top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Стусова Еврідіка, Валентина Попелюх



"Вальок, Ластівка, Попелюшка, Еврідіка". Так поет звертався до неї в листах - есей про дружину українського Прометея письменниці та журналістки Уляни Глібчук.


Про них не пишуть книжок, не нагороджують медалями та іншими відзнаками. Про них часто не пам’ятають, а якщо й згадують, то тільки, як про тінь відомого чоловіка. Тож хто вони – дружини митців, політиків, громадських діячів? Що ми про них знаємо? Почну свою розповідь про дружин українських політв’язнів 60-70-их – Валентину Попелюх, Леоніду Світличну, Валерію Андрієвську, Світлану Кириченко, Олену Антонів (див. .


Дисиденти, особливо у 70-ті, отримували великі терміни. Разом з поселенням набігало 10-15 років чужини. Їхні діти виростали й дорослішали без них, а дружини… Валерія Андрієвська, дружина політв’язня Євгена Сверстюка писала йому до табору: “Як я втомилася від цієї чоловічої ролі!”. І не вона одна. Шлях дружин багато у чому був подібним. Тим більше, радянська каральна система подбала про формальну сторону зрівнялівки:


Зустріч з рідними політв’язні могли мати лише один раз в році. Звісно, у тюремній камері, нашпигованій пристроями для прослуховування. Побачення тривало від однієї доби до трьох. Залежно від попередньої поведінки в’язня. Раз на рік можна було надіслати до табору посилку. Двічі на місяць в’язень мав право надіслати листа.

Однак, незважаючи на прокрустове ложе радянщини, дружини дисидентів по різному відбувалися. Про це й поговоримо.


Минулого року усі видання надрукували некролог: “Померла дружина Василя Стуса – Валентина Попелюх”. Некролог – короткий, декілька рядків. Я почала шукати більше інформації про Валентину, але її обмаль. Інтерв’ю у часописі “Слово Просвіти” і в книжці “Нецензурний Стус»”. Чому так мало записаних з нею розмов? Не хотіла? Відмовляла? Чи не цікавилися? Не опубліковано жодного листа Валентини Попелюх. Є листи поета до родини. І жодного від дружини. Чому? І ось тут може початися територія вгадування: якою ж була Валентина? Вальок, Ластівка, Попелюшка, Еврідіка. Так Стус звертався до неї в листах.


Багато хто з шістдесятників дивувався: чому поет обрав саме таку жінку? Вона була не з їхнього кола. Не з літературно-філологічного, не з мистецького і навіть не з кола науково-технічної інтелігенції. Валентина працювала на авіаційному заводі ім. Антонова. До речі, саме там у заводській багатотиражці працював Іван Дзюба, лідер дисидентського руху, автор відомої праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1973 року засуджений до 5 років таборів і 5 років заслання. Покаявся і був помилуваний. Василь Стус у той час вже сидів у мордовському таборі).


Історію стосунків Василя Стуса і Валентини Попелюх можна вважати випадком. Валентина називала це долею. Вони зустрілися в метро, він помітив її на ескалаторі, коли біг східцями донизу. Навіть ненароком штовхнув. Озирнувся. Тоді, 1964-го, їй було, як, до речі, і Василеві, 26 років. Не яскрава, але мила. Скромна, тиха, мовчазна. Родом з Черкащини. Своєму товаришу, кінознавцю Роману Корогодському на запитання “ну, і хто ж твоя дружина?”, Стус відповів: “Вона – нормальна. Це мій тил”. Вони одружилися у 1965-у, після перших арештів української інтелігенції. Поета виключили з аспірантури літературного інституту. Він без роботи. Дружина працює, заробляючи на сім’ю. І все тихо, скромно, без нарікань. У них уже підростає син Дмитро.


1972 рік. Друга хвиля арештів. Так званий різдвяний покіс. Василь Стус повернувся зі Львова. Їздив побачити справжній вертеп і Маланку. Побачив. Ось він у святковому товаристві. Але свято різко закінчилося. Вже 13 січня у їхньому з Валентиною будиночку у Святошинському районі Києва порядкують кадебісти. Для Валентини – це жахлива несподіванка. До речі, ось це слово – жах вона дуже часто повторює. “Це жах, це жах”… Валентина не була готова до цього.


Бодай тому, що до такого розгортання подій не був готовим і сам Василь. Справа у тім, що Стус не займався політичною діяльністю. Він також не займався спеціально поширенням крамольного самвидаву, як цим займалися Іван Світличний, Іван Дзюба та Євген Сверстюк. У Стуса була інша небезпечна у 70-ті пристрасть – поезія. Чи розділяла цю пристрасть Валентина? Вважаю, що ні. Звісно, Василь їй часто читав свої вірші, питав її думки… Валентині усе подобалося.



