Lyudmyla Pustelnyk

May 2711 min read

“З горіха зерня” в серці Івана Франка

Дівчина-янгол і фам фаталь, до кожної – нерозділена пристрасть. Мова про Юзефу Дзвонковськц та Целіну Журовську. Кожного разу шаленство з першого погляду й обережна надія, швидко розбита. Її уламки стали кращими зразками Франкової лірики. І ще одна – чи то дружба, чи все ж любов, платонічна – до Юлії Шнайдер (на фото вгорі).

Шляхетсько-селянська “Санта-Барбара”

Цим жінкам завдячуємо шедеврами української поезії. А також деміфологізацією Івана Яковича як “вічного революціонера” й суворого аскета у вишиванці. Подібно, як Тараса Шевченка малювали виключно понурим немолодим чоловіком у смушевій шапці й кожусі – наслідки радянського ще “тиньку”, що ним вкрили образи митців. А Франко – душа товариства, завжди вишукано вбраний, шанував добрі вина – звісно, ніколи не цурався найхмільнішого алкоголю, почуттів.

Поет реальний, для початку – дуже умовно селянського походження, бо шляхта, хоч і збідніла. Мама Марія – з давнього й чисельного дворянського роду Кульчицьких. До нього належав славнозвісний Юрій, герой Віденської облоги 1863 року й засновник однієї з перших кав’ярнень у Європі. Не найпершої, ні, це ще один міф, бо куди ж без нього у пантеоні наших героїв?

Марія Кульчицька своєму чоловікові Якову в доньки годилася – бездітний удівець-коваль був на рік старшим від її покійного тата. Коли Яків одружувався вдруге, минули всього два тижні після смерті першої жінки. Йому 53, а новій обраниці 20. Не шлюб, а суцільний виклик суспільним канонам, але, насамперед, через станову різницю. На “ринку наречених”, щоправда, на руку небагатої панни Кульцицької з її ж кола не було достойних претендентів. А Яків – знаний на всю околицю ремісник. Дослідники біографії Франка пізніше назвуть цe вирішальним, чому Маріїна мама, Людвіка, погодилася віддати за нього доньку – бо Яків приносив користь громаді, отже, був майже рівнею шляхті. До того ж, заможний.

Забігаючи наперед – Марія народить Якову трьох синів і двох доньок, дівчатка помруть малими. Яків відійде в засвіти через десять років, вдова знову вийде заміж – за 23річного парубка Григорія Гавриляка, молодшого від неї на шість років. У цьому шлюбі народяться ще троє дітей, але виживе тільки донька Юлія. Марія Франко-Гавриляк помре у 38, у перший день літа. “Іван разом з братами став круглим сиротою і був зданий на повну ласку свого вітчима. Останній недовго носив жалобу за своєю жінкою, бо вже за два з половиною тижні – 18 червня 1873 р.! – одружився з Мартою Терлецькою”.

Знову всього менше місяця між шлюбами, трохи не шекспірівський сюжет... Який не варто, гадаю, пояснювати, суто чоловічим бажанням швидше втішитися в чергових жіночих обіймах. Для селянина головне – господарство. Надто, Франккових часів, запорука фізичного виживання чоловіка та дітей. Без допомоги вправної газдині – ніяк, а поки вичекаєш належний рік жалоби, її, дивись, хтось інший посватає.

З Мартою Григорій “прожив аж до 1900 р., а по її смерті одружився втретє з Параскою Франко, племінницею Якова, яка до цього часу похоронила двох чоловіків. Гавриляк помер 22 травня 1916 року, не доживши тижня до смерті самого Івана Франка” – так описує цю родинну сагу Ярослав Грицак у статті “Іван Франко – селянський син?”.

Попри те, було б надто банальністю сказати, що обдарований первісток Якова та Марії, Іван, “увібравши драми й трагедії з юних літ, був приречений на служіння музам”. Для цього насамперед мав піти до школи, а віддавати туди дітей в селянських родинах було рідкістю. Причина, чому Іван єдиним з нащадків “дійшов наук”, була, в т.ч., прозаїчною. Вітчим Гавриляк розмірковував: давши освіту пасербові, зможе вилучити його з числа спадкоємців землі, вона дістанеться рідним дітям.

Тим більше, що “бути вченим” серед галицького селянства тих часів – радше коштовна забаганка, не потреба. Ще й “пальне” для старої-доброї класової ворожнечі – “пани серемудрі зо своїми університетами, навчилися з нас визискувати, а в хлопів розум простий”.

