Їхав козак за Гудзон. Tам чекала "Дія"

Нові проблеми на кордоні з новим законом про подвійне громадянство - досвід американського громадянина українського походження.

Раніше було як? Зголосився на кордоні як американець, проштампували тобі американський паспорт, то й ставляться до тебе за фактом як до американця. Аж поки не виїдеш. В'їхав за паспортом українським — отже, ти українець і трактують тебе як українця. Новий закон проголошує виключно українську юрисдикцію для українців сущих, колишніх і навіть тих, хто українець за народженням і ніколи громадянами не були.

Закон, як то буває, сирий, недосконалий, потребує купу пояснень, поправок, доповнень і т.д. і т.п. І, як і годиться, покищо дає повний простір для трактувань та виконань на місцях конкретним виконавцям (з тавтологією будьте здорові!)

Перед поїздкою отримав купу коментів, порад і т.п., в загальному все зводилось до “тобі 75, кому ти потрібен, не бери дурного в голову”.

Отже, поїхав. Повернувся.

Їхав через Польщу. Пересів у Хелмі на київський потяг, чарівна полька-стража ґранічна, прокоцала мій американський паспорт, настала черга своїх рідних прикордонників.

Ставний офіцер на сторожі рідних рубежів покрутив мій американський і сказав, щоб я дав документ, за яким виїжджав з України. Даю йому червоний совєцький паспортіну ще з чорнильною американською візою. Взяв, пішов, за п'ять хвилин вертається: “Але ви маєте український закордонний, дайте мені його”. Що ж, кажу, ви просили за яким я виїжджав — я надав. Український закордонний дійсно свого часу я виправив з патріотичних міркувань і жодного разу ним так і не скористався. Перетермінований, ось, даю йому. Можете в'їжджати, каже, але в Україні виробите новий і за ним виїдете назад.

Ну... Постараюсь, кажу, а покищо проштампуйте оцей американський. "Ні", каже прикордонна варта, "нічого я не штампуватиму!". "Але це мій паспорт, який би він не був і мені потрібна позначка, що я побував в Україні!" - “Що ви мені його тицяєте? Я його в упор не бачу! Ви українець, що в'їжджає в Україну — крапка!” змінив офіцер тон на сержантсько-вахтерський. -" Але ж маю всього сім днів — квитки і таке інше!" - “Це ваші проблеми”.

Не бачив сенсу сперечатись, натомість прагматично подумав, що ріднесеньку корупцію ніхто не скасовував і, як відомо, терміново паспорт робиться за сім днів. Ну, то заплачу й зробиться паспорт назавтра. Гай-гай, не так сталося як гадалося!

Подався до приватного “Паспортного сервісу”, переконаний, що приватяри з грошима це кошерніше, аніж з такими ж грошима урядовці. Прекрасний офіс. Дизайнерський інтер'єр по вищому розряду, достойна електроніка, шикарні дизайнерські однострої персоналу, молоді люди з осмисленим поглядом. Дуже привітні, комунікативні, фахові й непідкупні. Так-так, паспорт робиться за сім днів, у виняткових випадках - за три, але моя справа аж ніяк на виняток не тягне. Квитки, американські справи й надані зобов'язання “не грають”. Спроби “домовитись” порозуміння не зустріли ніяк. Що ж робити? - Зверніться безпосередньо в паспортний стіл, їх у Полтаві кілька, може, там домовитесь.

Плюнув і пішов. Наступного дня їду в один паспортний стіл — нема струму, не працює, їду в другий, а там... як у вулику: купа люду. Потовкся, побалакав і дізнався, що раніше все було можливо, й корупція спрацьовувала, бо паспорти робились ТУТ. Але тепер біометричні паспорти робляться ДЕСЬ, і з тим “десь” як з тим світом, контакту жодного, не кажучи про вплив. Ну, й загальна опінія, що на виїзд потрібен виключно паспорт український!

Нема ради, не скніти ж тут в натовпі заради ощадити пари долярів, подався назад до цивілізованої паспортної молоді. Вони не цинічно, спокійно, але видно, що на мене й чекали. Гаразд, оформив заявку, заплатив гроші. Сказали, що, буває, приходить паспорт за п'ять днів, але частіше з затримкою, за вісім, а то й всі десять.

