top of page
  • Writer's pictureLyudmyla Pustelnyk

Зловісна тінь Голодомору над нашим сьогоденням і майбутнім



90-ті роковини Голодомору вже давно минули минулої зими та весни. Але для нашого постгеноцидного суспільства вони ще попереду – в останню суботу листопада. Це політична воля манкурта Л.Кучми, який не хотів псувати іншим пострадянським людям весняні радянські свята з шашликами…Це зайве свідчення того, що ми живемо поза нашим власним історичним контекстом, зі всіма страшними наслідками цієї ганьби. І цю статтю я пишу зовсім не до тієї кучмівської дати, а тому, що так у мене склалися особисті обставини.


Голодомор спотворив усіх українських селян радянської України без винятку


До 1933 року в УРСР селяни складали приблизно 75% її населення. За оперативними даними голови республіканського ОГПУ В.Балицького, голодом у першому півріччі того ж року було виморено на нашому селі 8 мільйонів українських чоловіків, жінок та дітей. Ще 1,7 млн. українців було заморено насильницькою голодною смертю на Кубані, Дону та Ставропіллі.


Стукачі ОГПУ ‒ по дві людини (які не знали одна про одну) були тоді в кожному селі, вони ретельно рахували всіх своїх односельців, померлих від голоду, і тому їхні перевірені таким чином оперативні дані не можуть іти ні в яке порівняння з кабінетними підрахунками жертв Голодомору, здійсненими через багато десятків років. Особливо, якщо ті підрахунки спираються на брехливий сталінський перепис населення…


Але ті сексоти фізично не могли рахувати смертність серед тих українців, що покинули тоді свої села, рятуючись від найжахливішої голодної смерті. Тому вона насправді зібрала значно більший урожай, ніж зафіксовано в їхніх донесеннях.


Але зовсім не наші мертві були тоді головною метою більшовицького геноциду українських селян. Кремль робив ставку на тих, хто, переживши всі фізичні та моральні муки очікування власної голодної смерті, залишився жити далі. І саме тому червоні кати так само штучно припинили Голодомор у червні 1933-го, як і розпочали його в січні того ж року.


І треба визнати, що своєї мети вони досягли. Якщо до Голодомору саме українці були каменем спотикання більшовицької колективізації в СРСР, то вже після нього найкращими колгоспниками в радянській імперії були ті ж самі українці! Тобто можна стверджувати, що в 1933 році були замордовані всі без винятку душі вільних хліборобів, замість яких постали душі колгоспних рабів.


Про те, що це було саме так, а не інакше, свідчить і фраза чинного директора Українського інституту національної пам’яті А.Дробовича у приватній розмові з уже, на жаль, колишньою директоркою Музею Голодомору Олесею Стасюк: "Якби ВИ всі пішли в колгосп, то не прийшлося б ВАС голодом морити".


Не будемо дорікати панові Дробовичу за те, що він не належить до етнічної української нації – то не його провина. Але те, що ця людина на такій відповідальній державній посаді ніяким чином не належить до нашої політичної нації, є вже кричущою ганьбою. Ця фраза вартувала б йому не лише посади, а й громадянства в будь-якій іншій демократичній європейській державі, окрім постгеноцидної України.


Але ж Дробович у запалі дискусії, сам того не бажаючи, сказав істину про головну ціль Голодомору. І якщо мені для того, щоб дійти тієї істини, треба було об’їхати сотні постгеноцидних сіл та прочитати десятки тисяч сторінок документів та науково-популярної літератури, то як вона могла відкритися йому (аж ніяк не обтяженому любов’ю до України та українців), якщо не з перших рук ідеологів Голодомору-геноциду, то від їхніх прямих нащадків? І напевне, що люди ті довіряли Дробовичу, як самим собі…


Але це далеко ще не всі трансформації, що сталися з українською колективною душею після 1933-го року. Свого часу український учений Григорій Бевз, що сам пережив голод того року в українському селі, зазначив, що абсолютне довготривале голодування позбавляє його жертв усіх моральних чеснот людини назавжди.

Доказ цього страшного висновку я знайшов свого часу в постгеноцидних селах Луганської Слобожанщини. Тоді ще живі свідки Голодомору – старенькі жіночки ‒ показували мені місця масового поховання його жертв у своїх селах. На жодному з них не було ніяких ознак людського поховання. Деякі з них взагалі знаходились під стежками та під ґрунтовими дорогами. І та ганьба тривала з того самого 1933-го року. Тобто люди(?) в тих селах свідомо ходили та їздили по кістках своїх до Голодомору любих батьків та дітей, коханих дружин та чоловіків!