За шкільництво внука платила й бабця Людвіка, потрохи розпродуючи свої землі. Коли залишився круглим сиротою, отримав стипендію з фундацї Гловінського – її видавали виключно молоді дворянського походження, не селянам. Так молодий Франко вивправдав давню шляхетську традицію – якими би злидарями не були носії родового герба, та вивчити дитину – за будь-яку ціну. Бо освіта дає не лише знання, але й впевненість власної гідності. Аристократичну – та без гордині – Франкову вдачу відзначали всі, хто його знали. Хоч приналежність до двох середовищ, категорично протилежних одне одному, не раз стане його прокляттям чужого серед своїх. У шляхті його відштовхуватиме її зверхність, у селян – егоїстичність та обмеженість. Таку ж фатальну роль ця “подвійність походження” зіграє в його особистому, і собі сплетеному із парадоксів.

“Ви мені не сподобалися. Зріст зависокий, очі не блискучі”

Пам’ятаємо хрестоматійний вірш Франка “Тричі мені являлась любов”. Насправді, набагато частіше являлась, але маютьcя на увазі три найвідоміші історії кохання – до Ольги Рошкевич, Юзефи Звонковської та Целіни Журовської. Менше уваги, натомість, до сільської вчительки і поетки Юліі Шнайдер – трохи не Валькірії з повітової Бібрки. Вже як на схилі літ, просила письменника Дениса Лукіяновича написати роман, у якому головними героями були б вона і Франко. Лукіянович відмовився, не повірив, що між ними “щось було”.

І дарма – чого лише вартий такий сюжет: Юлії довго освідчувався безнадійно закоханий у неї вчитель Супрун, свої переживання нотував до щоденникв на 20ти аркушах, передав їх панні Шнайдер. Вона ж подарувала Франкові. Той, коли писав свою інтимну лірику, записника собі перечитував – для натхнення.

Поки Супрун носив дівчині букети і страждав: “Ой, Юліє, Юліє! Божество ти моє! Я, жебрак, на колінах благаю милосердя для свого спраглого серця. Один діамант, одна перлина, зронена з очей твоїх, заспокоїла б мій біль!... Ти єдиним словом змогла б повернути матері улюбленого сина – вона, така бідна, виблагала б тобі у Бога щастя!”.

Не судилося їм з Юлією щастя – вчитель наклав на себе руки. Може, була причиною і відсутність її взаємності.

Серед предків учительки, як і Франка – українізовані німці, недарма псевдонім – Уляна Кравченко, адже “шнайдер” у перекладі означає “кравець”. Під час першої зустрічі Івана не вразила, описуючи пізніше, доволі безцеремонно висловився стосовно зовнішності: “Ви мені зовсім не сподобалися. Зріст зависокий, руки замалі, очі не блискучі”. Тут же додав, щоправда – в кого золота душа, зовнішньої краси не потребує.

Вони тепло спілкувалися усе життя. Не раз приїжджав у гості, коли була вже заміжньою за іншим, Яном Немєнтовським, багато розмовляли. В листах – щира симпатія одне до одного, з його боку нерідко – неприхований флірт. Це ті послання, які Уляна-Юлія погодилася передати до архіву Національного товариства ім. Шевченка після смерті Франка. Хоч був ще стосик інших, ховала їх під матрацом, а потім узагалі закопала у лісі поблизу Трускавця. Коли знову видобула з-під землі, аркуші повністю зотліли – на щирий розпач власниці. Які були рядки, ніколи не дізнаємося.

Зате відомо, що перше звертання 23річної тоді Юлії до Франка, довірене сторінкам щоденника, було сповнене екзальтації: “Є потайна связь поміж духами! Ти відгадав мої смілі скриті бажання, заговорив до незнайомої. Я ваша, ваша навіки! Твої слова... заохотили ту, що на роздоріжжі із заложеними руками стояла та безнадійно споглядала... О, до останнього віддиху я для твоєї ідеї живу, незнайомий, але споріднений духом – рішаєш мою долю!”.

“Рішав” Іван не долю, а всього лише вірша із ненадрукованої дебютної повісті Шнайдер “Марта”. Надіслала до літературного журналу Зоря у Львові , Франко – член редколегії. Твір був, як по щирості, ніяким і відхиленим, але римовані рядки поетові сподобалися, їх надрукували. Він написав про це Юлії в листі. Для неї отримати послання від самого Франка, справжньої літературної селебріті – це, якби наче сьогодні Сергій Жадан раптом похвалив у Фейсбуці солістку художньої самодіяльності в сільському клубі.

