Дві біженські історії, з Австрії та Галичини
“Не вимагайте “дякую” за те, що дали не ви!”
Я – переселена. Потенційна мігрантнка. Також “нахлібниця”, “сучка невдячна”, “понаїхала тут”. Моя 12річна донька також. Що там ще про таких, як ми, пишуть сьогодні по фейсбуках?
Я ніколи не просила подати мені на життя. Ні тоді, коли ми втиснулися в один з останніх поїздів з Харкова, а що з нашою квартирою там, вціліла чи вже стала руїною – я без поняття. Друзі, сусіди теж сьогодні розкидані по світах, де саме – годі знати, і ніхто мені нічого не скаже.
Не просила я і потім, у Варшаві в гуртожитку, ні тепер, в передмісті Лінца, і теж у гуртожитку. З нього ми обов’язково колись переїдемо в краще місце, в цьому не сумніваюся. На щастя, встигли забрати з собою сякі-такі заощадження.
Крім того, я – здорова і сильна, в мене непогана спеціальність і знання двох європейських мов. Впевнена, що зможу почати все з нуля, навіть у свої сорок з копійками і в чужій країні. Мені вдасться, мусить вдатися. Не тільки заради дитини, заради мене самої теж. Я ні на кого при цьому не розраховую, на жодних добрих дядьків-спонсорів. На батька доньки теж колись не розраховувала, ми чудово дали собі раду самі.
То чому мене тепер звинувачують, що хочу сісти комусь на шию?! Коли я всього лише запитую на новому місці – куди звернутися? на які ресурси розраховувати? які папери зібрати? Все! Не кажу – “дайте”! У своїх, в українців запитую, які живуть в Австрії давно. Але у відповідь чую: “Може, ви би для початку хоч дякую сказали, що вас тут прихистили?” “Тобі тут нічого ніхто не винен!”. “Знаємо таких – приїдуть на все готове і харчами перебирають!”.
“Пред’яви”, ніби від прокурора. За що?
Я розумію, на мені хтось зганяє злість за якісь cвої погані досвіди із земляками. Це ж так легко! Надто, під час війни, якої ви, до речі, й близько не знали і не дай вам, Боже, це знати. Чи просто в такий спосіб намагаються самоствердитися. Різні люди, різні переселенці, всі ми дуже, страшенно різні, і кожен зі своїми тарганами. Але дозвольте нагадати: я не винна в тому, що хтось комусь не подякував. Чи вимагав до себе додаткової уваги, чи якихось привілеїв, чи грошей, чи ще чого завгодно – бо вже казала про тарганів. Я нічого вам не винна!
В тому, що інші біженці не сподобали собі відірвану від серця і подану їм на сніданок ковбасу, теж моєї провини нема. А що, коли вони – вегетаріанці? І, можливо, вдячні за турботу, але просто не можуть себе змусити їсти ковбасу – ви про таке не подумали?!
І звідки вам відомо, що за отримане – дах над головою, їжу, навіть пігулку ібупрофену – я не подякувала, ще й багато разів? Волонтерам, які зустрічали, прикордонникам, чиновникам у посольстві. Та в мене дитина “дякую” навчилася говорити одночасно з “мамо”!
Там, звідки ми виїхали – війна. Тут, куди приїхали – теж своя, жорстокими словами. Боляче. Але про мене, ми від такого втекли, що вам і не снилося, а чиїсь образи на рівному місці – це не кулі, не вб’ють, переживемо.
Тільки хочу нагадати одну річ, я про неї ще в Харкові говорила багатьом раніше, та не дуже прислухалися тоді: поки будемо між собою чубитися, завжди знайдуться бажаючі цим скористатися. Як-от наші сусіди з півночі, ті – вже по повній. То як – “допоможемо” їм ще й теперішньою гризнею?! Чи, може, краще допомогати один одному, бути трохи добрішими?
Хоч тим, хто на нас накидаються, коли всього лише запитуємо, допомогти нам найлегше: просто промовчіть, просто притримайте вашу злість, ми її не заслужили нічим. Вже бодай цим зробите багато. Коли нічого іншого зробити не можете чи не хочете.
Катерина Іванькова, м. Лінц, Австрія (переклад з російської).
“Сьогодні горять наші будинки. Не факт, що завтра на нашому місці не будете ви”
Колись, в тому, іншому, житті мені на день народження частенько говорили: "Чого тобі бажати? Чоловік прекрасний, любить тебе, цінує, розуміє, діточки чудові, квартира, машина, гараж, дім будуєш, робота, на якій тебе цінують і поважають, нужденним допомогаєш. Не життя, а мрія!".
