«Бабцю, то ти – герой? То це й твоє свято?» «Скажеш – «свято»… Хiба смерть святкують?»
Я нiколи не любила 9-те. Хто його взагалi любив у Захiднiй Українi? Хiба-що нащадки червоноармiйцiв, що в 1939-му прийшли край «визволяти» – вiд самих захiдних українцiв. Заюзанi на шкiльних лiнiйках старенькi ветерани, зашкалюючi пафос i фальш радянського офiцiозу з «вшанування подвигу радянського солдата» в’їлися в моє пiонерське дитинство стiйкою вiдразою до «комунiстичного Хеловiну».
З його часто повторюваним гаслом-заклинанням «это нужно не мертвым, это нужно живым» – парадоксально справедливим. Бо мертвим стовiдсотково непотрiбний гучний поганський ритуал, яким 9-те травня в Українi було надто довго: паради, промови, концерти, розмахування прапорами, «наркомовскi сто грам». Мертвi ставали заручниками iдеологiчних iгрищ.
Коли в радянському календарi цей день раптом спiвпадав з Провiдною недiлею пiсля Великодня, нам, тодi школярам, обов’язково вигадували примусову «розвагу», що на неї спробуй – не з’явися. Як не «вечiр патрiотичної пiснi», то ще якась «зарнiца» – аби тiльки менше часу залишалося дiтям пiти з родинами на цвинтар – вклонитися своїм небiжчикам. Бо в тому, що «гробки» все одно вшанують, а «день побiди» – нi, не сумнiвалися навiть найбiльш правовiрнi комсомольцi.
Моя покiйна бабуся Марiя 9-те, якщо то була не недiля, «вiдзначала», як i бiльшiсть галичан – пораючись на городi. Про вiйну, яку пережила зовсiм молодою, згадувати не любила. Хоча мала що. Наприклад, як озброєний нiмець, проходячи повз її двiр, реготав, аж за боки хапався, з кумедної, на його думку, звички мiсцевих жiнок – залiплювати в тiсто варену картоплю, а потiм кидати тi вироби в окрiп. Бабуся зi своєю мамою саме готували вареники в лiтнiй кухнi просто неба. А в фатердяндi такого не їли, ото «смiхота»! Прабабця, роздратована хамським iржанням, вже хотiла, було, щось вiдповiсти зайдi, але її стримав прадiдусь: «Тихо! Нiчо не кажи!».
Щоб «нiчо не казати», було чимало причин. Одна з них – 15-ти рокiв, з чорними кучерями i «зiркою Давида», вчасно споротою з рукава, коли втiкала з гетто. Щоб потiм переховуватися в клунi на бабусиному обiйстi. Бабуся, на той час – сама не набагато старша – крадькома носила їжу дiвчинi. Та була такою собi живою естафетою – юнiй єврейцi по черзi давали прихисток мешканцi села. Поки хтось вирiшив не ризикувати i видав її фашистам. Тi одразу ж розстрiляли «юден» за селом.
«Але ж вони могли i вас усiх розстрiляти!» – Жахнулася я, коли, навчаючись в класi п’ятому, вперше почула цю iсторiю. «То, виходить, ти, бабцю – герой! I дев’яте травня для тебе має бути святом також».
Моя мудра бабуся, вiдмахнувшись вiд героїзму i пафосу, вiдповiла: «Свято – де життя. А смерть нiхто не святкує, покiйникам належить тиша».
I пам’ять. Днем якої в моїй країнi стало 9-те травня. Без крикiв-пiсень над могилами та iншого тоталiтарного «побєдобєсiя». Або ж новiтнього язичництва, яким сьогоднi вкотре впивається схiдний сусiд.
Зате в Українi – iз загальнолюдською традицiєю тихої молитви, чи просто мовчазної шани загиблим у страшнiй вiйнi. Про яку поколiння моєї бабусi думало зовсiм не як про переможну для нас – бо надто багато було наших мертвих.
Та все ж таки, сьогоднi цей день – перемоги. Тiєї, що здорового глузду i християнських цiнностей. I пишемо не з великих лiтер.
Людмила Пустельник
Фото: bigmir.net