Так почався химерний платонічний роман. Саме химерний, бо він то давав їй надію, то закохувався в інших, щоби потім знову до Юлії повернутися – обговорити спільні справи національно-визвольної боротьби і просто вилити душу. А вона завжди була готовою вислухати – можливо, на щось надіючись?...

Згадувала: якось “відпочивали з Франком на траві, були близько один до одного. Досить було зробити маленький рух рукою, нахилити голову в один бік, і тоді довга теоретична розмова забарвилась би від рум’янців. Одначе, Франко або блукав десь далеко думками..., або, може, давно вирішив, що не треба каламутити жодним словом наші дружні взаємини”.

Врешті, вирішила вона: ніколи не стане між Франком та його творчістю. Зізнавалася літературному критикові Михайлові Рудницькому: “Він ніколи не жертвував би... для жінки, хоч би вона могла дорівнювати йому талантом. І я мала настільки здорового розуму – а, може, тільки жіночого інстинкту, – що це вчасно збагнула”. Як і те, що прозою власного життя митця краще не турбувати. А це хвора матір, за якою треба доглядати, бідність і невлаштованість. Постійної посади в Бібрці їй не дали, поїхала навчати дітей в с. Стоки, де в шкільному класі вікна без шибок і нема підлоги.

Іван же цікавиться не тільки цією вчителькою. Листується ще з кількома, серед них – Климентина Попович, теж поетка. В одному з листів критикує творчість Шнайдер, називає “натурою, невилічимо хворою на ідеалізм”. Починалося же так само, як свого часу із Юлією: Попович надіслала до “Зорі” свого вірша, Франкові сподобався, написав дівчині... Їхнє почуття взаємне, вчащає до неї додому, Івана гостинно приймають її батьки. Однак, саме Климентина стає ініціаторкою розриву. Можливо, доходять чутки, що вона – не єдине захоплення поета? Майже одночасно розвиваються його стосунки із шляхтянкою Ольгою Білинською. Справа рухалася до вівтаря, наречена навіть замовила весільну сукню. Але шлюбу не сталося, годі знати, чому.

Климентина відправляє Іванові прощального листа. “Не на те я, хлопче-орле, Тебе полюбила, Щоб забута, нелюбима, Весь вік протужила!”.

Пророчі слова, але щодо іншого: священик Омелян Боярський, з ким все ж наважилася зв’язати свою долю, виявився домашнім тираном. Свою половину бив, навантажував домашньою роботою, заводив коханок, забороняв писати. Все життя ревнував до Франка і докоряв дружині колишнім. Глузуючи, навіть одягався, як він – у костюм і вишиванку.

А що, тим часом, Юлія? Її чекав ще один удар – шаленство Франка за Юзефою Дзвонковською.

“Снігова королева”

Зірка станіславівського гуртка молодих інтелектуалів. Всі вони, друзі Франка теж, у неї закохані. Елегантна, вишукана, освічена, ще й майже “француженка”. Владислав Дзвонковський, батько красуні, якби тоді був живим, з Іваном напевне знайшов би спільну мову – теж революціонер, брав участь у кількох повстаннях, в т.ч. й січневому проти російського царя. Рятуючись від переслідувань, втік до Парижа, але там не сподобалося. Настільки, що забрав дружину й дітей і повернувся назад в Галичину. Де й помер за кілька років перед тим, як його доньку побачив Франко.

Юзефу порівнювали: з янголом, з Беатріче, легендарною музою Данте, зі сніговою королевою – недосяжною, навіть холодною. Бо назагал приязна з усіма, нікого із залицяльників не відзначала симпатією – стримана чемність, та не більше.

А Франко не так давно розійшовся з тією, кого збирався вести під вінець, попівною Ольгою Рошкевич. Перше найбільше його кохання, молоді люди сварилися “назавжди”, потім одразу мирилися, будували спільні плани. Але батьки вирішили не віддавати її за “соціяліста”. Який уже пережив арешт за політичну діяльність. І тут, в Станіславові – справжній жіночий ідеал перед очима! Вона нагадує йому панну Рошкевич – така ж шляхетна, жертовна, тендітна аж до крихкості. Деякі біографи поета навіть вважають, що насправді, крім Ольги, нікого більше не любив і шукав її рис в кожній новій жінці.

