Коли нема з чого зробити добро, зроби його зi зла.
В одному селi, припустимо, Кiцманського району Чернiвецької областi, жили собi Василь та Анна. Зустрiчалися чи, як кажуть буковинцi, «ходили», вже рокiв зо два, справа йшла до весiлля. A то була середина 90-х, так на хвилинку… А весiлля по-буковинськи – це суворо, панове, її величнiсть традицiя! Мусить бути – сотнi три гостей, «буда» або «шалаш» з рядами столiв до горизонту, центнери рiзноманiтної їжi й цистерни напоїв… Головне – нiкого не цiкавить, звiдки вiзьмете грошей на забаву. Надто, коли вам обом по 20 рокiв, батьки – незаможнi, а за вiкном, нагадаю – 90-тi.
Василь – хлопець вiдповiдальний, вирiшив їхати на заробiтки до Португалiї, на будову. Анна залишилася вдома чекати.
Якогось дня була в Чернiвцях на закупах, там, на вулицi, звичайно, Кобилянської, її перестрiла молода жiнка, вручила вiзитiвку: робота в Нiмеччинi гувернанткою, добре оплачувана. Aдже ти, Анно, любиш дiтей?
Вона була за кордоном всього раз – колись на екскурсiї до сусiдньої Румунiї. Але так само, як для галичан Польща – «не заграниця», для буковинцiв Бухарест – не Європа. Плюс шанс щось довести собi i коханому, принести йому посаг. Анна замислилася.
«Не їдь!» – Велiв Василь, коли дзвонив додому звiдкись з-пiд Лiсабона. «Нiмаки з таких, як ти, повiй роблять, я чув».
Не знаю, яку саме брехню згодувала їй вербувальниця. Може, таку: «Добре, що вiдгукнулася! Я вже хотiла iншу дiвчину брати». Або ж було трохи креативнiше, щоб жертва надiйно проковтнула наживку: «Все, поїзд пiшов, на таку роботу знаєш, скiльки бажаючих? Добре, дзвони з понедiлка, щось для тебе знайду».
Отже, довiрлива Анна таки поїхала до Мюнхена, з нею ще чотири дiвчини.
Їй дуже пощастило, що приймаюча команда в Нiмеччинi складалася з початкiвцiв секс-бiзнесу. Тобто хлопцi, що постачали повiй до тамтешнiх борделiв, не били й не гвалтували дiвчат, що вiдмовлялися. Комусь погрожували, когось купували, але наразi обходилися без фiзичного насильства.
З Анниної групи категорично не працювала проституткою лише вона. Тим часом, прагматичнi нiмцi дуже хотiли повернути собi грошi за її подорож. Тому запропонували варiант:
У Клауса, водiя бусика, що вас сюди вiз, є самотнiй дядько, пенсiонер, дружина недавно померла. Треба старому їсти зварити, в хатi прибрати, про лiки нагадати. Вiдробиш так кiлька мiсяцiв – спишемо борг.
Лiтнiй бюргер з баварського села спершу iдею не вподобав: дуже менi треба чужа дiвка в хатi! Ще й по-нашому – нiхт ферштейн. Забирай її, небоже, звiдки привiз. Але за Клаусом тiльки загуркотiло – двигуном вiд «бусика».
До дядька знову навiдався через два тижнi, той змiнив гнiв на милiсть. Бо виявилося, що Анхен вмiє смажити фантастичнi деруни, i помешкання знову чистотою засяяло – як за покiйницi-фрау було. А взагалi, Клаусе, приглянься: дiвчина не лише працьовита, а й симпатична i, здається, порядна.
Клаус став частiше навiдуватися «до дядька»: то з квiткою, то з шоколадом. Але глухо, Анхен знову вперлася: нiяких амурiв, в мене вдома є хлопець.
Щоправда, вiд Василя давно вже – нi слуху, нi духу.
Настав день, коли вона повернулася додому. Не з порожнiми руками – бюргер накупив подарункiв, дав конверта з грошима. Дуже хотiв, щоб Анхен знову приїхала до нього працювати, але тепер легально.
Анна першим дiлом – до Василя. Той вiдмовився з нею говорити: «Ти – нiмецька повiя, бiльше тебе не знаю». Шлюс, Аню, по коханю.
Поголос на селi – страшна рiч, хтось пустив чутки про Анну. Звiсно, не всi вiрили, тiльки Василя серед таких не було. А, може, все простiше – його почуття не витримало випробування часом, а тут така нагода позбутися зобов’язань!
Минуло скiлькись-там часу. Василь почав «ходити» з iншою, Анна – поволi вибиратися з депресiї, яка надто велика розкiш в сiльськiй мiсцевостi, навiть з нiмецькими грошима.
I ось на порозi Анниної оселi одного вечора з’явився вiн. Нi, не Василь з букетом i вибаченнями, а Клаус – без квiтiв, зате з каблучкою i пропозицiєю руки i серця.
Припускаю, що насправдi все було не так кiношно-ефектно. Щоб нiмець, не впевневшись, що гарбузом не почастують, потратився на дорогу й перстень? Ага, «счас»! Поїздцi напевне передували листи й телефоннi розмови.
Не знаю, яким було їхнє весiлля – пишним буковинським чи по-європейськи скромним. Тiльки думаю, що iсторiєю свого знайомства ця пара дiлитися не любить. А, може, навпаки? Все ж таки, дуже непогане свiдчення, як порятунок можна знайти там, де його на перший погляд бути не може – вiд ганьби, самотностi, вiдчаю. Це я не про Анну чи про Клауса, про обох.
Хтось з вiдомих недарма сказав: коли нема з чого зробити добро, зроби його зi зла. Так воно й сталося.
A до рiдного села Анна з Нiмеччини перiодично навiдується, з чоловiком i дiтьми.
Людмила Пустельник
(З розповiдi односельчанки Анни, iмена героїв змiнено).
Фото: styloalfa.wordpress.com
