"Спалах", "акварельний роман" від Оксани Давиди

Авторки цього сайту, політичних відео-оглядів для низки YouTube-каналів, художниці, а також Фейсбук-блогерки. Недавно на Amazon Books вийшла едруком її дебютна проза (СПАЛАХ (Ukrainian Edition): Davyda, Oksana: 9798250028462: Amazon.com: Books).

На перший погляд - класичний дамський роман. Двоє, розділених океаном, та їхнє доросле почуття, що швидко переростає в спорідненість душ. Початок осені життя раптом розквітає весною. Та одразу ж за нею - лютий мороз по цвіту, катастрофа зими для всього живого, бо настає 24 лютого 2022го. Тому й не лише жанрову приналежність "Спалаху" неможливо втиснути в класичне визначення "жіночого читва про любов".

Бодай тому, що до історії Дари й Олекси набереться ще тем, і собі небанальних. Як-от, "батьки й діти" пізньо радянської доби ("не було слів "я тебе люблю, доню", не було жодних ніжностей"). Чи стосунки закордонної діаспори з Батьківщиною, і наскільки "неканонічною" та споживацькою може бути та й інша.

Епізодичний образ Пітера-Петра як втілення діаспорних нечеснот Давида змальовує з іронією, напевне знайомою багатьом імігрантам: "Шукав він свої українські корені не з любові до родини, а з певною метою - наближались нові вибори, і наш Петро вирішив здобути собі голоси українців у своєму штаті, яких там є досить. Тож вислав запрошення моїм батькам, вони накупили подарунків на цілу велику родину. І вишиванки, і різьблені тарелі, і писанки, і срібні колекційні монети з видами Києва...

А повернулися з кількома футболками з логотипом нашого Петра-кандидата, бейсболками і жувальними гумками та іншими дрібними "символами" американської культури. Петро возив їх на передвиборчі заходи, по телевізійних рекламних роликах і всіляко підкреслював, що теж українець, і що всі українці Чикаго будуть щасливі мати такого українського сенатора".

Чи так само зрозуміла усім, хто виїхали, в т.ч. біженцям останніх років, одвічна роздвоєність серця - Дара постійно повертається до рідного міста, сумує за ним, але "її життя і дім дуже далеко, на іншій стороні земної кулі". З цієї ж опери паралелей та меридіанів стан чужого серед своїх "завдяки" стереотипності уявлень багатьох співгромадян про безтурботність життя за кордоном. З України від родичів "часом можна було відчути чи то роздратування, чи то заздрість, "що ти там в своїй Каліфорнії межи своїми пальмами, то в нас тут біда і важко...".

Тут би Оксані канву розповіді трохи розширити і наситити новими штрихами й персонажами - діаспорна драма, без сарказму, заслуговує. Поки лінія Марія-Ерік цього не робить, бо, по суті, є окремим міні-романом у романі, сюжетно з рештою пов'язана умовно. Виглядає, що слугує іншій меті - хоч трохи "виправити", полегшити жорстоку несправедливість в лінії Дара-Олекса.

Але на те літературний живопис "акварельного роману", як презентує його головна героїня, з притаманною цьому видові малярства недомовленістю. Чи присутністю трьох крапок наприкінці речення замість однієї твердої.

Твір можна умовно розділити на три розділи. Hе хронологічні, бо щільно між собою переплетені - Львів, кохання героїв, війна. Перший розділ авторці, львів'янці, вдався найкраще - атмосферу її рідного міста відтворено із щемливими ностальгійними акордами. Вибудовують мелодію неквапної описовості Оксаниного письма з плавним поступом фабули. Вона навіть не думає грішити екшеном чи динамічністю, та від того сюжет не втрачає.

Власне, такий підхід диктують життєві ситуації Дари й Олекси - обоє зустрілися вже зрілими людьми, це не гарячкова пристрасть двадцятирічних. Про таких кажуть, що "відбулися як фахівці, "; у кожного позаду також і нещаслива любов. Несподівана зустріч, нове кохання - з розряду майже містичного подарунка долі. Проте, одночасно, й закономірного, бо саме "львівськість" і "як гартувалася галицька шляхетність" не лише головних персонажів, створюють ідеальний дует "Спалаху".

Навіть ідеалістичний, адже він і вона - підкреслено без страху й докору. Через те, гортаючи сторінки, часом хочеться сказати: не буває таких призових чоловіків, як Олекса! Чи настільки прекрасних душею і тілом жінок, як Дара.

З іншого боку, ці двоє одне для одного, бездоганні - своєрідна проекція на довоєнний мікрокосмос Львова. В книжці трохи не фізично пахне кавою, пляцками, бруківкою вузьких вулиць після дощу і щойно висохлими фарбами в майстерні художника. Авторка гурманськи насолоджується увагою до деталей побуту, родинних ритуалів та галіцизмами, що ними щедро прикрашений текст. Львів від Оксани Давиди смакує.

Тож недарма саме такий один із недавніх відгуків читача, що зараз воює на фронті: "Я наче знову вдома побував, у Львові".

Таким його пам'ятаємо до великої війни: затишним, чарівливим, інтелігентним,"з клясою". Вже потривоженим 2014м і передчуттям великої війни, але все ще тим, коли "раніше". З точки зору несамовитості сьогодення - чудовим, майже ідеальним. Тому, мабуть, не дисонує і не здається навмисним стовідсотковий, "без домішок", позитив героїв.

Він, своєю чергою, працює міцним контрастом для дзвінкого нерва фіналу "Спалаху". Роману-рефлексії на війну, від якої відокремлює відстань - Оксана Давида вже давно мешкає в США, - але сотні миль і часові пояси не зменшують болю. Бо не роблять менш гострим усвідомлення сучасної української трагедії.

Її глибину, респект за це авторці, підсумовано лаконічно й безжалісно: "Це пекло, подумали ті, хто вижив... Це війна, сказало небо...".Її глибину, респект за це авторці, підсумовано лаконічно й безжалісно: "Це пекло, подумали ті, хто вижив... Це війна, сказало небо...".

Разом з тим, "Спалах", попри все, налаштовує на оптимістичну ноту ще в передмові: "Війна калічить, вбиває, палить, руйнує... але це не зупиняє справжніх. Вони і далі живуть, борються, надихають, гуртують і відроджують світ своїх рідних".

"Перший млинець" книжкової прози від Оксани Давиди вийшов неглевким.

Людмила Пустельник, Global Village Home

Фото: https://www.amazon.com/