Українські крила італійської льотчиці Джулії Шифф

Бліц-інтерв'ю з дівчиною-воїном Міжнародного легіону в Україні та громадською діячкою.

Тендітна білявка з Венеції, їй трохи більше 20. Колишня пілотесса італійського спецназу, сьогодні - захисниця України. Ми зустрілися випадково на каналі Diaspora UA під час ефіру з Олесем Городецьким, головою Християнського товариства українців Італії. Джулія, промовиця недавньої маніфестації українців у Римі, завітала до п.Олеся в гості і ненадовго приєдналася до нашої розмови.

– Перш за все, від усього серця вдячна Вам за все, що робите для України. Дякую! Що спонукало Вас, італійку, стати на захист України? Як з’явилося це рішення?

– У перші ж дні війни надійшли відео з Ірпеня та інших міст поблизу Києва. Це виявилося справжнім шоком для нас – настільки жахлива жорстокість, без жодної на те причини. Так багато безчинства, так жорстоко... Мене глибоко вразило. Я відчула: щось відбувається в моєму серці. Цивільні, мирні люди не повинні проходити через подібний досвід!

Тим часом, я – військова. Мої зусилля могли допомогти цим людям. Виїхала з Італії 7 березня і закохалася у вашу прекрасну країну. Тепер не зможу її залишити, я знайшла нову частину свого серця. В будь-якому випадку продовжуватиму боротися за неї всіма засобами, якими можу.

– Як би Ви описали своє ставлення до українців та італійців тепер, після того, як провели в нас більше півроку?

– Культура України одночасно дуже схожа на ту, що моєї країни, і дуже відрізняється в декотрих моментах. Україна більш відкрита назустріч, ніж Італія, в Україні набагато більше інклюзивності і непорівнювано більше вдячності та поваги серед військових, так само як і серед цивільних. Кожен робить, що може, і робить це щонайкраще для своєї рідної землі. Не знаю, чи в Італії є таке ж ставлення, таке ж співпереживання одне за одного, братерство. Це те, що я знайшла в Україні і що мені справді подобається. А ще люди тут дуже позитивні, навіть під час війни. Це те, що дає дуже гарні вібрації, завдяки чому добре почуваюся. Тому продовжую жити в Україні.

– Вже почали вчити мову?

– Трішки! (Показує пальцями, посміхається - ред.).

– У Вас є можливість звернутися до українців зараз.

– Перш за все – залишайтеся сильними! Не слухайте чиїхось поганих слів, хейтерів і людей, які далеко [від подій] і вас не підтримують. Не слухайте їх. Що я побачила в Україні, то це справжню, їхню, українців війну. Європа, США надають допомогу, так, але змагаються саме українці, за свою землю. Це найпрекрасніше, що я коли-небудь бачила. Це дуже сильно. Тож не втрачайте цієї сили, цього бажання! Українці перекрасні такими, як вони є, і тому не здавайтеся. Бо хоробрі серця, справжні серця переможуть в боротьбі за справедливість.

– Бачили полонених росіян? Що про них скажете?

– Особисто з ними не говорила, це така чутлива ситуація спілкування... Але це робили мої колеги. Перш за все, росіяни дякували, що їм давали їжу, воду і можливість помитися в душі. Виглядає, що їхня армія не ставиться до них, як до людей.

Одна бабуся з Куп’янська, свідок окупації, розповідала мені, як до неї підійшли російські солдати. Зовсім молоді, можливо, без якогось військового досвіду. Вибачалися, казали, що не хотять тут бути, але змушені виконувати наказ. Бо в них не було вибору: або йдуть воювати, або проведуть багато років у тюрмі.

– В більшості українців до росіян сьогодні нема інших почуттів, крім ненависті. Хоч наша нація на загал добра і християнська.

– Може, це просто комусь пощастило – знайти кілька добрих яблук на дереві, повному гнилих. На жаль, війна – це дуже суворо. Не думаю, що хтось її хотів. Хіба що путін, це напевне. Війну можна закінчити двома способами – або ми перемагаємо, або путін зрозуміє, що помилявся.

– Не думаю, що людина, яка неспроможна, щось зрозуміє... Та й в росії не лише він підтримує війну. Що відчуваєте до росії та росіян?

– Можу прозвучати грубо, бо вже вивчила трохи лайливих українських слів... Скажу, що коли комусь промивали мізки стільки років [як росіянам,], то невігластво робить їх неспроможними сприймати правду. В Україні насправді жодних наці не існує, вибачте, але це повна дурня вважати інакше.

Я думаю, що в росії просто нещасні люди з нещасними мізками, з відсутньою емпатією. Які кажуть, що вони українцям "брати", але такого, як чинять, не можна робити своїм братам. Ми достеменно не знаємо, що там у них відбувається, бо пропаганда працює і всередині, й зовні росії. Я тільки сподіваюся, що вони зможуть розплющити очі і побачити тиранію. Хоч і знаю чудово, що це ілюзії.

Людмила Пустельник, Global Village Home

Фото: Giulia J Schiff - pilota