Як не стало мольфара

Минає 14 років від дня убивства найвідомішого карпатського цілителя та передбачувача.

Згадалося, що писав тоді, у 2011 році...

У п’ятницю, 15 липня, тільки-но верхи гір у Верхньому Ясенові (Верховинський район) позолотило ранішнє сонце, дружина Михайла Нечая, який два десятки років називав себе карпатським мольфаром (віщуном і цілителем), Анна знайшла свого чоловіка вбитим.

Він лежав на долівці у невеличкій комірчині – в “кабінеті”, де зазвичай приймав відвідувачів. У шию був загнаний ніж аж по саме дерев’яне руків’я. Убивця вдарив діда Нечая ножем кілька разів (згодом експерти нарахували чотири рани), пробивши трахею та сонну артерію. Кров залила підлогу та забризкала стіни, завішані образками й календарями.

Близько сьомої години ранку на місці злочину уже працювала слідчо-оперативна група Верховинського райвідділу міліції.

У тому, що злочин буде розкрито дуже швидко, сумнівів не виникало: убивство було вчинене ледь не прилюдно. Дві подружні пари (з Рівненської та Івано-Франківської областей), які саме чекали своєї черги на прийом до мольфара, бачили, як Михайло Нечай того ранку запросив першим до кабінету якогось молодика.

За якийсь час відвідувач вийшов з будинку сам один, сказав, що Нечай просив десять хвилин не заходити, і швидким кроком пішов геть від дому. Він у темпі перейшов кладку через Чорний Черемош, вийшов на дорогу і повернув у бік села Устеріки. Дивно, але в його голосі та поведінці свідки не зауважили навіть тіні хвилювання чи збентеження. Так само не помітили кривавих слідів, які мали б залишитися на його тілі та одязі після такого страшного злочину.

Згодом виявилося, що неподалік місця злочину цей чоловік залишив свій намет, в якому перебував дві ночі перед убивством. Також деякі особисті речі, які, ймовірно, дуже допомогли ідентифікувати особу підозрюваного.

Ба більше, ніби навмисне, щоб уже зовсім спростити роботу пошуковців, загадковий відвідувач мольфара ще й дозволив себе зняти на відеокамеру групі київських кінодокументалістів, які саме в ці дні у Верхньому Ясенові знімали фільм про Михайла Нечая. Планували завершити роботу власне в ту криваву п’ятницю.

Отож, за дивним збігом обставин, правоохоронці для пошуків підозрюваного отримали не тільки його словесний опис, але й досить виразну фотографію, яку одразу ж роздали розшуковим групам. До пошуків убивці були залучені близько ста міліціонерів, військовослужбовці внутрішніх військ, прикордонники, лісники, місцеві мешканці.

Як вдалося дізнатися з джерел, близьких до правоохоронних, працівникам міліції одразу після вбивства стало відоме прізвище, ім’я та по-батькові ймовірного вбивці.

Першим запідозрили 38-річного мешканця міста Сєвєродонецька (Луганська область), якому пасували всі ініціали, але виявилося, що в грудні минулого року той помер через важку хворобу. Тоді з’явилося припущення, що дід Нечай, буцімто, свого часу не зміг допомогти цьому хворому і тепер мольфарові помстився старший брат померлого. Однак здогади про причетність 43-річного луганця теж не справдалися.

Тоді з’явилася версія, що злочин скоїв повний тезка першого підозрюваного – 32-річний мешканець Львова, який ще в 1999 році був засуджений за вбивство і донедавна перебував у Дніпропетровській обласній клінічній психіатричній лікарні. У відділенні суворого нагляду, як хворий на шизофренію.

…Коли над горами сходила багряна того вечора повня місяця, підозрюваного у вбивстві Михайла Нечая вже затримали. Натрапила на злочинця група пошуковців під керуванням виконувача обов’язків начальника Верховинського РВ УМВС Івана Мартищука.

Знайшли у протилежному напрямку від Устерік, куди він, за словами свідків, буцімто подався, - у горах неподалік села Буківець. Він, особливо не ховаючись, ішов відкритими лисими горбами, тримаючись за кілька десятків метрів від автошляху.

За словами правоохоронців, затриманий зізнався у скоєному вбивстві і розповів, що увечері 13 липня він приїхав автобусом у Криворівню, а звідти дістався до Верхнього Ясенова, щоб зустрітися з дідом Нечаєм.