Іван усе вирішив – молода сім’я буде жити в “кольонії” спільників-однодумців. Задля цього куплять землі разом з друзями, серед них Михайло Павлик та його сестра Анна. Чоловіки вдень працюватимуть у полі, жінки займатимуться домом і дітьми. Вечорами всі збиратимуться, щоб читати книжки і вести просвітницьку роботу серед селян. (До слова – Михайло мріяв, щоб Анна з Іваном побралися, на те й двоє вільнодумців, але ті одне одному були байдужі. Павлик, одначе, на Франка потім довго ображався).

Поет, як належить, спершу пише до Антоніни Дзвонковської, мами Юзефи, просить руки. І отримує у відповідь: “Повідомляю пана, що ставлення моєї доньки до вашої пропозиції є заперечним. Настільки коротке ваше знайомство не могло зміцнити почуттів. Те, що здається щастям, коли придивитися, ним не є...”.

Дослідники цього періоду життя Франка зійдуться на думці, що причиною відмови стала невиліковна хвороба Юзефи – сухоти. Знала, що довго не проживе, не хотіла, щоб обранець ставав удівцем – благородно. Є також інше пояснення, прозаїчне – навіть порівняно із небагатими Дзвонковськими Іван виглядав справжнім бідняком. Він теж вважав, що ним погордували. Крім того – українець, а вона – полька. Докоряв Юзефі.

А вона пише йому: “Прикре враження справив на мене Ваш лист. Думаю, що якби Ви перечитали його зі спокоєм й уважністю, то не надіслали б. Знаючи, одначе, причини, які примусили Вас до цього написання, гніватись не можу, але відповім послідовно на закиди. Не знаю, на якій основі обвинувачуєте мене в кастовості, якої і сліду немає в моїм поводженні; можливо, тому, що, звертаючи передусім увагу на характер людей, не осуджую безглядно людей шляхетського походження. Зрештою, той закид Ви самі заперечуєте, визнаючи мою приязнь до себе. Щодо національності, я ж до українського народу, хоч його ще мало знаю, прив'язалася щиро”.

Вони ще якийсь час підтримували дружні стосунки. Він намагався працевлаштувати її перекладачкою з французької, творів братів Гонкурів. Вона ж обирає шлях сільської вчительки, в Княгиничах поблизу Станіславіва. Там же, кажуть, намалювали її портрет (на фото), а світлини не збереглося. Коли померла, мала всього 30.

“Маніпулянтка”

Настає травень 1886го, Франко одружується з киянкою Ольгою Хоружинською – вірною соратницею, турботливою дружиною, але нелюбою. Hе приховує, що не відчуває до Ольги кохання. “Тільки, щоб створити родину – просто так треба було”. Йому вже 30, з галичанками не щастить, а вона – наддніпрянка, українка. “Схід-Захід разом”, як сьогодні сказали б.

Десь під Трускавцем, почувши про їхнє вінчання на Львівщині, у відчаї заламує руки Юлія Шнайдер – згасла її остання надія.

Ще одна жінка, Целіна Журовська, в заміжжі Зигмунтовська, прочитавши в газеті про весілля пана Франка, зітхає з полегкістю: тепер несамовитий залицяльник дасть їй спокій?

Демонізувати особу Целіни біографами Франка – трохи не добрий тон. Поверхнева, корислива, міщанка. Затята – на всі листи Івана відповідає лише польською. Крім зовнішньої краси – нічого більше цікавого. Не інтелектуалка, як та ж Хоружинська, вона знала кілька мов. Не громадська діячка, ні разу не поетка. Остаточний вирок – кинена нею, швидше за все, жартома, фраза “мені подобалися брюнети, а Франко – рудий”. Це коли її запитували, чому не відповідала взаємністю поетові. А що мала сказати, якщо чесно ніколи його не любила? І не давала жодних шансів, одразу. Не читала його поезій, листів теж. Щоправда, таки ознайомилася з прозовими творами, чиїм героїням стала прототипом – новелою “Маніпулянтка”, повістю “Лель і Попіл”.

