• Лев Кац

Українці і Карма

Updated: Jan 9




Про українські: незламно пристосуванський характер, історію, та діаспору - продукт обидвох.


Спостерігаючи бурхливу активність на теренах Фейсбуку, Твіттеру та безлічі інших медійних платформ, бачимо, як спільнота постійно розділяється на два непримиренні табори. Майже за Джонатаном Свіфтом і його “Гуллівером у країні ліліпутів”, де жителі були поділені на “гострокінечників” та “тупокінечників”. Вели війну за “єдино правильний” бік розбивання яєць. У нас теми для боротьби дещо інші: “соціальна справедливість та відповідальність” протистоїть праву особистого вибору, капіталізм – “демократії” та “соціалізму з комунізмом", державне регулювання економіки – вільному ринку, пріорітет особистості – пріорітету суспільства, а республіканці - демократам…

​Останнім часом на передній план впевнено вийшла тема “вакцинування” та спротиву йому. І цей розподіл усе глибше пролягає через ще недавно нормальні соціальні, політичні, національні, а нерідко – й сімейні стосунки.

Загалом, нема нічого дивного. Люди споконвіку воюють “за ідею”, якою б вона не була на конкретному історичному етапі. Та наш сьогоднішній досвід, що базується на деяких історичних знаннях, підказує, що усі без вийнятку війни у людській історії – великі й малі, криваві чи безкровні (“холодні”, економічні, ідеологічні тощо) були і є наслідком майстерного маніпулювання людською свідомістю – індивідувальною чи суспільною. Стародавній принцип “розділяй та володарюй” залишається незмінним. Стає очевидним, що маніпулятори створюють зручні для себе умови й можливості для подальшого керування людством і світом. Залишаючи нам лише поле бою, і навіть ситуативні “переможці” повністю залежать від Системи влади, залишаючись її служниками.

Чому не бачимо і не розуміємо цієї системи і продовжуємо діяти за її програмою? Адже практично завжди ця програма діє на шкоду кожній людині зокрема і людству взагалі, утримуючи нас у одвічних “щурячих перегонах” за примарним щастям… Дослідити причини можна на прикладі українців. Як тих, що продовжують одвічну боротьбу за виживання на Батьківщині, так і “діаспорян”; як старших поколінь, так і їхніх нащадків.

Всі знаємо багатовічну трагічну історію України. Знаємо про нерівну боротьбу за незалежність, про століття рабства, про багаторазові намагання тотального знищення української (руської) нації, про сумні наслідки того геноциду. Чому ж і досі українці чубляться між собою з будь-якої причини, чи й без неї? І хто сьогодні взагалі називається українцями?

Сьогоднішні “Ми” є продуктом нашої історії, давньої і не дуже. У давній були воїнами і землеробами. Коли усі воїни полягли у нерівній боротьбі із загарбниками, ми стали рабами на власній колись землі, і залишалися ними, аж поки “вьісочайшим указом” нам не була “дарована” воля. Та незабаром волю знову силою забрали. Викосивши і нечисленних захисників з нового вільного покоління, що лише почало народжуватися, і нових провідників, і культурний цвіт нації, що дивом зміг зійти на колишньому згарищі. А потім половину нації просто виморили голодом, щоб ми вже точно ніколи не підняли голови як унікальний і вільний народ.


Щоби вижити у тих нелюдських умовах, треба було припинити бути людьми. Хто не хотів, був знищений фізично, декому вдалося втекти за кордон. Решта знову стала покірними рабами, манкуртами під чобітьми “старших братьєв”. Щоби у рабів раптом не прокинулася пам’ять, її майже повністю знищили у масштабах всієї нації, замінивши комуністичною програмою “щасливого життя у єдиній сім’ї братніх народів”. Дуже ретельно насаджували ту програму у залишки мізків наступних поколінь, протягом кількох десятилітть практично завершивши створення “нового совєцкого чєловєка” – слабкого, хитрого, брехливого, продажного раба-стукача-вєртухая-яничара. Він став гіршим від самих загарбників, “Іваном, нєпомнящім родства”.




Що є метою та найвищим щастям раба? Володарювати над іншими рабами. І той раб, що є найпаскуднішим пристосуванцем, отримує шанс бути призначеним на посаду наглядача. Тож у будь-якій сукупності рабів виникає жорстока конкуренція за "можливість кар'єрного росту". Найпаскудніший "виростає" до наглядача, а далі - найпаскудніший з найпаскудніших наглядачів пробивається до рівня "соцького", і далі ієрархічними щаблями. Подібний “обіг лайна у природі” відбувається в Україні протягом столітть. Наглядачі та соцькі народжують дітей, що теж є рабами, але вже "рівнішими" від інших рабів. Ці діти отримують відповідні стартові умови та відповідну "мудрість поколіннь" від своїх недолугих батьків та прабатьків. І з часом отримують посади, привілеї і спосіб життя своїх попередників.