Корупція – національна ідея постгеноцидного суспільства


Смертний голод 1933-го року в наших селах, по суті, вбив і саму душу української нації в радянській Україні. Деякі селяни, доведені ним до стану двоногих звірів, їли сусідських сиріт або дітей, тимчасово залишених без батьківського нагляду. А коли те не вдавалося, то їли й власних наймолодших дітей, бо голодний інстинкт виявився сильнішим навіть за материнський!


Далеко не всі випадки канібалізму були доведені та покарані тоді комуністичною владою, бо лише 4 тисячі вбивць-людоїдів з України, Дону та Північного Кавказу відбували потім своє покарання на будівництві Біломорканалу. Це була лише маленька дещиця винних у тому страшному злочині.


Але їхні односельці здебільшого знали та небезпідставно здогадувались, хто чиїх дітей з’їв. І не дивно, що випадків помсти навіть за власних дітей у постгеноцидних селах не зафіксовано в жодних радянських документах. Бо люди, які ходили десятиріччями по кістках власних дітей, ніколи б не ризикнули своїм життям, аби покарати їхніх убивць. Адже Голодомор убив назавжди і любов до них, і почуття патріотизму, і віру в Бога, залишивши їм лише тваринні інстинкти їхнього власного виживання.


Звісно, що й "чуття єдиної родини" в постгеноцидних селян відмерло раз і назавжди. Тому їхні сусіди та односельці перетворилися для них у 1933 році з друзів, приятелів та гарних знайомих на ворогів-конкурентів, і в тому ж дусі вони виховали своїх дітей та онуків… Так, брати-зрадники, поліціянти Мамони з села Гроза, що на Харківщини, навівши ракетну смерть від рашистів на п’яту частину своїх односельців (60 жертв), я певен, анітрохи не шкодують про те. По-перше, жодних людських почуттів вони до своїх односельців ніколи й не мали. А по-друге, вони виховані в проросійському (антиукраїнському) дусі, і тому з почуттям гордості сприймуть рашистську винагороду за свій каїнів гріх.


Саме така зневага до навколишніх продукує корупцію на побутовому рівні у вигляді нехтування законами суспільного життя на користь собі. Ті, хто ніколи не дає та не бере хабарів, мають бути порядними та високоморальними людьми. А яка мораль запанувала в селах УРСР після Голодомору, ви вже знаєте…



І побутове хабарництво розквітло буйним цвітом у постгеноцидній Україні і стало з часом тотальним. Ось наочна ілюстрація того, що це моє твердження не є перебільшенням. Технічний огляд приватних авто у 1975 році в тоді ще радянському Луганську. З черги в кілька десятків автовласників на тестовому стенді його пройшло лише кілька людей. Усі інші "повирішували питання" техогляду за допомогою хабарів біля віконця його адміністратора значно швидше. У 2009-му році з тієї ж кількості автовласників техогляд на стенді пройшов лише я один, а всі в черзі, механіки біля стенду та адміністратор із віконця дивилися на мене як на не сповна розуму…


Але ж рядянсько-комуністична влада в українських селах у 1933-му році зовсім не голодувала, а їла та пила відбірні делікатеси та спиртні напої. Селяни те добре знали, і саме тому в постгеноцидних сім’ях запанував культ влади, в якому вони виховували своїх дітей та онуків. Тому зовсім не дивно, що діти постгеноцидних селян із часом зробили карколомні кар’єри на виробництві, в інституціях радянської влади та структурах КПУ-КПРС, безжально розштовхуючи при тому ліктями та ступаючи по головах своїх конкурентів на кар’єрних драбинах. Таким чином вони перенесли побутову корупцію своїх батьків на державний рівень.


У 1991 році ніякого державного перезавантаження УРСР на Україну, як відомо, не відбулося – були змінені лише вивіски на наших держустановах. Україна ніяким чином не відбулася як українська держава, і тому за інерцією стала лише пострадянською, залишившись з усіма вадами старої системи, в тому числі й зі своєю тотальною корупцією.


