Якось ще більше сумно від усвідомлення, що разом з її відходом не стало і яскравої українськості нашої сцени.
Тієї дуже рідної, не награної характерності, сьогодні майже відсутньої серед акторок. В неї навіть прізвище – 200відсотково українське. І цей дзвінкий життєрадісний сміх, і постава, і врода...
Їй би грати дружин гетьманів, героїчних жінок, вона по життю була з тих, кого козаки шанобливо називали "козир-дівка"! Але натомість давали якісь комедійні ролі-одноденки, нещадно експлуатуючи імідж пишнотілої красуні.
Коли у "Вогнем і мечем" втілилася у відьму Горпину – колоритну, містичну, мальовничу, сильну, небезпечну – для шароварних патріотів це стало справжнім шоком. "Як вона могла?! "Дівчина-погода" (колись вела прогноз на ТБ - ред.), втілення м’якості й жіночності – і ось така несамовита-скажена, та ще й у цього Єжи Гофмана! (Культового польського режисера – ред.) Ааа, анафема!".
Треба сказати, що одразу після виходу стрічки вітчизняні кіно- та інші діячі накинулися на неї з хмарою претензій. Антиукраїнський, мовляв, фільм! Ну, бо історичний, без політкоректності, на тему воєнних з'ясувань стосунків між козаками і поляками, та як цим вміло скористався тоді наш хронічно агресивний північний сусід. І чого це головна героїня (у виконанні Ізабелли Скорупко) покохала шляхтича, а не його суперника козака? Вона ж українка, якої холєри?... "Байдуже", що так воно в оригіналі, романі Г. Сенкевича.
Не менше дратувала критиків і Горпина. Поруч з нею у спільних сценах навіть ефектна Скорупко відступала на другий план – бо потужну Русланину харизму, здавалося, можна було на дотик відчути, била струменем з екрана. Це був без перебільшень найцікавіший, найоригінальніший жіночий персонаж фільму. Згодом десь майнуло повідомлення, що на якомусь кінофесті роль відьми вшанували спецпризом. А тих "мушшин", які Горпину Писанки лаяли, підозрюю, напружував саме образ потужної незалежної української жінки. Запросто могла скрутити в баранячий ріг будь-якого, навіть озброєного носія штанів – дуже не до шмиги носіям архаїчних "цінностей".
Так вийшло, що вперше я дивилася "Вогнем і мечем" у товаристві школярів, яких привели на кіносеанс до чернівецького театру. Діти ж, як відомо, у своїх емоціях не брешуть. Коли екранну відьму, все ж таки, вбили, зал вибухнув колективним обуренням: "Руслану за що?!".
Це запитання сьогодні повторюють всі, хто знали і любили акторку. Чому, за що відійшла так рано? Мала всього 57, онкологія.
Мені колись пощастило з нею спілкуватися, вже після тріумфу "Вогнем і мечем". Те інтерв’ю мало шанси не відбутися, про що мені впевнено казали і в редакції "рідної" обласної газети, і в прес-службі телеканалу, для якого працювала Писанка. Аргумент: в тебе видання провінційне, а вона – зірка, навряд щось вийде. Врешті, я добула заповітний телефон. Вона приємно здивувала з першої хвилини: "Вам коли зручно? Тоді-то влаштує?".
З жартами і приколами, якимись акторськими байками, то була класна жвава розмова. Щира, як і сама Руслана. Прощалися тепло; в мене ще довго залишалося відчуття світлого, затишного позитиву, який випромінювала співрозмовниця. Як наче, коли дивишся на її "тезку", Великодню писанку.
Вічна пам’ять Вам, пані Руслано.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Comments