То, звісно, дурня що я це все заробила кров'ю і потом, і ніхто нічого в цьому житті не дав мені просто так. Кому ж цікаво, що виросла без батьків, в 6 років полола грядки, щоб ми з бабусею могли виростити зелень, продати її і жити на ті копійки. Вже в 19 працювала, як шалена, а вчуся й до сьогодні. Дітей вимолила в Бога й лікарів, а машину купила в кредит. Та й взагалі, прожила до своїх 38 років стільки, що не кожному й до 100 років дано прожити.
То ось, це все у мене було до 24 лютого 2022 року, тобто до війни. Потім я евакуювалася на Галичину, чоловік мобілізувався в лави ЗСУ, а я тут.
І абсолютно не факт що мені буде куди повернутися (хоча я вірю що таки буде). Про чоловіка мовчу, підтримую, як можу, молюся і вірю, що повернеться живим і здоровим.
А ще давним-давно я вибрала для себе сторону небезпеки, бо я ж – ота бандерівка, націоналістка, яка їсть дітей і ходить по Хрещатику з факелом. І якщо моє місто окупують, то я, як інші націоналісти та АТОвці – перша претендентка на кулю в лоба.
Та досить про мене, тому, що взагалі-то, я хотіла відповісти всім тим, хто розказує як ми, біженці, переселенці тут псуємо людям життя. Запам'ятайте одну просту річ: сьогодні горять наші будинки, життя і все те, що ми кровю і потом заробляли. Та не факт, що завтра на нашому місці не будете ви. До слова, сьогодні вже й у Варшаві відпрацьовували тривожні сирени. Це раз.
Друге, якщо би могла, я би всіх давним-давно перевела на українську мову, традиції, культуру і взагалі займалася би більше вихованням культурно-освітнього рівня населення.
Але не можу. Ну, хто я така для цього?
Мої можливості – це говорити про солов'їну, писати, робити зауваження, доносити своє бачення. Пояснити дітям, з якими наразі живу в одному домі і батьки яких теж зараз воюють, що вони не мають морального права говорити російською, слухати ту музику і т.д. І це діє. Не одразу, але діє.
В нашому тимчасовому домі вже не звучить російська мова чи музика, не смажать шашлики і нема чоловіків, які ховаються від військкомату.
Зате звучить молитва.
Україна починається з кожного.
Коли я зіштовхуюся з якоюсь ситуацією, завжди запитую себе :"А що саме ти зробила, щоб якось вплинути?" Написала у фб, що всі навколо г***? Чи зробила зауваження, пояснила? Оці пости, що ми приїхали, не даємо життя, ходимо тут з губами чи без, з нігтями чи без, дискредитують тих, хто реально постраждали. А люди , вони повсюду є різні і не варто за поодинокими випадками судити всіх. Ви ж в курсі, що людям значно краще "заходить" одна така історія з тітками-крадійками чи тітками з качиними губами, ніж сто історій про загиблих дітей, зґвалтованих підлітків чи згорьованих дружин.
Психологія. Не кожен спроможний на емпатію, а ось на хейт – це запросто.
Стосовно мови, то, безперечно, щоб досягти результату глобального, має бути глобальна українізація населення нашої держави. Точніше, вона мала би бути ще з 1991 року. Та, як завжди, вибирають не тих. Чорновола не вибрали, а мали би.
Хоч я – оптимістка і, все ж таки, що доживу до дня, коли президент буде націоналістом.
Ну, і третє, ми зараз своїми життями закриваємо тих, хто має спокійний сон. Не тільки в Україні, але й у Європі.
Ви втомилися від війни, а Маріуполь живе за принципом "живі позаздрять мертвим".
На наші міста скидають фосфорні бомби, ракети і “гради” зі “смерчами”.
Люди вмирають з голоду в підвалах. Вбивають дітей. А ви втомилися. Буває...
Я щиро бажаю кожному подивитися на себе і запитати себе: а що ти? Конкретно ти зробив/зробила для перемоги?
Принагідно, я неймовірно дякую людям, які мене прихистили. Ви стали моєю родиною і саме ви сьогодні робите найбільше що можна для нашої сім'ї. Мій низький уклін – Люди з великої букви! Я обов'язково напишу потім, як це було, і поцілую вам руки.
За врятоване життя своїх дітей.
Бережи, Боже, кожного. Час для молитви. Тихої ночі.
Записала Олена Шевченко, м. Київ (Олена Шевченко)