Особливо гидко виглядає корупція сьогодні під час війни у вищих ешелонах нашої влади, яка наживається на крові наших захисників, недодаючи їм при тому зброї, теплого одягу та продуктів харчування. І лише гарними законами корупцію в постгеноцидній Україні не викорінити, як в усіх інших країнах. Адже коріння нашої корупції значно глибше, ніж у них, і без подолання постгеноцидного синдрому нічого в нас не вийде.



Як і коли росіяни стали "братами нашими"


Міф про братерство українців та росіян вигадали ті самі кремлівські творці Голодомору, хто добре знали, до яких моральних каліцтв він призведе українську націю. Бо ті ж самі літні селянки розповідали мені, що до голоду 1933-го їхні батьки забороняли їм навіть наближатися до сусідніх російських сіл, які, на відміну від українських, утопали в суцільних матюках та бур’янах. То була зовсім інша, ворожа для української ментальності цивілізація. За кілька століть проживання пліч-о-пліч у колишньому Дикому полі між російськими та українськими селами не було жодного змішаного шлюбу!


Голодомор все змінив докорінно в цій царині. Його свідки розповідали мені, що вже у 1933-му році вони добре розуміли, що влада морить їх голодом саме як українців. Бо в прикордонних з ними російських селах того пекла на землі зовсім не було. Для тих читачів, які вважають цю мою метафору перебільшенням, скажу наступне. Ті ж самі слобожанки, з якими я спілкувався, пережили і Другу світову війну, на якій утратили своїх братів, чоловіків та батьків. Так от: усі вони на моє запитання, що страшніше ‒ голод чи війна, не замислюючись відповідали, що голод.


Але 90 років тому селяни не могли знати більшовицької мети Голодомору, і тому очікували його повторення. Мішки з сухарями стареньких бабусь, що долежали на горищах сільських хат ледь не до наших днів, ‒ то лише видима частина тих очікувань чи, так би мовити, верхівка айсберга. Бо значно надійнішим за ті мішки для убезпечення себе від повторення голодної екзекуції влади було якомога ближче породичатися, замаскуватися, а то й злитися з тими самими росіянами, які були поза голодоморною загрозою.


І постгеноцидні селяни залюбки стали брати собі за зятів та невісток росіян та росіянок із сусідніх сіл. Під час переписів населення вони намагалися й самі записатися росіянами, а коли це не вдавалося, міняли свої прізвища на близькозвучні російські. Так, той самий манкурт Л.Кучма змінив свою "російську" національність у своєму паспорті лише в 1996 році, вже після двох років свого президентства!


Особливо масовими ці процеси самозросійщення відбувалися у степових регіонах України, де, за спостереженнями українського інтелектуала Вадима Скуратівського, смертність від голоду була найвищою, а ментальні злами в постгеноцидних селян ‒ найбільш глибокими та руйнівними. Скуратівський поянював це тим, що ліс значно багатший на птахів та звірів, річки та озера, ніж степ, що дозволило тим самим поліщукам мати удвічі нижчу смертність від Голодомору в 1933-му, ніж у степовиків.


Усе це підігрівалося шаленою пропагандою комуністичної влади в СРСР, яка оспівувала те штучне братерство, де тільки можна. Це лише зайвого разу доводило, що українці та росіяни в радянській імперії були лише силоміць зведеними братами. Бо справжні рідні брати, як відомо, не кричать по всіх усюдах про своє братерство.


І треба визнати, що наслідки тієї тотальної істерії братерства були вражаючими саме в постгеноцидній Україні, населення якої щиро повірило в ту владну брехню. В самій же Росії її титульна нація на побутовому рівні ставилась до "хахлов" із тим самим зверхнім упередженням, що й до Голодомору, і це дуже неприємно вражало постгеноцидних українців.


Так, вражало, бо самі вони любили росіян настільки щиро, що іноді доходило до смішного. Так, уже у 2012-му році (за 2 роки до війни з Росією!) директорка Української служби "Радіо Свобода" І.Кузнєцова розірвала контракт із автором цих рядків, мотивуючи це тим, що я "розпалюю ворожнечу між братніми народами". Пам’ятаю, що та моя неприпустима, за її русофільською логікою, стаття називалися вельми актуально як для нашого тодішнього часу, так і для сьогодення – "Ядерний вищир імперського звіра".