Почав я міняти квиток на літак. На щастя, купив був так звану “страхівку” за 83 долари, що давала змогу коригувати мою мандрівку. Давати то давала, але виключно в рамках цього перевізника й цієї країни. Через службу підтримки з доплатою 185 долярів переробив квиток на два дні пізніше бажаного (з розрахунку 10 денного паспортного процесу). Бо акурат на потрібну дату квитків тупо нема. ОК, згоріла клуня — гори й хата! То вже байдуже, на скільки затримаюсь, на шість днів чи на дев'ять, головне, що квиток маю. Проте, думка зриву термінів гризла весь час очікування.

Наступний крок — залізничні квитки. Перший — на інтерсіті Полтава-Київ, сімсот з чимось гривень. Онлайн зробити неможливо, поїхав на вокзал. Касирка заявила, що повернення не спрацьовує, мусить вияснити чому й пішла. Вертається й каже, що справа в моїй американській кредитці, Укрзалізниця не конвертує гроші. - Стривайте, але ж я заплатив ось ЦІЄЮ карткою, то хай повернуть гроші на неї! - Ні, система ніпель. Пішла. За мною вже черга й дивляться неприязно. Довго не було — несе видруковане “прошеніє” до Укрзалізниці, роздруковане в трьох екземплярах, мушу заповнити і т.д. Ну, втрата щось менше двадцятки, біс із нею, не став тим заморочуватись, час і нерви важливіші.

Проте, квиток до Варшави — там уже майже півтори сотні доларів, то вже, як не крути, гроші. І треба тим зайнятись, що й спробував зробити увечері.

Марна праця. Колізія полягає в тому, що, по перше, квиток до Хелма таки укрзалізничний, а від Хелма до Варшави вже польськолінієколєйовий. Ну, хай хоч так. А дзуськи! Щоб повернути гроші й, тим більше, купити новий квиток, потрібен застосунок "Дія"!

Розбещений американськими свободами, досі не второпаю як це я за свої гроші не можу купити квиток самостійно?! Який хочу й коли-куди хочу! Тим більше, не отримати назад свої видатки, необумовлені жодним попередженням! Але це нинішня українська реальність, і тільки частка того тотального контролю, якому підлягають завдяки глобалістським зазіханням нині громадяни України.

Бюрократична фантасмагорія, з якою я зіткнувся, тільки розкручувалась.

Скачав ту “дію”, але вона базується на банківському рахунку. Маю рахунок і картку в “Полтава Банку”, але, виявляється, щоб встановити застосунок, вкрай необхідна особиста присутність.

Наступного дня подався в “Полтава Банк”, заплатив хабаря і добру годину чарівна банкірка мусувалася з моєю "дією", поки, нарешті, не встановила. Бінґо!

Ще такий нюанс: Укрзалізниця виставляє на продаж квитки на закордонні (не знаю щодо внутрішніх) маршрути за двадцять днів, і не раніше. Ті квитки моментально розкуповуються ботами для перепродажу. Укрзалізниця з тим бореться і викладає протягом кількох днів квитки порційно. Не встиг, не зумів — альтернатива 17 годин провести в автобусі, що з моїм віком та притаманними проблемами зі спиною та ногами виключено.

Тобто, я чатував, дочекався півночі і страшенно зрадів, що квитки з'явились! От тільки моя “дія” чомусь неповносправна, не буду тут причини викладати - не працює, й квит.

Вранці біжу знову до гречної паспортної молоді. Мене вже зустрічали мало не як родича. Поспівчували, розібрались в чім справа. З"ясувалося, що моя “дія” не має “права підпису”, а для цього мусить бути прив'язана не просто до аби-якого “Полтава Банку”, а до одного з банків, перелічених в спеціальному списку! Порадили хутко йти до ближxого “Приват Банку”, котрий є в списку і відкрити там рахунок та отримати картку. Дебетну, звісно...

На страшенних нервах, бо якраз в цей час зловорожі конкуренти розкуповують мої квитики, подався до “Привата”, там досить оперативно відкрили мені рахунок, вклав я якісь гроші і отримав картку.

Ну — все? Та ні, звичайно ж. Квитки дійсно розкупили.

