Хто ходив у дитинстві красти городину на радянських колгоспних полях?
Я – так, визнаю не без певного гонору. Бо на галицькому селі це була жодна не крадіжка, а майже героїчний чин тихої боротьби з тоталітаризмом. Лани – "то колись людскі городи, а як прийшли совіти, то відібрали землю, розорали всьо на обчу ср***". Отже, селяни бодай частково, але повертали своє.
По-друге, дітей-добувальників дорослі визнавали за приклад. Натомість ганили тих, хто не належали до цього почесного ордена: "Вам, Марійо, (моя бабуся – ред.) добре! Людка вам і бурака пацєткові добуде, і вівса для курей принесе. А моє одоробло вже до восьмої кляси перейшло і тіко сидит в телєвізорі цілий день, ніц в господарці не поможе!".
По-третє – добру половину врожаю, незалежно від погоди, колгосп все одно примудрявся згноїти, щороку й постійно. Нарешті, романтика, яку ще застало моє покоління урвителів. Ні з чим не порівнюваний адреналін нічної вилазки в товаристві ровесників-підлітків та когось із їхніх батьків – зазвичай, ватажків нашого "антиколхозного" загону, чоловік 10-15. З реальним ризиком бути пійманими "польовим" (сторожем) або й ментами.
Але хто би на те зважав!
Про черговий «екс» домовлялися заздалегідь. Як добряче стемніло, але ще до вечірнього випуску програми новин "Врємя" (радянський CNN, так само брехливий) знадвору в шибку обережно стукали – сигнал для виходу.
Розмови по дорозі на діло, півголосом: – Тако: всі слухати мене! Місько, будеш стояв на шухері. Розтєгуємси ланцужком вздовж, але жеби близько кождий до кождого. Як алярм, то падай на землю, де стоїш, і ні звука. – Ганю, якої мами не лишилис-те пса на подвірю! Загавкає і всіх видасть! – Знайте, шо? Ліпше самі не гавкайте, бо Ілик* вже на поле зі мнов ходив не раз. То є дуже мудрий пес. (*Скорочене від "Ільїч", ім’я по-батькові Брєжнєва, також лєніна, історія не зберегла, на честь котрого назвали тварину). – Ая! Такой дивлюси, же навіть від вас мудріший. – Панунцю, тихо, не пискуйте. – Куу***ааа! (Дуже страшним шепотом, грізно). Митре, вже мені загасіт папіроса! На той ваш вогонь "книдлики» си позлітают, як мухи. «Книдлики» – це насправді делікатес, пироги (вареники) зі сливами. Переносне значення на селі – правоохоронці, носили брудно-блакитні мундири, кольором трохи нагадували кулінарний шедевр.
...Стежкою-межею між садами поридних газд, під скептичними поглядами зірок на глибокому оксамиті неба. Великих, «лапатих», здавалися так близько до землі, що можна рукою вхопити, видершись на чубок черешні. ("Дивітно си, як визвіздило! Погоду маєм, як на заказ, файно видко!").
Врешті, ось воно поле-море, хвилі з бурячанки (гороху, кукурудзи, кабачків чи інших культур) стеляться до наших робінгудівських ніг. Виспівують цвіркуни, десь кумкають жаби, тихо матюкається вуйко Микола, випадково вступивши в коров’ячу купу. Нормальні опозиціонери колективного способу господарювання ніколи не брали здобич одразу з краю поля. Належало відійти вглиб хоч метрів на сто і вже там накидати в мішок чи торбу, що росло. Важливо не захопитися настільки, щоб потім не змогти завдати собі на плечі, треба було мати міру. Сільський фітнес – справа тонка. В нічній тиші тривожне дирчання колгоспного "бобіка" чутно здаля, ще й Місько на шухері вже двічі блимнув у темряві ліхтариком. Рідна земле, я відчувала твоє тепло, втулившись усім тілом в чорноземні груди, оброблені гербіцидами. Ховаючись поміж великими, мов пика райкомівського начальника, бурячаними коренеплодами. Всі учасники походу завмерли, теж прикидаючись овочами. Готові зірватися на ноги, щойно транспорт почухає собі далі.
Та ба – це той самий страшний "бобік", з агрономом і ще якимось посіпакою на борту. Глухне мотор, зупинився.
(Серце гупає так, аж, здається, на все поле чутно. І щось мокре й тепле мазнуло по щоці – то Ілик підповз заспокоювати й цілуватися. Але правду казала його господиня – мудрий пес, заліг разом з двоногими, не рухається).
– Тойво, Іване! Мож’, троха перейдисі вперед? Бо ніби тамка хтось був, я так думаю... Подивисі! – Гів***а би я впотемках ходив! Нікого нема, який вам хрін буде тутка лазив по ночах? (Дзюрчання струменя, довго).
– Іване, ти довго будеш сцєв? Поїхали вже, ще тра на Переходи (сусіднє село – ред.) перевірити.
Дир-дир-дир, все тихіше, небезпека минула. Всі полегшено видихають і знову продовжують шляхетну справу – забезпечувати корм для худоби коханого обійстя.
Розмови по дорозі додому, повільній, бо із здобутками на спинах: – Оксаню, ви би менше жерлисте того дармового гороху! Бо єншого разу через вас буде до дупи вся наша конспирация. Такі залпи видавали... – Ви так кажете, ніби виділи, шо то я. – Йой, Ілику, шо маєш в зубах? Матко боска, він кріля чийогось задусив! – То, певне, Ващуки, край лану жиют, випускали на ніч крілі попастисі. А ваш псюньо недурний та й злапав мнєса! – І шо тепер робити?! – Студенець собі зваріт, або зі сметанов потушіт. А зі шкури шєпку. Не бійтиси, ми нікому не скажем, шо то ваш Ілик. – Але ж то, скурвий син, тихо вполював! Навіть ніхто не чув. – Головне, аби за нас совіцка влада не чула. То навіть пес розуміє.
Вдома мене вітали, як майже героя. Ще б пак, я принесла харчу для підсвинка на два тижні, заощадила дідусеві з бабусею частину пенсії. Згодом підоспіла колгоспна кукурудза, теж цікава історія... Колись розкажу.
Покоління "некст" з вашими гаджетами та комп’ютерними іграми, що в них годинами втуплюєте носа – вам і не снилося, який то був драйв! Походу галицьких підпільників за своїм же, колись загарбаним колгоспами. Незабутнього, зі смаком повноцінної пригоди і крутішого від голівудського бойовика.
В мене було хоч і радянське, але класне дитинство.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://kurkul.com/
