Якось ще більше сумно від усвідомлення, що разом з її відходом не стало і яскравої українськості нашої сцени.
Тієї дуже рідної, не награної характерності, сьогодні майже відсутньої серед акторок. В неї навіть прізвище – 200відсотково українське. І цей дзвінкий життєрадісний сміх, і постава, і врода...
Їй би грати дружин гетьманів, героїчних жінок, вона по життю була з тих, кого козаки шанобливо називали "козир-дівка"! Але натомість давали якісь комедійні ролі-одноденки, нещадно експлуатуючи імідж пишнотілої красуні.
Коли у "Вогнем і мечем" втілилася у відьму Горпину – колоритну, містичну, мальовничу, сильну, небезпечну – для шароварних патріотів це стало справжнім шоком. "Як вона могла?! "Дівчина-погода" (колись вела прогноз на ТБ - ред.), втілення м’якості й жіночності – і ось така несамовита-скажена, та ще й у цього Єжи Гофмана! (Культового польського режисера – ред.) Ааа, анафема!".
Треба сказати, що одразу після виходу стрічки вітчизняні кіно- та інші діячі накинулися на неї з хмарою претензій. Антиукраїнський, мовляв, фільм! Ну, бо історичний, без політкоректності, на тему воєнних з'ясувань стосунків між козаками і поляками, та як цим вміло скористався тоді наш хронічно агресивний північний сусід. І чого це головна героїня (у виконанні Ізабелли Скорупко) покохала шляхтича, а не його суперника козака? Вона ж українка, якої холєри?... "Байдуже", що так воно в оригіналі, романі Г. Сенкевича.
Не менше дратувала критиків і Горпина. Поруч з нею у спільних сценах навіть ефектна Скорупко відступала на другий план – бо потужну Русланину харизму, здавалося, можна було на дотик відчути, била струменем з екрана. Це був без перебільшень найцікавіший, найоригінальніший жіночий персонаж фільму. Згодом десь майнуло повідомлення, що на якомусь кінофесті роль відьми вшанували спецпризом. А тих "мушшин", які Горпину Писанки лаяли, підозрюю, напружував саме образ потужної незалежної української жінки. Запросто могла скрутити в баранячий ріг будь-якого, навіть озброєного носія штанів – дуже не до шмиги носіям архаїчних "цінностей".
Так вийшло, що вперше я дивилася "Вогнем і мечем" у товаристві школярів, яких привели на кіносеанс до чернівецького театру. Діти ж, як відомо, у своїх емоціях не брешуть. Коли екранну відьму, все ж таки, вбили, зал вибухнув колективним обуренням: "Руслану за що?!".
Це запитання сьогодні повторюють всі, хто знали і любили акторку. Чому, за що відійшла так рано? Мала всього 57, онкологія.
Мені колись пощастило з нею спілкуватися, вже після тріумфу "Вогнем і мечем". Те інтерв’ю мало шанси не відбутися, про що мені впевнено казали і в редакції "рідної" обласної газети, і в прес-службі телеканалу, для якого працювала Писанка. Аргумент: в тебе видання провінційне, а вона – зірка, навряд щось вийде. Врешті, я добула заповітний телефон. Вона приємно здивувала з першої хвилини: "Вам коли зручно? Тоді-то влаштує?".
З жартами і приколами, якимись акторськими байками, то була класна жвава розмова. Щира, як і сама Руслана. Прощалися тепло; в мене ще довго залишалося відчуття світлого, затишного позитиву, який випромінювала співрозмовниця. Як наче, коли дивишся на її "тезку", Великодню писанку.
Вічна пам’ять Вам, пані Руслано.
Людмила Пустельник, Global Village Home
