top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Сашко ще не все сказав про війну...



Йому хрестоматійний 13й минає, хлопець з Київщини, дитина війни. Вже дорослий.


Ми знайомі десь понад півроку, напередодні знову перетинаємося в одному з місцевих осередків для біженців у США. Те, се, з’ясовується, нам по дорозі, хай сходить зі мною до ближчого супермаркета за продуктами, поки дорослі заповнюють папери. Ок.

Балачка під час походу – класичний обмін чемностями. "– В мене нормально справи, у Вас?". В школі все добре, вчитися, порівняно з українською, навіть легше, англійську він ще вдома знав пристойно. Друзі з’явилися. Перші місяці нагадував мамі, що хоче додому, тепер перестав. Не тому, що більше не хоче, просто їхати в Україну треба з чимось. В розумінні освіти, фаху. Він би в айтішники пішов, ось як закінчить школу...


– Як гадаєте, скоро зможемо повернутися? – Чесно кажу, що не знаю.


Починає розповідати, як його родина виходила з окупації, вони прожили під обстрілами майже два тижні. Спогад уривчастий, як кадри трейлера кіна, але без тривожних інтонацій, навіть надто спокійним голосом.


Як сусіди передавали наказ чеченців "не висуватися" з будинків, бо будуть стріляти без попередження в кожного, кого побачать на вулиці.


Як, втікаючи, коли "дуже бухкало", погубилися – вони з бабусею ховалися в одному підвалі, а мама з племінницею – десь на другому кінці міста. Два дні невідомості й без зв’язку, але знайшлися.


Як у темряві раптом побачив силует військового, дуже близько від себе, "а я ж високого зросту досить", і той уже почав наводити автомата. А потім різко опустив, бо зрозумів, що свої – це був вояк ЗСУ.


– Далі ще двоє наших підійшли, запитали дозволу, чи можна людей через наш двір провести. Ми дозволили, звичайно, хоч досі не розумію, навіщо їм той дозвіл був потрібен. Чемні.


Як ночували просто неба, на землі посеред лісу, в березні. "Ну, як «ночували» – поруч гаратало сильно, спати не можна".


Як бачив тіло без голови на вулиці неподалік від того місця, що вчора було домом.


– А Вам усе розповідати? Бо там багато чого.


Все, Сашку, розкажи. Мусимо якось сісти разом і довго поговорити, як серйозним людям треба. Бо насправді Сашкові більше, ніж його "календарні" 13, пережите дуже прискорило здобуття життєвого досвіду. Відповідальний, самостійний. За весь час, поки йшли туди-назад, мені й на думку не спало сприймати як підлітка. Дорослого – так, належить спілкуватися, як з рівним. Дитина війни.


Їй, війні, повномасштабній і клятій, саме виповнився рік, хоч здається, що вже довше тягнеться. Це для таких часів термін – "лихоліття"? По-різному, але одне на всіх – хто залишилися, попри все, в Україні, чи мільйонів таких же рано подорослішалих хлопців і дівчат, розкиданих по світу. Повторюй йому, Сашку, постійно, через що ти пройшов – аби не забував про нашу війну.


365 днів. Болю, сили, надії. Ще зустрінемось, хлопче, у Києві Переможному.



Людмила Пустельник, Global Village Home


0 comments

Comments


bottom of page