Про силу Мами

Це була найважча з моїх робіт. Михайло, 36 рочків, Херсонщина, 2018 р.

АТОвець. Відслужить, приходить додому, починає пити, сни про війну й хлопців сняться. Знову підписує контракт і йде.

Жінка ледь могла впоратися. Молодший в 9 років вже покурював, не вчився. Старшу, 15 рочків, вже перетягало все село. Зарплата в бідосічки-жінки маленька, а з Михайла користі мало. То десь гроші подів, то пропив, присилав мало.

Просила помочі.

"Що тут такого", скажуть військові. Попри вільну демобілізацію, воїни в АТО повертались й повертались знов. Там "свої".

Але причини повернення були різні.

Мишко був "моїм клієнтом". Худий, жилавий, казав, шо ніколи тиск не плигав.

А тут тягну руку до нього. Й у півметрі вона впирається в щось невидиме, тверде, як скло. Починаю просувати далі, здуваються жили, лице червоніє, піт тече з нього градом, й він кричить - виє від болю.

Ходжу круг нього, як Панночка круг Хоми. Тіко протягну руку ближче, голосить, червоніє.

Це так працює Захист.

Куля не брала, живий залишався один з усіх.

Навіщо знімати, спитаєте?

Людина з цим замовлянням - як живий мрець. Біоробот. Не чоловік, не тато, не заробітник, не член суспільства.

Воїн. Приречений воювати, доки не стане серце, чи витримає здоров,я.

Зараз, у 2026, всім для воїнів таке хочеться, головне, щоб вижив.

А що потім, після "вижив"?

У Мишка вже був край. І був 2018. Піти додому було можливим.

Півтори години я ходила колами. Перепробувала все. Все, чим володіла.

Вже й на териконі з ним танки зупиняла, й друга Клима пораненого витягала, й відстрілювалась.. А з війни витягти не можу.

Тільки це його чіпляє.

Жоднох теплої згадки про жінку в його полі не зчитую.

Про дітей - ніякої реакції, як немає.

Я вже й сиділа, й мовчала. Й молила "своїх". Знов і знов я починала свою битву.

Знов і знов програвала: здувалися жили, тиск плигав, він страждав. Я відступала.

Як мені його жаль стало, я аж заплакала.

Один з тисяч синів моєї землі. Невисочкий, некрасивий, рудуватий. Золоті руки мав, механізатор. Й золоте серце. Встав і пішов битися.

А з війни прийти не може.

Йде додому, але не бачить дому. Бліндаж його дім.

Йде до жінки й дітей, але не приходить. Хлопці в окопі - його сім'я...

Заговорений битись, поки б'ється серце...

Аж раптом промайнув садок весняний. Потім дім. Природа не Херсонщини.

- Міш, ти звідки?

- З Вінничини я.

Й тут засяяло його поле. Сонцем аж в очі. Попри вечір темний надворі.

Любов'ю такою повіяло, що аж серце стисло.

Жінка, несхожа на нього, темненька, повнувата, в фартушку, ручки маленькі, натружені. Запах солодких пирогів.

- Синок, синоооочок!,- погукала.

- Хто це, Мишо?

- Мама, мама моя!!! Мамочка покійна!!

Та як обхватив він голову, та як почав він плакати. Й вив, i схлипував, й ревів... Не знаю, як довго. Підняв заплакані очі.

Красивий. Світлий. Синьоокий. Погляд інший. Все інше...

Залишилось допрацювати техніками.

Через три місяці зідзвонювались з жінкою. Влаштувався трактористом, натовк пику доньчиним хахалям, малого жорстко взяв в руки. Збрешу, що "не пив", але з горілкою зав'язав. Перейшов на "інколи пиво".

Посеред отої роботи я знайшла, хто це робить з хлопцями. Тож в таке більше не полізу. Після розмови з другом-єпископом - тим більше. Але з Силою Мами з тих пір стикалась й працюю.

Я чого це пишу? Та День Матері сьогодні!

Люди комусь моляться, чужим матерям. З пам'яті вибили нам, ЩО таке насправді рідна МАМА. Яка сила тієї, що народила. І який вплив на дитину, на долю, на подію.

Нема захисту більшого, ніж МАМИН. Ніщо не може з цією силою змагатись.

Ніхто й ніщо.

Facebook

Svitlana SilaEva (Svitlana SilaEva), гіпнотерапевт

Фото: https://stockcake.com/