Саме ці паскудні “івани” довго правили й досьогодні продовжують правити “незалежною” Україною. Саме вони визначають напрямок “розвитку” країни. Вагомою частиною того “розвитку” є виховання нових поколіннь, тож “івани” роблять усе можливе, щоби нація залишалася такою ж безголовою, як раніше. Вони встановили систему “освіти”, яка вчить і виховує не нових громадян, а чергових дурнуватих слухняних рабів. Лише нечисельні сім’ї, де ще залишився інтелект і зберігається національний дух, дають дітям правильні життєві орієнтири. Переважна ж більшість дітей отримують свої орієнтири з “реального життя", тобто – з існуючої системи рабства й бездумного, напівтваринного існування.

Для виховання справжніх українців-патріотів, правильно б було зламати та докорінно змінити всю структуру системи освіти. Разом з більшістю інших структур, надто органів влади, надто "кривоохоронних". Та хто ж це може зробити, якщо система складається із старих та нових “іванів”? Бо ж суспільство просякнуте неправдою, слабкістю, продажністю, безпринципністю, не має історичної пам’яті та розуміння СВОБОДИ. Менталітет людини планомірно й цілеспрямовано викривлюється, починаючи буквально з пологового будинку. Тож невідомо, де шукати здорову "матерію", з якої можна було б зробити морально здорову людину і націю... Тобто, ми всі наче знаємо, "як правильно", "як має бути", але майже всі ми робимо "як є", "як ведеться", “як легше”. Тому що "життя таке, що поробиш”. Бо ми самі і є ця “Система” – її жертва, її кінцевий продукт і, водночас, її найвірніший охоронець, що походить з недавніх рабів.

Основа існування рабського суспільства – це корупція. Вона не може бути знищена ніякою "революцією гідності", тому що закладена у підсвідомості, у генах кожної людської істоти, що народжена та вирощена у такому "суспільстві". У рабів гідності нема за визначенням. Є самі лише рефлекси, спрямовані на фізичне виживання за рахунок з'їдання інших рабів та просування у ієрархії по їхніх трупах. Тож і “маємо, що маємо”, як казав той хитрий пристосуванець, що дав Україні “кравчучку” та картаті торби, натомість вкравши у неї слабкий шанс на відродження. Усе доволі сумно в Україні сьогодні. А як же ж діаспора? Як вдалося тим небагатьом, хто змогли втекти з України у повоєнні роки, влаштуватися і вижити на чужині? І як ведеться тим, хто “все покинув і полинув” з Неньки вже недавно? Чим вони живуть, і як живуть їхні нащадки?


Та по-різному. Залежно від того, що було причиною еміграції, і що було та є сутністю самих емігрантів. Їх (нас) усіх можна поділити на дві основні категорії: емігранти політичні та економічні. Політичні, переважно, були бійцями УНА-УНСО, що відступили з України наприкінці війни. Ці люди важко вживалися у новий ґрунт, дуже сумували за Україною, і пронесли любов до Батбківщини через усе своє закордонне життя, передавши її дітям. Їхні нащадки, здебільшого, залишаються патріотами України та носіями національної ідеї навіть на далекій відстані, намагаються всіляко допомагати ій. На жаль, нерідко ця допомога є тим, що називається “мертвому припарки”, і часто-густо лише продовжує агонію системи, розбещуючи тих в Україні, кому та допомога дістається.

Карикатура: Едвард Козак



“Економічні” емігранти поїхали (і продовжують активно їхати) з України, втікаючи від української корупції і шукаючи кращих умов для застосування своїх здібностей. Ця категорія набагато легше вписалася у закордонне життя, не переймаючись надто нічим, окрім бажання заробляти гроші. Ті, хто поїхали легально й “назавжди”, знайшли роботу і доволі швидко змогли просунутися у кар’єрі завдяки типовій українській працьовитості (звичка рабів, бачте).


Є ще одна категорія емігрантів – “релігійні біженці”. Цих людей в Україні активно вербують чисельні “місіонери” різних закордонних церков, і перевозять буквально цілими селами. Зокрема, до Америки, де селять так само селами навколо тих церков. Все це здійснюється згідно з державними програмами допомоги біженцям і за державний кошт. Тож церкви, що втрачають місцеву паству, шукають і знаходять її в Україні. Ця категорія емігрантів залишається тими, ким завжди й була: рабами, які спочатку існують на панських хлібах, а невдовзі починають “відбивати інвестицію”, працюючи там, де їх влаштує церква. Й віддаючи “борг” роками у вигляді пожертв “на храм”. Країна нова, а панщина – як ведеться українцям споконвіку...

Представники усіх категорій українських емігрантів є достатньо успішними в економічному сенсі. Принаймні, практично неможливо знайти українця-безробітного, або злидня, або бомжа. Є, але то – одиниці, що принципово пішли з суспільства. Завдяки основним національним звичкам - важко працювати, перейматися про те, “що скажуть люди”, намагатися будь-що бути “не гірше від людей”. Ну й, звісно, завдяки нашому національному символу – жабі, що тисне – українці тримають рівень добробуту, що, зазвичай, нерідко є вищим, аніж у корінних жителів.