Стуса довго тримали у слідчому ізоляторі. Насотували матеріали справи. У пригоді кадебістам став добрий товариш Василя – Леонід Селезненко. Він свідчив і “топив” Стуса. Поетові, як і всім дисидентам, пропонували покаятися. Паралельно у цей час психологічно ламали Івана Дзюбу і поета Миколу Холодного. Слідчі Василя Стуса не передбачали, що з ним так буде складно. Звідкіля їм було знати, що його найбільшим страхом було згубити талант, а не тюрма? Тим більше не здогадувалися, що для Стуса каяття – це прямий шлях до знецінення Божого дару. Намагалися вплинути на Валентину. Роздмухати її честолюбство.


– Валентино Василівно, хіба так має бути? Ось ви старанно працюєте на заводі. Майже ніколи не запізнюєтеся. Ми цікавилися – на вас нема нарікань. В той час як ваш чоловік безробітний.

– Але ж він не винен. Він хоче працювати, а йому не дають роботи. Всі одвернулись од нього.


Вона, проста і безхитрісна, не розуміла до чого ця бесіда. Кадебісти продовжували.


– Тим не менше, ваш безробітний чоловік ходив на виставки, літературні вечори, зустрічі. А ви ходили з ним? Ні, ви не ходили. Ми знаємо. Тому що він ніколи не брав вас з собою. Схоже, що він вас соромився…


Валентина тільки плечами стинала:


– Та ну, що ви таке кажете! Василь ніколи не міг так подумати, ви його не знаєте. Так, він ходив без мене на літературні вечори і зустрічі. І що тут поганого? Він же поет.


Мені здається, кадебістам було не менш складно розмовляти з Валентиною. Абсолютно позбавлена гріха шанолюбства, вона по своєму обеззброювала.



Далі був суд. Вірніше, суди. 1979-го Стусові відміряли новий термін: 10 років таборів і 5 заслання. З його знищеним здоров’ям – вірна смерть. Вона так і подумала у залі суду, коли почула вирок: це кінець. Назад уже не повернеться. У Василя надто слабке серце. Не витримає. І знову потягнулися безконечні будні дружини політв’язня. Ймовірно, Валентина змирилася, призвичаїлась до радянської сірятини і ще більше зосередила увагу на синові. Нічого нового, все як завжди, все, як в тумані: страшні мандрівки, виснажливі чекання, важкі торби, що обривають руки… Це жах, це жах… Останнє побачення з Василем теж страшно згадати. Він кричав на неї. Мало їй довкола колючого дроту й огидних пик конвоїрів, а тут ще й страшний Василь, який кричить:


– Чому ти це дозволила? Я тут сиджу саме за це, щоб нас не принижували, а ти дозволила себе принизити!

– Вони погрожували, що заборонять побачення!


Валентина призналася чоловікові, що погодилася на той жахливий гінекологічний огляд. Це жах, це жах…


Були ще листи. Різні за чуттям та емоцією. Залежало від психологічного стану Василя. Особливо в останні роки. Працюючи над перекладом поезії свого улюбленого Рільке “Орфей, Еврідіка, Гермес”, він писав дуже ласкаво:


“І думаю собі, Вальочку: це все — про Тебе, про мою-Тебе, тобто ту-Тебе, якої, може, Ти добре й не знаєш, а хіба здогадуєшся — з моїх очей, рядків моїх, поглядів моїх”.

У блідому, зажуреному і нецілованому обличчі дружини він бачив античну Еврідіку. До речі, десь у цьому ж часовому відтинку і теж з тюремного простору писав дружині Євген Сверстюк: “Зараз пізно про це говорити, чи добре, що я вас вигадую – про це б 15 років тому – зараз треба прийняти як факт… Це форма духовного життя – ідеалізувати…”.


Сверстюк пояснив те, чого не мав потреби пояснювати Стус: це форма духовного життя – ідеалізувати. А як щодо Валі, Вальочка? Мені здається, їй було ніяково, коли Василь її називав Еврідікою. Адже цей образ символізує прощання з життям. Ще не мертва, але уже не жива.


“Була вона в цнотливості новій така недоторканна, стать її скидалась на вечірню юну квітку, а руки так од шлюбних втіх одвикли, що навіть обережний доторк Бога вражав її, немов зухвала близькість”.


Таке порівняння додавало жалю. Валентина значно більше відчувала, аніж бажала вимовити. І радше черпала інформацію про чоловіка зі своїх снів, аніж з його віршів. Однієї ночі, на межі переходу літа у вересень вона з жахом прокинулася: “Cниться мені, таке, як карусель, крутиться. Один полум’ям зайнявся, другий полум’ям зайнявся, третій зайнявся... І Василь там. І так... половина його. Я кричу: “Василю!” і так кидаюся на нього. І прокинулася. Так страшно».


Сон дружини був віщим. 4 вересня 1985 поет Василь Стус помер у карцері пермського табору. Валентина відійшла у березні минулого року. Того дня десь зовсім поруч свистіли снаряди і вибухали бомби. Йшов другий місяць повномасштабного вторгнення Колими, Магадану й Мордовії на нашу землю.



Уляна Глібчук, м. Київ


0 comments

Comentarios


bottom of page