Найцікавіше, що сьогодні вже нова директорка того радіо Н.Седлецька не хоче поновлювати контракту зі мною. Вочевидь тому, що я дійсно невиправний русофоб, на відміну від русофільських традицій колективу Української служби того радіо. І це на другому році геноцидної війни Росії проти України, українців та українства в цілому! Нагадаю, що та така вже собі русофільська служба "Радіо Свобод" в Києві утримується на гроші американських платників податків, одначе…


Ціна любові до "старшого брата" Каїна.


Навіть після Голодомору наші постгеноцидні селяни складали переважну більшість населення УРСР. Потім вони, у тій своїй більшості, роз’їхалися по містах та "стройках пятілєток", виховали своїх дітей та онуків у любові до росіян і Росії та з великими застереженнями до їхнього власного українства.


Це була міна уповільненої дії, закладена під засади вже незалежної демократичної України. Бо саме ті нащадки постгеноцидних селян приводили до влади своєю більшістю не державників-патріотів, як у країнах Балтії та Центральної Європи, а нашу національну АНТИеліту, яка й привела сьогодні нашу державу та її громадян на межу їхнього політичного та, відповідно, фізичного існування.


Бо постгеноцидні манкурти обирали на виборах всіх рівнів комуністичних функціонерів та червоних директорів, бандюків та російську агентуру, манкуртів та відвертих українофобів – кого завгодно, тільки не україноцентричних людей, які, до речі, були у виборчих списках на кожних виборах. І саме ця фатально-алогічна відмінність постгеноцидної України від усіх країн Центральної Європи та колишнього СРСР і поставила сьогодні саме нашу державу на грань її існування, на відміну від усіх тих держав.


Тому нема чого дивуватись, що комуніст Л.Кравчук віддав Чорноморський флот Росії, а разом із червоним директором Л.Кучмою віддав їй усю нашу ядерну зброю разом із тактичною, яку останнього вже ніхто не просив віддавати, на відміну від стратегічної. Тактичну можна було легко залишити в Україні, а її передача потенційному ворогу №1 – то був виключно жест "доброї волі" нашого направду проросійського президента.

Так само, як і передача манкуртом Кучмою Росії всієї нашої стратегічної авіації та крилатих ракет, якими та нищить сьогодні наших співгромадян, наші міста та села. І в постгеноцидному суспільстві й досі близько не було ніякої адекватної реакції на цю фактично державну зраду другого президента.



Хтось уважає Кучму державником, згадуючи при тому його тверду позицію в конфлікті навколо острова Тузла. Так от: Кучма тоді захищав не Україну та українців, а лише своє монопольне право грабувати їх разом із породженими ним же олігархами. Історичні паралелі з нашим сьогоденням тут, що не кажіть, напрошуються самі собою…І тому сьогодні Леонід Данилович, як і належить манкурту з великими грошима, ‒ не зі своїм народом, а десь там у Монако чи Лондоні. І маючи на своїх руках кров українських дітей, цей манкурт, як і брати Мамони, спить міцно та спокійно…


Потім та антиеліта провела тотальне роззброєння України, розпродавши за кордон майже всю зброю з наших ліквідованих нею ж військових частин, особливо на сході та півночі країни, де вона межує з тією ж Росією. Все це, як і за часів Центральної Ради, здійснювалося під лукаві політичні заяви, що нам нема чого боятися нашого "старшого брата".


Сама ж Росія весь час після розпаду СРСР тільки нарощувала свою військову потугу і ретельно готувалася до захоплення України. Як стало відомо лише зовсім нещодавно, всі чотири наші військові мега-склади упродовж 2015-2018 років були знищені саме російською агентурою, яка почувається дуже впевнено в постгеноцидній Україні, на відміну від усіх інших держав світу.


Ще один кричущий прояв постгеноцидного синдрому ‒ це несприйняття всім нашим державно-політичним керівництвом реальної загрози російського вторгнення 24 лютого 2022-го року. І президент В.Зеленський, і секретар РНБО О.Данілов, і вже колишній міністр оборони О.Резніков публічно заспокоювали українців у стилі, що цього не може бути, тому що не може бути ніколи. Саме тому травнені "шашлики" від президента були з великою українською кров’ю, а весь південь України був окупований за кілька днів!


І тільки вже саме вторгнення та звірства орко-рашистів в Україні поклали край цьому постгеноцидному божевіллю на всіх рівнях нашого суспільства.