На жаль, на матеріальному добробуті “успішність” багатьох новоемігрантських українських сімей закінчується. Не маючи інших вагомих життєвих стимулів, окрім споживання, чимало українців ментально деградують, фактично, перестаючи бути українцями, але не стаючи справжніми американцями, канадцями, австралійцями (Боже, бережи!), італійцями, португальцями тощо. Тож і живуть, здебільшого, такими собі “міні Брайтон Біч” з українським акцентом і способом мислення.

Зате їхні діти, повчившись у місцевій школі, легко й швидко вивчають мову, переймають звички й інтереси однокласників. За кілька років перестають від них відрізнятися, стаючи у прямому сенсі “місцевими”. Потім йдуть до коледжів чи університетів, де система вищої освіти закінчує їхнє програмування як “нормальних членів американського суспільства”.



І от тут повертаємося до того, з чого починалася ця стаття: до боротьби ідей у суспільстві і до системи, що керує суспільством і світом. Не варто вважати, що українська система освіти є унікальною у тій шкоді, якої завдає учням та студентам. Типова американська школа (не приватна) є ще гіршою і дає школярам ще менше знань та розуміння світу, аніж українська. Сьогоднішня американська школа є розплідником та провідником “лібералізму” – поняття, що містить в собі речі, ще недавно неприйнятні з огляду здорової моралі. Як-от гомосексуалізму як норми сімейних стосунків, ранньої сексуальної активності, роздмухування расової ворожнечі чи почуття провини через колір шкіри тощо. Ще активніше та методичніше таке “ліберальне” програмування ведеться у закладах освіти вищих рівнів. Тому нові покоління “освічених” американців виходять у великий світ з переконаннями, яким міг би позаздрити будь-який “Курс історії КПРС” совіцьких часів.

Діти українців, що проходять навчання в американських закладах освіти, здебільшого стають “типовими американцями”, включно з американським способом мислення. Батьки, що вирвалися з економічно зруйнованої і духовно слабкої України, не можуть чи й не бажають дати дітям глибоких знань про Батьківщину. У кращому разі національна освіта та виховання обмежується віночками, вишиванками та співанням сумних пісень. Все це не може конкурувати з принадами “розвинутого суспільства” з його Голівудом, знаменитими пройдисвітами штибу Кім Кардашь’ян, чи привабливою пропагандою “лібералізму”. І діти поступово забувають про справжні духовні цінності.

Але не всі. Є чимало й тих, хто, після отримання американської освіти вважають себе “просунутими експертами” у політиці, соціальних питаннях, міжнародних справах і, особливо, в українознавстві. Ці діти, що вже виросли, жваво беруть участь у диспутах, що ведуться на різних українських сайтах та у соцмережах, й несуть свої новонадбані переконання “у маси”. Чимало з тих, що отримали “потужну програму дій” від своїх “ліберальних” (комуністичних) вчителів, починають боротьбу за реалізацію ідей, що їх вони сприйняли як єдино вірні. Практично за В.Леніним...

Такі юні борці не лише затято сперечаються. Вони задіюють методи боротьби, яким їх щойно навчили, а саме: масово пишуть скарги на опонентів до власників сайтів чи мереж та вимагають заборони всього, з чим вони не згідні; скаржаться до державних контролюючих органів, аж до ФБР включно, на зміст, який “не відповідає” їхньому розумінню дійсності; всіляко намагаються особисто принизити опонентів тощо.

Ці діти стали, як у старі совіцькі часи, справжнім “комсомолом - резервом комуністичної партії”. Вони є цілковито ментально залежними від офіційної пропаганди всього того сміття, яке сьогоднішня “демократична” мафія і її кримінальний клоун - резидент Білого Дому Байден намагаються силою увіпхати у мізки й тіла людей – від штучно створеної ними політичної й економічної кризи, що переможно крокує країною й світом, до отруйної “вакцини” проти практично неіснуючого вірусу. Як колись “революційні матроси”, ці “діти” наразі стали носіями усього того бруду, яким всесвітня кримінальна Система заливає сьогодні Америку, Україну й увесь світ.

Тож питання “чому це все відбувається з українцями” має дуже глибоке історичне коріння. На жаль, трагічне минуле нашої нації перетворилося у сумне сьогодення, коли через відсутність морального, духовного стрижня, нові покоління вкотре стають жертвами “програми”, написаної спеціально задля утримання їх у одвічному рабстві, рівно як і задля використання їх у ролі наглядачів і катів тих, хто намагається зламати кримінальну систему і зробити країну і світ місцем, прийнятним для життя ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ. Тому для того, щоби змінити такий стан речей, ми мусимо перш за все кардинально змінити спосіб виховання та освіти наших нових поколіннь.

Lev Katz, спеціально для “GlobalVillageHome”

Фото: https://dumskaya.net/, Иван Богун — LiveJournal, https://uain.press/ (Едвард Козак) https://psyfactor.org/


56 views2 comments