В магазині в Криворівні, де випив пива і купив на дорогу пляшку горілки, його запам’ятала місцева продавчиня, бо прибулець довго розпитував, як звідси їхати до Ворохти. Першу ніч в горах провів біля хати діда Нечая, де розклав туристичний намет. Наступного дня мав коротку зустріч та розмову з мольфаром, а відтак назавтра на світанку знову пішов до мольфара на прийом. Прихопивши з собою столового ножа з міцним та широким лезом…

Правоохоронці наразі називають мотивом злочину суперечку на релігійному ґрунті, яка виникла між Михайлом та його відвідувачем. Про це, начебто, говорить і сам підозрюваний, який, зрештою, є інвалідом другої групи, хворим на шизофренію.

Мені вдалося поспілкуватися із сусідами 32-річного львів’янина Павла С., затриманого за звинуваченням у вбивстві Михайла Нечая. Співрозмовники розповіли, що ніколи не зауважували в Павла та його родини схильності до релігійного фанатизму.

Кажуть, він ріс спокійним, врівноваженим хлопцем, доволі розумним та ввічливим. Щоправда, виховувався Павло без батька, з ним мама розлучилася. Вона була музикантом, тож і сина привчала до музики, відвідував музичну школу та займався у шаховому гуртку.

“Він не був якимсь розбишакою, завжди чемно вітався з нами, – пригадували сусіди. – Видно було, що мама тримає його в залізному кулаку”.

Про те, що Павло потерпає від психічних розладів, ніхто з сусідів навіть не підозрював. До того часу, коли він, уже 21-річним студентом одного з львівських вишів, скоїв вбивство і потрапив у місця позбавлення волі. Коли відбував покарання, у нього виявили ознаки шизофренії, тож решту терміну провів не за ґратами, а в Дніпропетровській обласній клінічній лікарні, у відділенні суворого нагляду.

Очевидно, лікарі-психіатри, які оглядали цього пацієнта в Дніпропетровську, дійшли висновку, що психічний стан Павла С. більше не становить загрози для суспільства, тож він звернулися із заявою до суду про припинення застосування до нього примусового заходу медичного характеру. Саме такою, згідно з чинним законодавством, повинна була бути процедура його звільнення.

Дізнатися, коли саме було винесене рішення суду, яким примусове лікування Павла С. було припинене, на жаль, не вдалося – в електронному Єдиному реєстрі судових рішень воно відсутнє. Тому невідомо, чи передав суд пацієнта на піклування родичам з обов’язковим лікарським наглядом.

Сусіди Павла тепер стверджують, що не бачили його ще відтоді, як у 1999 році був засуджений за вбивство. “Його мама останнім часом говорила, що Павлик повинен вийти, але ми його так і не бачили”, – розводять руками вони.

До речі, упродовж останніх двох десятків років Михайло Нечай широко афішував свої цілительські та віщунські здібності, ніколи не відмовляв у інтерв’ю та розповідав про себе всім бажаючим. Така поведінка викликала в місцевих гуцулів дещо іронічне ставлення до його діяльності, багато хто вважав мольфара радше артистом, ніж знахарем. Чи не ця неоднозначна слава, якою нагородили діда Нечая за життя, врешті-решт прикликала до нього страшну, наглу смерть?

Михайло Нечай свого часу розповідав, що хист до цілительства у нього виявився, коли восьмирічним хлопцем дотиком руки зміг зупинити кровотечу в пастушка на пасовиську. Своїм духовним учителем або провідником дід Нечай називав святого Пантелеймона. Якому, за переказом, відтяли голову, а з рани потекла не кров, а молоко.

Мольфар стверджував: отримує від свого духовного вчителя настанови, що має зробити впродовж року, i йому вiдкриваються деякi подiї з майбутнього.

Щоправда, пророкувати мольфар не любив, бо казав, що пророкiв в усi часи не любили i навiть вбивали. Одне з останніх публічних передрікань діда Нечая, начебто, стосувалося президента Януковича. Той, нібито, мав перебувати на посаді глави держави тільки половину належного терміну – два з половиною роки.

“Колись усi люди були ясновидцями", – казав дiд Нечай. – "Кожен знав свою смертну годину i те, як вiн помре. З того часу лишився тiльки звичай готувати собi на смерть одежу. Тепер люди змалiли, лише одиницi вберегли в собi дар ясновидiння”.

Михайло Нечай також говорив, що дуже хотiв би мати учня і мав на це, начебто, вагомі причини. "Тепер багато є тих, хто би хотiв у мене вчитися, цiла армiя добровольцiв, але духи менi не дозволяють", – казав дід Нечай. – "Бо йдуть до мене тi, хто любить грошi, а я шукаю такого, що мусить жити бiдно. Той, хто любить людину, а не грошi, менi би пiдiйшов. I якщо такий знайдеться, то я буду щасливий, що не буду вмирати тяжко: передам тому чоловiковi чи жiнцi свій дар".

Богдан Скаврон (Богдан Скаврон), журналіст, м. Київ

Фото: https://www.unian.ua/