Тільки диво збереже Україну в кордонах 1991-го року.


Тотальна корупція на всіх рівнях унеможливлює загальну мобілізацію в постгеноцидній Україні як таку. Для того, щоби це зрозуміти, достатньо подивитися навколо себе і побачити, що майже всі ваші сусіди – чоловіки призовного віку (у тому числі з чималенькими військовими пенсіями) живуть удома, нібито ніякої війни на виживання нашої держави та нації для них не існує.


Більшість із них водночас стали "інвалідами", отримали довідки, що є "студентами" та "багатодітними батьками". І наша наскрізь корумпована постгеноцидна держава може лише декларувати, що бореться з цим, та показувати по ТБ поодинокі випадки боротьби з корупціонерами ‒ лікарями та воєнкомами, які насправді просто не завантажили кеш нагору, або завантажили його недостатньо.


Ухилянтів від мобілізації в Україні сьогодні в сотні, якщо не в тисячі разів більше, ніж ухилянтів від імперської війни в Афганістані. І це свідчення того, що в ментальних постгеноцидних рабів немає ніяких сантиментів до своєї батьківшини і воювати їх можна змусити лише під примусом, який у тоталітарному СРСР звичайно був значно потужніший, ніж у нас зараз.


І сподіватися тут на те, що в західній Україні справи в цій царині значно кращі, на превеликий жаль, не доводиться. Бо комуно-російські окупанти добряче подбали про те ще наприкінці 40-х років минулого сторіччя, аби дух легендарної ОУН-УПА тут уже ніколи не відродився. Саме тоді вони вислали до Сибіру не тільки сім’ї вояків повстанської армії, але й родини тих, хто їй допомагав та співчував. Не важко здогадатися, хто тоді там залишився…


Тому не знаю, як вас, шановні читачі, а мене не здивувало, що, за даними МО України, ухилянтів від мобілізації у 2014-2015 рр. у тій самій Галичині виявилося найбільше по Україні – 70%(!). А з ранку до обіду 24 лютого 2022 року рух громадського транспорту в Івано-Франківську був повністю заблокований суцільними заторами на всіх його вулицях із тисяч (!) приватних автівок франківців, які дременули тоді за кордон, рятуючись від мобілізації.



Так, галичани всі розмовляють українською, носять вишиванки на свята, але відсоток добровольців при всьому тому тут анітрохи не більший, ніж в інших регіонах постгеноцидної України.


І зовсім не випадково наша наскрізь корумпована держава змушена вже влаштовувати в цій ситуації протиправне полювання на чоловіків призовного віку силами поліції та ЗСУ в громадських місцях , свідками чого стали майже всі громадяни України.


Усе це виглядає дуже загрозливо на тлі прибуття все нових та нових російських формувань на театр бойових дій в Україні. Та й наш наступ на півдні більше схожий на політичну акцію на догоду комусь, ніж дійсно на наступ як такий. У його успіх сьогодні вже вірять тільки невиправні оптимісти.


Заяв про геноцидний відносно українців характер війни з боку російських високопосадовців було більш ніж достатньо. Бо ж остаточне вирішення " українського питання" є головною і неприхованою ціллю путінської Росії в цій війні. Але наша постгеноцидна держава примудрилася при всьому тому не довести це у відповідних міжнародних інстанціях. Передусім тому, що керівництво України поставилось до цього доведення вельми і вельми відсторонено.


Той же факт, що Рада Європи нещодавно визнала Голодомор 1933 року геноцидом, аж ніяким чином не є заслугою керівництва України, а лише моральною компенсацією нам з боку європейців за невизнання сучасного геноциду українців. Тобто замість того, щоб усіма зусиллями міжнародного співтовариства зупинити геноцид українців сьогодні, будемо тепер чекати, коли після нашої перемоги над Росією (вельми і вельми проблематичною) вона буде через довготривалі міжнародні судові процеси щось там компенсувати Україні за Голодомор 90-річної давнини!..


Коли я вперше років десять тому почув про перспективу розбудови Небесного Єрусалиму на теренах південної України від відомого резидента ГРУ Росії І.Беркута, нічого, крім посмішки, це в мене не викликало. Адже той зрадник України єврейського походження вельми переконливо та образливо для українців зіграв роль фундатора того самого Єрусалиму в розрахунку на те, що для постгеноцидних манкуртів нашого півдня його окупація "братами нашими старшими" виявиться значно прийнятнішою, ніж масове переселення туди мільйонів євреїв з подальшою розбудовою там ними своєї держави, де залишкам українців на тих теренах відводиться лише роль обслуги титульної єврейської нації.


