"Ми двічі пережили війну, але все одно "винні"

Журналістка з Донеччини, Марина Курапцева - про "садистське бажання [земляків в Україні], щоби ми ще пожили на війні, бо декому здається, що 12 років пекла - це замало".

Дописи, де диванні X-перди засуджують українців за кордоном, вже просто дістали.

Увага! Цей пост про тих, хто проклинає біженців за кордоном. А до нормальних людей питань нема.

Неможливо гортати стрічку, так вже ми декому поперек горла стали. От просте запитання - за що конкретно засуджувати? Давайте розбиратися.

Дванадцять років тому ми жили просто посеред вуличних боїв і під масованими обстрілами і бомбардуваннями. Потім жили в окупації. Хтось знайдіть серед моїх тодішніх дописів хоча б один, де я б написала: аааа, суки, пʼєте ванільні латешечки на Хрещатику, а ми під ванними проводимо ночі! І ходимо на роботу, ховаючись за кутами будинків від мін, і пересиджуємо "гради" у кущах під офісом, бо укриттів нема.

Не знайдете. Бо я ніколи такого не написала. Я бігала з фотоапаратом по місцях обстрілів - без каски та броника, бо їх не було. Я щоночі намагалася додзвонитися до своєї родини до сусіднього міста і не знала, чи мої живі. Я сивіла у свої 29 років.

Далі, вибравшись з окупації і місць активних боїв такими їб***ми, де навіть нема вовків, які б боялися там срати, ми вісім років прожили вигнанцями, людьми другого сорту у власній країні.

При цьому я не мала закордонного паспорта, бо нікуди не збиралася їхати з України, а мені пропонували ще у 2015 році їхати до Франції (і багато наших так і зробили, і досі там живуть). Я спробувала отримати цей паспорт лише раз, після завершення проєкту для журналістів, за підсумками якого мала би летіти зі своєю групою до Берліна в межах робочої поїздки. Але отримала відмову, бо я переселенка, людина другого сорту.

І всі ці роки я працювала в журналістиці, у правозахисних організаціях, проводила тренінги для громад, допомагала переселенцям, і разом з сотнями і тисячами активістів намагалася зробити Україну кращою. І жила з родиною по селах на бомжатських хатах за всі гроші світу (і ще вмовляла їх здати в оренду нам, "донецьким").

Тоді прийшла "повномасштабка", як зараз кажуть. Застала нас війна у Бородянці, яка стримувала наступ на Бучу, і до ранку 2 березня (коли людей з нашого підвалу випадково вивезли машинами ДСНС) була повністю зруйнована всіма видами важкої зброї і авіабомбами. Після звільнення містечка одна відома прокурорка скаже: "Про Бородянку треба говорити окремо".

Далі була евакуація Україною, яку згадувати не хочеться, і яку я за ці чотири з половиною роки так і не маю сил описати. І добре, що вона взагалі відбулася.

У Коломиї, куди нас привезли (сотні людей, божевільних від жаху), ми не мали вибору - лишатися в Україні чи евакуюватися за кордон. Це, б***, не вибір, сорян, коли ти не маєш нічого, крім одягу на собі, який не міняла понад тиждень. На які гроші наймати житло? Їсти? Купити все з нуля? Вибір був один: до якої країни евакуюватися. Обрали Німеччину.

І отут цікавий момент. Ми не лягли тягарем на місцеву громаду, яка б мала нам допомогти і витрачати на нас ресурси, критично потрібні для фронту. Наші речі і майно, придбані за вісім років переселенства, пізніше повністю були роздані волонтерами людям на Київщині. Батьки перестали отримувати соціальну допомогу, призначену внутрішньо переміщеним особам, оскільки після евакуації до Німеччини втратили цей статус. При цьому у мене лишається ФОП, і я плачу податки в Україну, коли працюю онлайн з українськими партнерами.

Які мінуси для України через нашу евакуацію? Шотакоє? Нащо ми вам там?

Садистське бажання, щоб ми ще пожили на війні, бо декому здається, що 12 років пекла - це замало? Моєму татові 78 років, мамі майже 67, і я все своє життя благословлятиму Німеччину за прихисток і їхню спокійну старість (попри запідлянки від Ощадбанку, який на понад два роки заблокував пенсії батькам, і ця персональна війна триває щодня).

Добре, уявімо, що всі українські біженці гайнули з-за кордону назад до України. Ну, щоб, попри обʼєктивні обставини, право на особисте життя та вільний вибір (бо зараз багато хто з біженців пішли на роботу, мають кошти і можуть обирати, де жити), жити всім однаково в Україні і допомагати їй. Ми ж ніх*** зараз не допомагаємо, ага. Що далі? А далі за перший же місяць оренда житла злітає на 40%, ростуть ціни на пальне та продукти першого вжитку, енергоносії, і (як вишенька на торті) одним місцем накриваються енергосистеми. Робоча конкуренція дика. Особисті конфлікти у країні, переповненій зброєю.

Це як в анекдоті, на прийомі у психолога чоловік і жінка, і жінка каже: "Добре, Сірожа, залишимо осторонь моральні принципи і навіть логіку. Ок, одного нашого сина ти визнаєш своїм, іншого ні. Але як ти їх розрізнятимеш? Вони ж близнюки". Ми однакові, розумієте? Ми всі - українці. З 2014 року ми ділимося на сєпаров і укропів, на патріотів і ворогів. А тим часом ворог у нас один.

І тому вже вибачайте, коли ми за кордоном живемо своє життя. І, мабуть, воно не таке вже й мед та цукор, якщо люди обирають до останнього жити на війні разом з дітьми, але не їхати у невідомість, де треба жити за чужими правилами, вивчати незнайомі мови і будувати життя з нуля. Вибачайте, що ми порівнюємо умови життя і закони в Україні і за кордоном, ну бо ми живі і маємо очі, то й порівнюємо.

І коли мені кажуть, мовляв, приїжджай сюди до України і поживи, як ми, я відповідаю: я жила там все життя і пережила війну двічі, і я маю право про це говорити. І я маю право сказати: приїжджайте сюди і спробуйте, як ми. Спробуйте на ці виплати і жити, і волонтерити, організовувати благодійні заходи, купувати "швидкі", забезпечувати підрозділи, терти сухі борщі і підтримувати сиріт. І паралельно - відповідати на тонни листів німецькою, ходити по термінах, шукати лікарів, відвідувати курси і здобувати нові професії, консультувати земляків у нових умовах (хоча ти така сама біженка), і сушити собі ночами голову, а що робити далі.

Я пишу це, бо щоденно мені і таким, як я, дорікають, що ми чогось недопережили, недомучилися, недожили на війні. Щодня колють очі спокійним життям. Щодня засуджують за те, що якимось дивом Бог дав нам порятунок у іншій країні.

Заблокувати це все у соцмережах важко, але все ж можливо. А у реальному житті поляризація української спільноти - це те, чого прагне ворог. Як там кажуть?

Facebook

Марина Курапцева (Marina Kuraptseva), Німеччина

Малюнок: https://gemini.google.com/