• Lyudmyla Pustelnyk

“Це велика честь – бути зараз поруч з українцями”



Співака й волонтера Поля Манандіза ми знайшли у Львові – там записує новий альбом. Їхати з України нікуди не збирається. Поговорили онлайн про війну – України за світ, байдужість колективного Заходу, і що буде після нашої перемоги.



“Хай візьмуть на руки вбиту українську дитину. Може, хоч тоді закриють небо?”


– Як тепер виглядає Ваш звичний день?

– Казати правду, волонтером себе сьогодні не почуваю. Радше, як усі – кожен зараз щось робить для країни. Я намагаюся знайти засоби захисту для наших вояків; переконати Європарлмент закрити небо над Україною. І разом з тим – залишатися творчою одиницею, пишу новий альбом. Ось бачите, у готельному номері обладнав студію.


– Думали повертатися до Європи після початку війни?

– Ні. А почалася вона 8 років тому. В Україні в мене донька, я люблю свою країну і не зможу жити за її межами. Це природньо. Щоб навпаки, щоб кудись їхав?... Було б дуже погано. Я не дуже крутий з автоматом, але доволі вправний з контрпропагандою, нею і займаюся. Пояснюючи про війну європейцям – які нічого про неї не розуміють.


– Що кажете європейським політикам?

– Серед моїх друзів, ми зростали разом – міністр у Бельгії, ще один друг – депутат Європарламенту. Кажу їм: уявіть собі, ви йдете по Брюсселю, Парижу, чи Монреалю або Вашингтону, і раптом – бум! Чуєте сигнал тривоги. І це лякає, і ви не розумієте, що відбувається.

Я хочу їм сказати, що вони [даремно} не почуваються винними у смерті української дитини від російської бомби. Незакрите небо вбиває. Нас же всіх навчали в школі, що треба захищати тих, хто цього потребують. Це також європейський принцип – потужніші країни допомагають не таким сильним, але бачу, що і він не працює.

І ще: перестаньте ховатися, боятися помагати Україні, бо це ніби то може спровокувати Третю світову. Вона вже почалася – на нашій території зараз не лише росія, але й Сірія, Чечня, білорусь. Чотири країни проти однієї моєї, з якою я гордий бути поруч.



Європейці загалом, не лише політики – вони дуже далекі від розуміння того, що в нас відбувається. Щось сталося з їхніми мізками: ось я розповідаю про наші справи, протягом перших п’яти хвилин вони прислухаються, але потім все одно повертаються до того ж бачення, яке було п’ять хвилин тому! Пояснюю правду про "Правий сектор", про те, що в нас нема ні расизму, ні нацизму, ні інших жахів, створених російською пропагандою. Але світ, виглядає, програв цій їхній машині. Люди на Заході колись все одно зрозуміють, але тоді може бути пізно.


росія успішно зіграла цю партію – спершу казали, що їм не потрібен Крим, так само Донбас, потім, що не нападуть на Україну. Зараз кажуть, що не нападуть на Європу. Але ви повинні усвідомити – росіяни дійдуть навіть до крайніх кордонів Португалії, якщо їм дозволити. Європа не може зрозуміти, що це може статися. Вона ніби й допомагає Україні зброєю, але загальний підхід такий: це ваша війна, не наша. Вони не поспішають усвідомити, що Україна зараз захищає Європу, що завтра на місці охопленої війною України буде Польща.


– Все ж таки – чому так відбувається?

У Франції, наприклад, та й загалом на Заході, симпатизують путіну. Хоч я б на місці президента Макрона взагалі відмовився з ним розмовляти. Як можна говорити зі злочинцем? З божевільним?

Мені сумно це говорити, але вони не розуміють, просто не розуміють. Хіба що прийти до Європарламенту і дати тамтешньому керівникові потримати на руках чиюсь мертву донечку, вбиту з російської зброї в Україні? Таку маленьку і скривавлену. Може, аж тоді закрили б небо? Єдиний спосіб їх переконати – це добряче налякати, іншого наразі не бачу.

Вони висвітлюють цю війну по телебаченню, але все одно європейці не розуміють її трагізму. Не осягають втрат, наприклад, Ірпеня – а я раніше виступав там з концертом, це дуже гарне місто. Та французькі журналісти чомусь не показують людей з ірпінської лікарні, які втратили кінцівки, підірвавшись на мінах. Я запитую: що ж ви тоді за журналісти?

В Європі проблема ще й у тому, що не ті люди на високих посадах. Як-от, Макрон, він провів гарний передвиборчий піар, але перемігши на виборах, не зробив нічого гідного, як президент. А ще одна причина бездіяльності європейських лідерів – їхнє боягузство. Коли б хоч один рішуче виступив проти путіна, не лише на словах – це мало б ефект. Але їм усім бракує хоробрості.