Але моя посмішка зникла, коли я побачив, як послідовно та завзято Білий Дім наполягає на наступі ЗСУ саме на південному напрямку, не забезпечивши їх при цьому й близько необхідними засобами для успішності того наступу…А накази наступати без прикриття з повітря та артилерії командирам бригад, як стало відомо нещодавно, надходять зовсім не з Генерального штабу, а з Офісу президента на Банковій!


Додайте до цього той факт, що загальна мобілізація в Україні, за великим рахунком, не відбулася, проте наші добровольці з величезними труднощами можуть (і то далеко не завжди) вирватись на ротацію, а про демобілізацію з лав ЗСУ вони взагалі можуть лише мріяти. Додайте сюди, як не за своїм прямим призначенням використовуються сьогодні на фронті (за сотні кілометрів від їх власних міст) також добровольчі підрозділи тероборони ‒ і картина певної координації селекції чоловічого населення України, здатного чинити збройний спротив будь-яким зайдам, вимальовується мимоволі вже сама собою…


Нічого подібного не могло б відбуватися в жодній іншій державі світу. Але в майже повністю зденаціоналізованій постгеноцидній Україні це, на превеликий жаль, є вбивчою для українців реальністю.


Комуі навіщо потрібна занижена в кілька разів чисельність жертв Голодомору?

До певного часу число його жертв у 3,5 млн. заморених голодом українців було навіть у постгеноцидній Україні на маргінесі. Його апологетом був посткомуністичний історик С.Кульчицький. Більшість вітчизняних істориків навіть полемізувати з ним уважали нижчим власної гідності.


Аж ось у листопаді 2015 року Інститут демографії та соціологічних досліджень ім. М.В.Птухи НАН України спільно зі своїми американськими колегами виводить приблизно таку ж саму кількість жертв Голодомору – 3,9 млн. людей.


Дарма я очікував тоді, що ця брехня буде спростована потужним хором українських істориків. Усі наші провідні ЗМІ, як і за "кращих" часів СРСР, узяли тоді під "козирьок" і проголосили її (брехню) офіційними даними, на відміну від усіх інших показників жертв Голодомору-геноциду.


Наші державні очільники тактовно промовчали тоді і мовчать з того приводу тепер, бо все їхнє ставлення до нашої найбільшої національної трагедії вміщається в кілька годин Дня пам’яті наприкінці листопада, коли, натягнувши на свої обличчя маски скорботи, вони кладуть квіти біля пам’ятника жертвам Голодомору в Києві та зачитують писану їхніми спічрайтерами відповідну промову.



Цим байдужим породженням нашого постгеноцидного суспільства вправно користаються всілякого роду ділки-благодійники, які бачать майбутнє України зовсім не українським. Так, за даними відомого далеко за межами нашої держави правозахисника Семена Глузмана, за скороченою в рази кількістю жертв Голодомору стоїть такий собі канадський мільярдер Джеймс Темертей, який відомий своїми благодійними проектами відносно як Голокосту, так і Голодомору.


Але ж його благодійність в Україні, на думку Глузмана, вельми умовна, оскільки Темертей непогано заробляє в нас своїм бізнесом на Дарницькій ТЕЦ. Так ось цей, з дозволу сказати, благодійник виплачує зовсім непогані ґранти окремим історикам та демографам із Києво-Могилянської академії, Українського католицького університету, Інституту історії НАН України та того ж сумнозвісного Інституту імені Птухи. Виплачує тільки тим, хто толерує кількість жертв Голодомору в рамках 3-4 млн. людей та завзято відстоює її в полеміці з опонентами.


І Темертея обходить те, що ООН своєю резолюцією ще у 2003-му році встановила, що від штучного голоду в Україні в 1933-му році загинуло 7-10 млн. людей. І що 64 країни світу (включно з Росією!) той документ підписали. Своїми цілеспрямованими ґрантами він створює в Україні паралельну історичну реальність, яка значно зменшує масштаби нашої національної трагедії.


