуючи полеглих героїв. московія зализуватиме свої рани і, можливо, навіть залишить Україну у спокої.


2. “Якщо Зеленський не буде балотуватися”, Олексій Арестович буде президентом або й королем (“це ж красіво”!), і “п’ятий проєкт” стане стратеґією розвитку України, і українська мова буде державною. Дацюки, романенки, фельдмани і їм подібні розказуватимуть посполитим, що “русскіє побєждєни”, що “русскій мір” уже нестрашний і що можна знову “пріобщаться к вєлікой русской культурє”, як нас вчить його королівська величність президент.


3. Незлостиві посполиті українці добровільно здадуться в обійми “русского міра”. Зрештою, ну, справді “какаяразніца”. Покалічені в кровопролитних боях за Україну, ветерани війни з Росією марно сподіватимуться на соціальний захист і пошану, не кажучи вже про вдячність за службу. Одиниці з тих, хто залишаться в Україні чи повернуться в Україну з еміґрації жалітимуть їх, оцінюючи їхню жертву дрібною купюрою, більшість же у крамничних чергах, у громадському транспорті, на застіллях та інших людних місцях жалитимуть ветеранів уже добре завченим “а я тебе туди не посилав/ла”.


4. Україну відбудовуватимуть, як і пообіцяли, європейці, канадці та американці. Українські ж робітники знову потягнуться на заробітки в переможену московію, заміщуючи вбиту ними ж або збіглу у закордони місцеву робочу силу, — відновлювати й примножувати ресурси для наступної “спеціальної воєнної операції”.


…В Україні йде жорстока війна. росія перетворює Україну на суцільну руїну. Завдяки підтримці цивілізованого світу Збройні сили України успішно громлять ворога, і перемога України на фронтах війни — справа недалекого майбутнього.

Та без перемоги над “русскім міром” в головах, серцях і душах українців мілітарна перемога не вартуватиме нічого, окрім нових тужливих дум та пісень про вільну, незалежну, самостійну Україну, якими славна Україна.


https://volodymyrivanenko.com/2023/02/11/%D0%BF%D1%8F%D1%82%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D1%8F%D1%82%D0%B0-%D1%85%D0%B2%D0%B8%D0%BB%D1%8F-%D0%BF%D1%8F%D1%82%D0%B8/



Др. Володимир Іваненко/ Dr. Volodymyr Ivanenko. Entrepreur, professor, and scholar of Journalism, American, russian, Ukrainian and Ukrainian Diaspora Studies (https://volodymyrivanenko.com/)


Фото: https://vol.gp.gov.ua/ , https://hvylya.net/, https://stock.adobe.com/


2 comments