Її історія відрізняється від решти про супутниць життя дисидентів.. Хоч в ній не менше обов’язку, чину та самопожертви, але це, радше, історія серця.
Пам’ятаєте у відомого данського кінорежисера Ларса фон Трієра є трилогія з об’єднувальною назвою "Золоте серце"? Це майже про Олену. Мене аж під’юджує її назвати “Олена Прекрасна”. Трохи натякаючи на античний слід. І він не далекий від істини.
Дружина дисидента й політика В’ячеслава Чорновола (на фото нижче - ред.), а згодом дружина багатолітнього політв’язня Зеновія Красівського справді була прекрасною. До речі, Красівський писав: “Для мене,бездомного каторжанина, та ще й з таким діагнозом, та ще й під наглядом кгб, вона була ніби принцесою у скляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути”.
На жаль, спогади сучасників про Олену хаотичні й розрізнені. І навіть під обкладинкою книжки, яку впорядкував Мирослав Маринович, не перестали бути хаотичними й розрізненими. Однак я знайшла потрібний матеріал для її образу. Так само, як вона у 60-ті витягнула з наплічника на горі Піп Іван сукню з грубого полотна, розшиту яскравими помаранчевими квітами, і одягнула. Це було на Івана Купала. У переддень їхня ватага по спортивному, у вітрівках та кедах, подалася в Карпати. Ватага майбутніх державних злочинців і політв’язнів, а тоді молодих митців – літераторів та художників, які у 60-ті просто з натхненням жили. Іван та Надія Світлична, Рая Мороз, Стефа Шабатура, Олена й Славко Чорновіл. Про метаморфозу Олени, її миттєве перетворення на вершечку гори зі спортивноїмандрівниці в язичницьку богиню, згадує Надія Світлична. І додає, що таку ефектну несподіванку могли втнути лише дві персони: Олена Антонів та художниця Алла Горська.
Взагалі про Антонів більш природно, помічаючи важливі деталі, написали жінки. Тоді як чоловіки, за винятком сина Тараса, чомусь пригадують Олену або прісно або пафосно. Зауважте, навіть ті, які мали до неї колись палкі почуття. Якби я опиралася на подібні спогади, перед вами постав би зараз образ жінки-страдниці, зажуреної мадонни політв’язнів. Звісно, на її долю випало чимало страждань, але не страждання зліпили Олену Антонів.
Народилась вона в містечку Бібрка, на Львівщині. Її тілом текла колоритна галицька кров зі східним акцентом. Акценту додала материнська гілка Коцюмбасів, тюркського походження. Тому жінки їхнього роду були вродливицями зі смоляним волоссям і терновими очима. Такою чорнявою красунею народилася й Олена. Націоналізм Антонів, як і більшості галичан, сформувався природно. Для неї розмовляти українською мовою, вірити й шанувати греко-католицьку церкву і відповідно любити свій рідний край було, як дихати і пити воду. Звісно, в родині добре знали про злочини радянської влади, але у 50-ті вже було важко щось протиставити окупантам, крім пасивної незгоди.
Тим не менш, дім Антонів у Львові, куди вони переїхали після завершення війни, став транзитом не тільки для шістдесятників. Чимало упівців, які поверталися після багатолітніх сибірських таборів, спочатку заходили на Спокійну 13. Ось в цьому львівському будинку Олена та її мама зустрічали й огортали турботою всіх, хто її потребував. Жінки, хоч вже і містянки, але черпали силу десь на прикордонні міста й села. На їхньому подвір’ї влітку червоніли порічки й малина, а восени падали на дах волоські горіхи та яблука. Галичанки з усіма цими дарами вміли собі дати раду. Олена Антонів – не виняток. Вона отримала вищу освіту, стала лікарем, працювала у тубдиспансері, але її руки завжди були вправними у господарстві. Син Тарас Чорновіл згадує про нескінченні дека з печивом, які випікалися на кухні, складали у пакетики і відправляли у табори для в’язнів.
Я вже казала, що про Олену з особливим теплом згадують жінки – дружини дисидентів.
Зокрема, Раїса Мороз. Вона була і в приятельських стосунках з В’ячеславом Чорноволом, але… "Якось йому сказала, яка прекрасна в нього дружина, але він лише відповів, що так, вона "зручна" і його "влаштовує". Ще б пак, зручна! Славко вічно кудись поспішав, чогось терміново вимагав і хвилювався — Оленка ж була втіленням олімпійського спокою, дивилася на нього своїми великими, трохи печальними очима й мовчки виконувала його, як мені здавалося, примхи".