Тим часом, українцям ніколи не бракувало свободи – це найвільніші люди, яких я бачив. І за цю їхню волю я теж змагаюся. Ось тільки Європа заплатить за те, що вона дозволила зробити з Україною.

Знаєте, мені недавно написав з приводу один священик: “Вони відмовилися закрити небо. Але забули, хто на небі бос”.



“Україну полюбили світові зірки. Де вони були раніше?!”


– Мистецька еліта в цьому відношенні краща від західних політиків?

– Ді Капріо, Роббі Вільямс, Стінг – усі великі зірки віднедавна полюбили Україну. Але де вони були раніше? Усі останні 8 років? Мене це розлючує, бо завдання кожного митця – зберігати мир. Чому за нього не боролися перед 24 лютого 2022р.?

В мене також багато запитань до Папи Римського Франциска, посланця миру офіційно. Не так вже й багато було його зусиль задля миру. Мені хотілося б, щоб приїхав сюди і просто в Україні спробував зупинити цю війну.

Все на Заході впирається в якісь незрозумілі труднощі, коли заходить мова про нас: “Ми можемо, але не будемо, у нас є, але вам не дамо, це ваша війна”.


– Як Вам зараз у Львові?

Сигнали тривоги – це дуже неприємно, але я не спостерігав жодної паніки. Містяни переживають небезпеку з великою гідністю. Це той самий прекрасний Львів, але тільки під час війни – ось і все. Люди залишаються чудовими, як і раніше. Багато посмішок і багато взаємодопомоги. Бо те, що зараз відбувається з українцями – неймовірно, це так само як 300 спартанців. Вороги сунуть звідусіль, але ми все одно тримаємось!

І українці навіть під час війни залишаються добрими людьми: вони не хотять убивати 18-20річних російських хлопчаків, яких послав сюди путін. Ось хто повинен померти, ця людина просто не заслуговує життя. Диявол у людській подобі, хтось повинен його знищити. Уявити собі тільки – він перебуває при владі вже 24 роки! Росіяни, якщо бажають бодай день пожити на свободі, вони повинні зробити те саме, що ми колись нашим Майданом. Повірте, свобода – це чудово!



“Божевільний не той, хто залишається в Україні, а той, хто звідси втікає”


– Давайте повангуємо – як нам поводитися з північними сусідами після війни?

– Які взагалі з ними можуть бути стосунки? Для початку мусять покаятися за все скоєне і повернути все вкрадене не тільки протягом цієї війни, виплатити компенсації. Але пробачити росію – я не знаю, чи це взагалі можливо. З іншого боку, не виглядає, що в близькому майбутньому там буде кого пробачати. Що взагалі існуватиме ця країна. Бо треба добряче не мати клепки в голові – це про путіна – щоб домовлятися про щось із Китаєм. Але це їхній вибір.

Краще скажу, що після війни має зробити Європа: подякувати Україні, стоячи на колінах. Бо вона вже вісім років захищає європейців, сама. А далі буде просто взірцем для решти світу, і навіть через 10 000 років про її сьогоднішню битву з росією будуть говорити. Але Європа... Саме тому, що вона зовсім не є такою сильною, повинна допомагати Україні вже, зараз.

Це настільки дивно – весь світ на нас дивиться і... нічого не робить! Хоч зараз саме настав той переламний момент у житті людства, коли кожен може, нарешті, повернутися до самого себе, до свого людського єства. Давайте поміркуємо: ось усі ті гроші, міляьрди, які йдуть зараз на озброєння – хіба мільярди можуть зробити нас щасливішими?


– В чому Ваше щастя зараз?

– Бути тут і зараз з українцями, зі своїми, боротися разом з ними. Я вдячний їм за це і Україні, що змінила моє життя на краще. Це велика честь для мене – перебувати серед настільки неймовірних людей.


– Що Вам сказала мама недавно?

– Вона мною пишається. Мама знає, яка я людина і поважає те, що роблю. Звичайно, вона боїться за мене, але знає, за що змагаюся. Коли Бог дозволяє тобі щось змінити, ти просто виконуєш свою місію. Шкода, що цього зараз не бачить мій батько. Але він спостерігає з неба. Під час Другої світової, коли Гітлер об’єднався з Муссоліні, мій дід підняв повстання проти загарбників на Сіцілії, потім був змушений переїхати до Бельгії. Це я до того, що спротив – наше сімейне.

Хтось, можливо, думає, що я божевільний, залишаючись тут. А я вважаю несповна розуму того, хто не приїжджає зараз в Україну. Разом до Перемоги! І далі.



Людмила Пустельник, Global Village Home

Богдан Боровець


Фото: Манандіз Поль



185 views0 comments