І ось ці славні паспортні молодята (купив їм за це коробку гарних цукерок плюс французького шампана) напоумили, що окрім Київ-Варшава є ще потяг Харків — Хелм. "Ну, то давайте!", затупав ногами я.

Точно, є потяг і є квитки. Але! Акурат на мою потрібну дату вже нема. Якщо брати квиток на два дні раніше, то маю ризик не встигнути отримати того клятого паспорта, якщо ж брати впритул, то запізнююсь на літак. Знаєте, що, кажу, купіть мені два квитки, а раптом встигну отримати жадане, а якщо ні — ну то поїду за другим, пізнішим квитком, впаду на коліна перед стійкою БрітішЕрлайнз, розказуватиму про війну й проситиму щоб якимсь побитом таки мене відправили, нарешті, й слава Богу.

Гаразд. Ці квитки також тануть на очах, до речі. Буквально. Нижніх полиць вже обмаль. І раптом облом: моя “дія” підписуватись не хоче, бо не введена ще в повносправність, а для цього треба відсканувати отой рядок беліберди, що розташований внизу в паспорті, якого я акурат чекаю. Нема паспорта, бо нема "дії", нема "дії", бо нема паспорта!

Коло замкнулось.

Віддати належне молодим людям. Не знаю, як вони вже там шаманили, але спромоглися через свої “дії” якось купити мені два квитки до Хелму. Відношу це до розряду конфлікту поколінь. Дяка їм. Проте, нижніх полиць вже не було. Ну, то хай хоч які, аби були, хоча, між іншим, там ще від Хелму до Варшави триста км. У поляків купив квиток від Хелму до Варашави запросто, без жодних танців з бубном. Щоправда, там усього один денний потяг, і мені той квиток поміняли потім на вечірній. Хоч поляки війни не мають, але то вже інша пісня, не щастить, то не щастить.

Паспорт прийшов на шостий день. Подзвонили мені як рідному й обрадували. Побіг його забирати, аж там зачинено: куртина опущена майже донизу й оголошення, що на час тривоги вони не працюють — і дійсно, сирени підвивали.

Зо дві години товкся коло офісу як чорт коло сухої верби, поки не здогадався подзвонити. - Так ви тут? Вам же отримувати, давайте, ми вам відчинимо! Підійшов, там тусується кілька громадян, але підняли куртину виключно для мене.

Далі було священнодійство з отриманням і верифікацією. Виявилось, що мої відбитки пальців чомусь не пройшли і надалі ідентифікуватимуть мене виключно “по фейсу”. Наставили мені під писок такий моніторчик із графічною рамочкою і дзеркальним зображенням моєї пики і написано: помістіть лице в рамочку. Помістив. - Трохи ближче — пише. Присунувся. - Трохи усміхніться (???) Усміхнувся. Все! Нарешті.

І ось тепер відсканували ту беліберду, і моя “дія”, нарешті, запрацювала. Як для мене, то в свинячий голос, але нема ради. Тож тепер глобалістські рептилоїди мають мене зарахованим, обліченим і устаткованим.

Другий квиток до Хелму тут же здали заодно.

Що ж, час їхати. Прийшов потяг, ось мій п'ятий вагон, провідниця вимагає український паспорт. Розбалакався з нею, каже, що мають стислу установку не брати безпаспортних чи з нечинними документами. А американський, кажу, годиться? Відповіді вона не знала. Мабуть, каже, що так, але вимагають зголошувати саме український.

Після приїзду в Хелм прикордонник наш мовчки покрутив мій український паспорт і віддав, не штампуючи. На моє прохання таки проштампувати американський ні слова не сказав, зиркнув і пішов. З нашого вагона зняли якогось чоловіка і ще пару, інваліда з супроводом. Щось не те з паперами, пішов поголос по вагону.

Квиток на змінений вечірній потяг до Варшави здав онлайн без жодних проблем, що стало вітанням від нормальності. До Варшави доїхав з оказією на мінівені, дві доби вилежувався в готелі.

В сумі вартувало то все мені купу нервів, часу й досить грубих грошей.

Може, якимсь чином мій цей досвід стане в пригоді мандрівникам до України. Від коментарів та оцінок втримуюсь, просто виклав, як усе було.

Віталій Гапон (Vitaly Hapon), США

Facebook

Фото: https://avimmi.com/, https://tsn.ua/