Для порівняння. Така історіографічна ганьба, як у постгеноцидній Україні, неможлива в жодній іншій країні, де титульні нації пережили свого часу геноцид. Так, євреї та вірмени своїми наполегливими дослідженнями весь час збільшують чисельність жертв Голокосту та різанини вірмен 1915 року. Казахи збільшили офіційні дані щодо кількості жертв свого голоду 1933-го року в кілька разів. В усіх тих державах апріорі неможливі ніякі там темертеї з їхніми ґрантами історикам ‒ юдам власних народів. І лише наші постгеноцидні вчені, виховані тими, хто свідомо все життя топтався по кістках своїх найближчих родичів, залюбки погодилися стати тими юдами.


'Але я помилявся, коли писав, що та брехлива кількість жертв Голодомору ніким в Україні не спростовується. Це не так. Інша справа, що ті чесні вчені не мають своєї високої трибуни в найбільш популярних ЗМІ сучасної постгеноцидної України. Так, наприклад, тепер уже колишня директорка Музею Голодомору, докторка історичних наук Олеся Стасюк мужньо та послідовно відстоює кількість жертв Голодомору-геноциду в 10,5 млн. людей.


Палкі прибічники Темертея – той самий Дробович та колишній міністр культури манкурт О.Ткаченко ‒ за цю принциповість звільнили її з посади. Пані Олеся через рішення суду поновилася на посаді, але знов була звільнена Ткаченком, бо така вже в нас 'правова" держава на сьогодні…


Потім уже продажні вчені-ґрантожери від Темертея намагалися позбавити Стасюк докторського звання. Але вона знову в суді відстояла його і сьогодні веде велику громадську роботу, спрямовану на поновлення правди про Голодомор-геноцид.

Знаю лише одного відомого українського історика, який не побоявся стати поруч із пані Олесею в цій нерівній історіографічній боротьбі з ученими від Темертея. Це доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Тож сили, як бачимо, дуже нерівні, і поки що кривда про Голодомор бере гору в постгеноцидній Україні.


Але ж тут виникає закономірне питання: навіщо все це тому бізнесмену з такої далекої від України Канади? Я б досі, мабуть, не знав відповіді на нього, коли б не почув випадково ще у 2019 році телеінтерв’ю тоді ще без п’яти хвилин очільника Офісу президента А.Єрмака відомому телеведучому Є.Кисельову. Передаю близько до тексту його репліку про те, що, мовляв, саме в Україні відбулася найбільша трагедія Другої світової війни ‒ саме тут тоді загинуло 4 млн. євреїв.


Я не стану спростовувати ці дані від Андрія Борисовича, тому що я просто не в курсі. Але певен, що жоден з українських учених, а тим більше політиків, ніколи не наважиться поставити їх під сумнів. Адже таким чином на сьогодні то є офіційними даними в постгеноцидній Україні.


Але ж ось де собака заритий! Тепер стає зрозумілим те, чому Дробович так наполегливо пропонував Олесі Стасюк назвати будь-яку кількість жертв Голодомору, але в межах тих самих 4-х мільйонів людей, як умови збереження нею посади директорки Музею Голодомору!..


За Kонституцією, Україна є багатонаціональною державою. Не державою українців, як Ізраїль є державою євреїв. І не державою українського народу, як Польща – польського. А саме, у кращих традиціях совка та мавпування з конституції "старшого брата", ‒ багатонаціональною. А це означає, що, за конституцією, в нас немає титульної нації, і всі діаспори інших народів, що проживають на теренах України, мають ті самі права, що й українці.


А коли так, то головною трагедією в історії України, за Єрмаком-Темертеєм, стає вже не Голодомор, а саме Голокост, адже він нібито ж забрав у могили на 100 тис. людських життів більше. А за великої державно-політичної нестабільності України під час війни та певної нестабільності вже й у самому Ізраїлі цілком можливо, що впливовими світовими політиками буде згадане й право єврейського народу жити на своїй праісторичній землі – Хозарії (мапа якої частково збігається з мапою Небесного Єрусалиму), як це вже було в минулому сторіччі з виникненням на політичній мапі й самого Ізраїлю.


Якби це було лише фантазіями автора на задану тему, то всі ми не були б свідками того, що вже сьогодні тема Голокосту звучить в інформаційному просторі України

значно потужніше та частіше з а тему Голодомору…



Олександр Крамаренко, Україна




0 comments

Recent Posts

See All
bottom of page