top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

У нас здавна було крутіше, ніж 8 березня

Updated: Mar 7, 2023



І не тільки на бриксу, день української жіночої вендетти.


Що це таке, відомо всім, хто хоч трохи цікавилися питанням, але нагадати незайве: 12 липня, на Петрівку, чоловіки офіційно були зобов’язані виконувати будь-які дамські забаганки. Звичайно, мови не могло бути, щоб на бриксу пані працювали. Зате про зведення рахунків з панами за якісь минулі образи – дуже навіть так. Для цього гуртувалися в справжні леді-банди, які буквально запрягали непоштивого мена у візок чи санки. Далі бідолаха мусив "таксувати" кохану по селу, вона ж підганяла його різкою. Шарман.


Возити її на власному горбі цим не закінчувалося. Ближче до вечора на бриксу проводили змагання з фітнесу: пані сідала йому на плечі, він з нею верхи на собі ганяв дистанцію або присідав. Чия пара довше втрималася, та виграла.


Матеріальний вимір 12 липня виглядав суворо, як Залужний перед боєм: чоловіки повинні були купувати своїм половинам навіть найдорожчі речі, засипати ласощами, влаштовувати частування. Терпляче й без нарікань!


Втім, не бриксою єдиною поповнювалася жіноча скриня: я би дуже хотіла подивитися на того козака, який повернувся з походу без трофейних коралів або іншої коштовності. Чи бодай оксамитового або шовкового відрізу. Летів би далі, ніж бачив, назад під Каффу чи ще до Криму за здобиччю. Крім того, що не обдаровувати свою козачку вважалося негідним вояка жлобством і серед самих запорожців. Адже за елегантністю й багатством її зовнішнього образу судили про його власний статус. Тому бодай 30-40 різноманітних хусток в арсеналі козацької дружини мусило бути, крапка. Для порівняння – незаможна селянка чи мащанка мала всього 3-5 хусток.


Нарешті, на дні жінок-святих, чиї імена носили українки, до Покрови чи інших дат вшанувань Богородиці, пані теж збирали свою данину презентів.


Історія середньовічної України і фольклор – суцільний доказ, що й без жодного 8го жінки в Україні почувалися шанованими й коханими. Попри свій залежний статус від чоловіків (батьків, старших братів, інших родичів), користувалися багатьма правами, що захищали їхній майновий та сімейний статус.


Ба, більше – дівчата самі могли сватати свого обранця, і в такому випадку йому відпетляти від одруження було майже неможливо. Опис мандрівника Гійома де Боплана: "На відміну від загальноприйнятого звичаю усіх народів, тут можна побачити, як дівчата залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися: закохана дівчина заходить до хати парубка (якого любить), коли сподівається застати вдома батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, ...вона вихваляє того, хто вразив її серце: "Я помітила, дивлячись на твоє обличчя, певну доброзичливість (до мене), яка свідчить, що ти зможеш дбайливо опікати і любити свою жінку; твої чесноти дозволяють сподіватися, що ти станеш добрим господарем. Ці твої гарні риси схилили мене уклінно просити, аби ти взяв мене за жінку".


Далі вона каже те саме батькові й матері, покірно просячи їхньої згоди на шлюб. А якщо дістає відмову або якусь одговірку, що він надто молодий і ще не готовий женитися, то відповідає їм, що нікуди не піде звідси доти, доки він її не пошлюбить, і вони не стануть жити разом. Промовивши це, дівчина наполягає на своєму і вперто відмовляється йти з хати, бо не одержала того, що їй належить за правом". В 99ти випадках зі 100 батьки молодого чоловіка були змушені погодитися на одруження, бо інакше "боялися накликати на себе гнів Господній, щоб з ними не трапилося якогось страхітливого нещастя. Адже прогнати дівчину означало б зневажити увесь її рід, який затаїв би глибоку образу".


Суттєве уточнення Боплана: "звичай цей водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні і немає великої різниці у їхніх статках".

Ще шлюбна традиція, якою записав її той же автор: "Хоча вони, однак, здавна мають право і привілей викрадати, якщо це їм вдасться, під час загального танцю дівчину... Коли викрадена схотіла б вийти за нього заміж, він уже не може відмовитися від неї, не втративши голови; якщо ж (дівчина цього) не бажає, його звільняють від звинувачення у злочині, і ніхто жодним способом не повинен його за це карати".


Зате за зганьблення дівчини, навіть полонянки – кара на горло. Дослідник козаччини Д. Яворницький: "кривду, заподіяну жінці, коли козак знеславить жінку, як не належить" прирівнювали "до знеславлення усього війська Запорозького". Кошовий Іван Сірко суворо дотримувався цього закону – образа, заподіяна кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці означала смерть для нього самого.


Інше свідчення з вироків, записаних до "Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справой книги": року 1707го за згвалтування прилуцької жительки Гребенички було страчено такого собі П. Микитченка. Якогось покидьченка, звичайно.


Українська історія багата, в т.ч. високим статусом жінки. Тож тупо й негідно навішувати собі ярмо чужинського "свята" "імені Рози і Клари". Вони нічого свого не вигадали, а банально вкрали, як у комуністів прийнято, ідею "жіночого дня". Свята жінок існували в багатьох язичницьких культурах, в т.ч. давній Греції і ще з часів амазонок. Обов'язковий елемент – жінки розважаються, чоловіки працюють. Але обдаровували не всіх пань, а тільки старшого віку і повитух, вшановували їхній життєвий досвід (Греція). Напевне, про ці традиції чули Роза і Клара, вирішили скористатися для ідеологічної боротьби.


Перша з "авторок" 8 березня – несимпатичної зовнішності ідеалістка, їй вкоротили віку свої ж соціал-демократи. Вбили заодно з Карлом, та не хрестоматійним, що без коралів, вкрадених Кларою (не Цеткін), а Лібхкнехтом.


Друга, котра таки Цеткін, теж не грішила жіночою вродою, а по життю їй це робити доводилося. Двоє нешлюбних дітей, прижитих від цивільного чоловіка. Один з них, коли мав 22 роки, став коханцем 36-річної Рози (Люксембург). Що ж ви хочете, революційне виховання. Коли Клара вмирала в 1933му під москвою – туди втекла від фашистів – останнім словом її було, кажуть, "Роза"... Ось і не вір чуткам про нетрадиційну орієнтацію двох товаришок. Але це вже зовсім інша історія, і вже точно не українська, ніяк.





Людмила Пустельник, Global Village Home



4 comments

Recent Posts

See All
bottom of page