Епістолярний жанр цих двох – небо і земля, буквально. Він їй – про жар свого серця, вона йому – безбарвними фразами, потім взагалі лише про буденне. Як-от, що в будинку Франка в Криворівні, за яким наглядада, того чи іншого бракує, і вона подбає. Всього її листів до нього збереглося вісім, усі – про справи банальні, побутові. Це коли у кожного з них вже підростають діти, шмат життя за плечима, обоє немолоді.

Познайомилися за багато років до того. Вона – працівниця пошти, приймає і видає кореспонденцію. Біля її вікна завжди багато молодих людей, кожен хоче бодай словом перемовитися з яскравої вроди дівчиною. Целю не цікавлять – що можуть їй дати вбогі студенти чи художники? Її мрія – вдало вийти заміж, за забезпеченого чоловіка. Так навчала досвідчена тітка, яка Журовську виховувала. Тож Франко для Целіни – всього лише “один із”, не звертає на нього уваги.

А того її байдужість розпалює все більше. Навідується на пошту трохи не щодня, пише присвяти (більшість летять до кошика), нарешті, ходить за нею услід по вулицях.

Якби існував конкурс на найзлостивішу іронію Купідона, то захоплення Івана Зигмунтовською напевне посіло б чільне місце – саме “завдяки” їй з’явилася збірка “Зів’яле листя”, визнана вершиною любовної поезії Франка.

Целіна виходить заміж – як бажала, за заможного, старшого від неї на 14 років. Ставши вдовою, приймає допомогу Франка, певний час живе зі своїм сином в його будинку. Ба, більше, трохи “не дружать сім’ями” – коли Ольга Хоружинська-Франко опиняється в лікарні з психічним розладом, саме Зигмунтовська наглядає за домом і дітьми подружжя. З Ольгою зустрінуться ще раз вже після смерті Франка, з’ясують стосунки – мирно. Целіна заприсягнеться, що жодних грошей від Івана ніколи не просила й не приймала. Обидві жінки навіть, виглядає, заприятелюють. Принаймні, пані Франкова кілька разів зустрінеться з пані Зигмунтовською, аби поговорити про чоловіка, якого одна з них любила, а інша дозволяла йому любити себе.

Та не все життя, врешті – незадовго до смерті, коли Франко, вже хворий, замерзав у своєму неопалюваному помешканні, на його порозі з’явилася Целіна. Чого хотіла? Невідомо. Відмовився прийняти, без пояснень, пішла ні з чим.

Вже в радянській Україні, в 1940му, Зигмунтовська таки виправдає свою репутацію меркантильної – одного дня прийде на прийом до депутата Верховної Ради УРСР Петра Франка, сина Івана. Представиться “товаришкою” поета і попросить виклопотати для неї будиночок у Брюховичах – але конче, щоб із садком, городом і альтанкою, вона вже собі нагледіла такий. Колишній польських власників, вони або втекли від “визволителів”, або ті їх розстріляли. Петро допоміг, Целіна отримала омріяну нерухомість. Тішилася нею аж до самої смерті в 1945му.

Того ж року в с. Бобинці на Тернопільщині не стане Климентини Попович – важко хворої, позбавленої всього. Ще раніше чоловіка застрелять у неї на очах радянські “визволителі”. Климентина помре настільки в злиднях, що навіть їй на труну скидатимуться всім селом.

Юлія Шнайдер єдиною з цього жіночого товариства уникне знайомства з комуністичною владою, виїхавши до Перемишля ще 1920го. Буде активно друкуватися, видасть кілька збірок поезій та переклади. Активістка “Союзу українок”. Франка переживе на 30 років.

…“– Ти любиш мене?” – якось запитає поета Наталя Кобринська, письменниця і перша феміністка в Галичині. Він відповість: “ – Не лише тебе, інших також. Так мусить бути, щоб я міг писати вірші про любов”.

https://osvita.ua/school/literature/g/67640/list-23.html (Роман Горак. "Тричі мені являлась любов"), https://uamodna.com/articles/vesnyana-kvitka-franka/ (Ганна Черкаська, "Весняна квітка Івана Франка"), https://kuriergalicyjski.com/franko-milosc-i-stanislawow-czesc-1 (Franko, miłość i Stanisławów), https://protruskavets.org.ua/ulyana-kravchenko-ta-ivan-franko/ (Володимир Ключак, "Уляна Кравченко та Іван Франко", Марта Гавришко "Ви мені зовсім не сподобались..."), https://www.inst-ukr.lviv.ua/files/23/510Hrycak.pdf (Ярослав Грицак, "Іван Франко - селянський син?".