Славко, тобто В'ячеслав Чорновіл та Олена Антонів були красивою парою, але недовго. Незабаром, після народження сина Тараса, вони розлучилися. За версією Раї Мороз було це так: "Усі ми дуже тяжко переживали життєву драму двох близьких нам людей, Славка Чорновола й Оленки Антонів. Розуміли, що кдб і тут потаємно робить свою чорну справу; сердилися, що в цій драмі з’явилася третя особа; сумували, що Славко не годен побороти свою гординю і лютує, будучи неспроможним подолати ревнощі. А предметом ревнощів була дуже незначна й скороминуща, як на мене, подія в житті Оленки"...
На мою думку, В’ячеславу Чорноволу була потрібна жінка-соратниця. Невдовзі такою дружиною стане для нього Атена Пашко. Тоді як Олена, яка і після розриву з Чорноволом продовжувала допомагати політвязням, не могла бути лише соратницею. Вона потребувала від чоловіка-лідера ще й відкритого серця. Вважайте, це було необхідною умовою її життя. Інакше вона рухалася за інерцією, без іскри, швидко виснажувалась і згасала.
1976 лінія долі Олени Антонів перетнеться ще з одним чоловіком-лідером.
Це багаторічний політв’язень Зеновій Красівський. Йому довелося випробувати на собі усі радянські жахіття каральної психіатрії. Спочатку Олена просто писала йому, незнайомому арештанту, як писала багатьом, щоб підтримати їхній дух: «Чим я можу Вам допомогти?» У Львові, коли Зеновія наприкінці його терміну перевели до сумнозвісної психіатрички на Кульпарківській, Олена його провідала. Потім ще раз, і ще. Не дивно, що Красівський у неї закохався. Незабаром вони одружилися. Олена почувалася знову щасливою. Навіть з оновленою жагою до життя снувала з чоловіком план еміграції. Чом би й ні?
Політичних вигнанців на заході ставало все більше: генерал Петро Григоренко, Леонід Плющ, Валентин і Раїса Мороз, Надійка Світлична… Може, і їх відпустять? Але… Не так сталось, як гадалося. Зеновія Красівського арештовують. Він отримав новий тюремний термін. Олена знову сама. Знову теж саме пекельне коло: табори, пересилки, побачення в камері. Жінка постійно у виснажливому русі, у пошуках дрібного заробітку, бо її під тим чи іншим приводом витуряють з праці.
А тут ще й кагебісти розгорнули кампанію дискредитації. У пресі з'явилася стаття з глумливою назвою «Антоній і Клеопатра», в якій Олену грубо висміюють, обзивають аферисткою: "О.Т. Антонів стала: а) відомою спекулянткою закордонним шматтям, що надсилалося їй у посилки зі США, Канади і ФРН. б) знаною у міських шлюбно-розлучних закладах, де вона неодноразово виходила заміж і виходила із заміжжя".
Справа у тому, що Олена взяла на себе небезпечну відповідальність: очолила у Львові фонд Солженіцина. Щоб отримати гроші, які йшли на допомогу сім’ям ув’язнених або безробітних дисидентів, вона їздила до москви і ризикувала свободою. Я взагалі дивуюся: як її не впіймали? Та, мабуть, кагебістам йшлося про те, аби очорнити ім’я жінки. Вони знали межу її сили. Олена й справді важко це пережила. Від зашморгу пліток їде рятуватися до Зеновія. Його якраз перевели з табору на поселення в глухому Сибірі.
"Від 13 січня я тут живу у Зеня. Тимчасово працюю в лікарні. Оглядаючись назад, я мимоволі здригаюся: позаду глибокі чорні загрози моїх випробувань, а як подивлюся вперед – стане страшно перед невідомим майбутнім".
Наприкінці 1985 закінчується термін примусового поселення Красівського, і подружжя повертається до Львова. Через кілька місяців, а саме 2 лютого 1986 вони йдуть в гості до друзів. Запізнюються, хапають таксівку. Олена першою вийшла з авта. Через дорогу продавалися квіти. Невідомо чи вона щось встигла сказати, чи Зеновій просто не розчув, але її рвучкий крок у напрямку квітів став останнім. Із-за повороту в цю мить виїхала вантажівка. Смерть Олени Антонів була і залишається незбагненною.
Але я не ставила собі за мету осмислити її ранню смерть. У цій розповіді я хотіла розповісти про красу Олени.
Красу її обличчя, руху та вчинків. Розумієте, вона все робила красиво. Мені особливо запам’ятався один сонячний епізод.
Тремкий літній ранок 1973. Двоє дівчат мандрують байдаркою Дністром. Це Олена Антонів та Раїса Мороз. Вони спустилися в Галичі і пливуть до Дністровського каньйону аж до Заліщиків. Зупиняються на березі біля села Іване-Золоте. Піднімаються вгору до біленької хати. На порозі їх зустрічає жінка. Сонце їй світить в обличчя. Це мама Стефанії Шабатури – ув’язненої львівської художниці, яка в цей час перебувала в мордовському таборі. Дівчата мають для мами вісточку і листівку від Стефи.
Уляна Глібчук (Уляна Глібчук), письменниця, м. Київ
