Хто до лісу сам ходить з російськими туристами, того не злякаєш - бувальщина.
– Как, всьо такі, у вас красіва!.. Волшебна! Абажаю Украіну! Ой, а што ето? – раптова тривога в голосі, глибока, як Волга, печаль в очах. Бо гірське відлуння саме рознесло по лісах постріли мисливців. Звична справа восени в Карпатах – зайці якогось вполювати чи єнчого звіра газдині на стіл.
– Не бійтиси – се наші партизани злапали пару рискалів, шпійонів. Перелізли через кордон, їх, певно, до балки відвели, якраз стрілєют. Тутка близько, того й чути. Але не пилуйтиси, хлопці туристів не вчіплє. Йой, ви куда?! То жарти! То я си сміхи робив!
Сміхи для вуйка Штефка, гіда для туристів з села поблизу Яремчі, мало не закінчилися кепсько. Довірена йому група, москвичі та ще якісь рязанці, числом 20, ще того ж вечора спакувала манатки і чимдуж рвонули з турбази до Франика. Чемодан, вокзал. Шлюс, Параню, по коханю і абажанью України.
Назавтра Штефка покликали до сільського голови на кавйор: – Зачєв на мене верещє, аж на калідор сереляди чути. “Ти шо, ку***а, хош людий без заробітку лишити?! Лиш би дурне єзиком молоти! Які, в ср***у, “партизани”?! Рискалі сі спудили (злякалися – Л.П.), другим розкажут, гі***о теперка до нас приїдут! А то жива копійка! Шляк би тя, Штефку, впік!”.
Російські туристи до села і справді з півроку по тому не навідувалися. Може, так збіглося, а мо’, й пішов розголос про карпатських стрільців до самих до окраїн – годен знати? Односельці зі Штефка підсміювалися, хоч були й такі, що клєли хлопови немилосердно. Бо рискалі наприкінці 90х – то неостання складова туристичного бізнесу в Карпатах. Гостям догоджєли, як могли – варили на замовлення бануш і будз, натоплювали сауну, збудовану саме задля приїжджих на обійсті, влаштовували екскурсії до водограїв і скали Довбуша. (В кожному селі – своя, і ніц не докажеш, жи Довбуш си по ній ни товк, як кум по кумі).
Так було й того разу, файно – приїхали росіяни при грошах, все собі сподобали. І природу, і сало, і мйод, і гердани з ліжниками, скуплені веретами на місцевому ринку. Пор’ядні продавці, вчувши язик, тут же виставляли ціни втричі дорожчі, але нічо – чужинцям все одно тєрпімо.
Потім їм трафився Штефко, знічев’я вирішив приколотися. – Бо я си див’ю – йдут такі веселі, шкірутсє (сміються – Л.П.). Думаю: зажартую, абим я си також вкішив. А воно маєш – ніц люде гумору не розуміют!
Спочатку, було, намагався туристів умовити. Тлумачився, що постріли – всього лише мисливці, і за всі роки, поки з людьми по горах ходе, жоден моск..., тойво, прибулий з рф, в Карпатах не постраждав. Що вже майже прийшли до якогось особливо мальовничого пагорба, звідти вид – ого! Все дарма, рєбята вперлися рогом: – Товарісч... То єсть, пан – вєдітє нас обратно. Двойной таріф! Нєт, ми пєрєдумалі, нє хотім дальше в гори. Нєт, спасіба!!!
Вар’яти.
Історія, розказана мені вуйком Штефком ще дуже задовго до війни, згадалася в контексті останніх подій. Коли дивилася черговий репортаж котрогось із західних журналістів у Києві про напрочуд незнервованих українців, на яких путін ось-ось нападе. В голосі кореспондента навіть якесь розчарування вчувалося – треба ж, скільки їх не грузи, все одно не бояться, жодної паніки! Як слони спокійні, холєра!
Просто ви, міс та містере, не знаєте, що наш чоловік може сам, без жодних допоміжних засобів, піти далеко до лісу з двома десятками рискалів. І там їх налякати неслабкою контрпропагандою, ще й жартома, експромтом. Таким людям і справді нема чого боятися.
Людмила Пустельник, Global Village Home
