Вони не скаржаться, володіють англійською, а розчаровані через те, що не можуть почати працювати одразу після приїзду до Америки.
Агенція з допомоги біженцям в одному з південних штатів США, протягом дня була там за перекладача.
Працівники агенції визнають: українці дуже відрізняються від афганців, сірійців чи інших втікачів від війни. Не лише високим освітнім рівнем і бажанням працювати вже й одразу, вони також не скаржаться. Жодних сліз чи нарікань, що б не сталося в їхньому житті недавно.
А стався, на хвилинку, Маріуполь.
Біда
Ігор, років 45ти на вигляд, показує на телефоні фото ще вчора будинку-лялечки в приватному секторі приморського міста. Kупили з дружиною Наталкою за два місяці до війни, почали обживати. Світло блакитна фарба на викорчуваних воротах і різьблених прикрасах навколо вікон майже гротескно контрастує з чорним проваллям замість даху і купами мотлоху на подвір’ї. Вибиті шибки, оселя, яка стала мертвою. “Арта кілька днів поспіль працювала, весь час щось над головою гуркотіло і летіло. Годі було розібрати, звідки – від них чи від наших. Ми в сховищі сиділи“.
Коли ненадовго вщухли обстріли, хотіли забрати з дому уціліле майно. Але не було чого – перед тим туди навідалися російські солдати, винесли, що побачили.
– Вони – Ігор уникає в розмові інших слів для характеристики росіян, – до нас з моря приходили, з боку Ростова-на-Дону. На 8ме, міжнародний жіночий день, мамі зробили “подарунок” – влучили снарядом в стіну. В те житло двічі поцілили, коли вдруге, то вигоріло зсередини дощенту. – Наступне фото демонструє, як виглядає квартира зараз, така собі копія Малевичів “Чорного квадрата” з обірваними краями. На тлі сірого скелета багатоповерхівки, де більше ніхто не живе. Мої нові знайомі втратили все.
Я співчуваю, Ігор буденно стенає плечима – мовляв, минуло. Продовжує: – Коли почалося, одразу виїхати не могли – батько був після інсульту, лежачий. Війна його серце розбила остаточно, помер. Хотіли втікати 13 березня, але тоді так стріляли, що неможливо. Щойно арта “вирішила перепочити”, ми з братом схопили родини і з міста подалі.
– З солдатами рф стикалися?
– Бачили їх здаля. Вдалося розминутися.
Потім була Грузія, недовго. Там сіли на літак до родичів у США.
В Америці маріупольці мешкають щільно – дві сім’ї, дев’ятеро чоловік, в одній квартирі. Найперше, що запитали в агенції для біженців – коли почнуть працевлаштвовувати? “Бо не можна ж отак сидіти і чекати чогось”. Виглядало, їх не бентежить, що вакансії, які їм наразі можуть запропонувати, будуть, швидше за все, в мережі “Мак-Дональдс” або щось на кшталт. Трохи засмутилися, почувши, що бюрократична тяганина з дозволами, страхівками тощо потриває кілька тижнів – щонайменше. Але вже через хвилину знову посміхалися і випромінювали оптимізм.
Прошу Наталку, щоб надіслала список, чого потребують, передам його доброчинцям. Жінка ніяково посміхається: “Різне треба... Але давайте краще так – хто чим зможе поділитися, ми за те будемо вдячні”.
Прощаємося тепло.
Бюрократія
Житомирянам з трирічною дитиною на руках чотири рази поспіль відмовляли в оформленні Social Security Number (аналог ідентифікаційного коду, без нього в США – нікуди). Нічого не пояснюючи. Для подання на код знову мусили вкотре з’явитися особисто, щоразу долаючи чималий шлях до установи. З годину автівкою, чужою, звісно, в один кінець. По дорозі малу кілька разів знудило. Далі те саме: відмовлено.
“Кажемо їм: ми біженці з України, перебуваємо тут легально, мусить бути якесь пояснення! Ні слова у відповідь”.
Поневірялися по різних інстанціях упродовж двох місяців. Нікому з чиновників не спало на думку розтлумачити українцям: всі подання до 21 травня були приречені. Бо лише після цієї дати набрало чинності законодавство, що регулює перебування в США наших громадян. Нарешті, дісталися до агенції. Там обіцяють вирішити питання, шукають для житомирян безкоштовного адвоката.
Ще одна родина, волиняни, потрапили до США через мексиканський кордон, разом з біженцями-нелегалами з Південної Америки. Тисячі їх безборонно потрапляють до країни щодня. Розповідає Олена, невисока білявка років 40а: “Нам пощастило, довідок про вакцини не питали. Після нас люди з України заходили ще, в тих вимагали. Ми мусили підтвердити документально наявність спонсора. Перед тим оформити різні папери на сайті американського посольства, на це пішло кілька тисяч доларів. Хоч повідомляли, було, що безкоштовно все це... Але безкоштовно сайт нічого не пропускав“.
Одна з жінок обережно запитує: “Не знаєте, чому таке неоднакове ставлення Америки до нас, біженців? Гватемальцям жодного спонсора не треба, а ми свого поки знайшли... ”. Відповідаю, що гватемальцям та іншим нелегалам не лише спонсора не треба, але й взагалі перейматися, як починати життя в Америці. Бо одразу ж отримують тут 400 доларів на картку, безкоштовний мобільний телефон. Ті, хто прибули протягом квітня-травня – поселення у пристойному готелі ( https://www.foxnews.com/politics/biden-administration-giving-cell-phones-to-illegal-immigrants-to-track-and-check-in-with-them). Щодня США приймають по 8000 нелегалів, а з минулого року їх прийшло вже майже два мільйони осіб. Кримінальну чи інші минулі історії “гостей” ніхто не перевіряє, та головне – у їхніх країнах нема війни.
Чесно зізнаюся, що не маю відповіді на “чому?”, яке треба адресувати адміністрації Байдена. Жінка все одно дякує, багато разів, мені та працівникам агенції.
Успіх
До кімнати заходить молодий стильно вбраний чоловік. Прибув з Польщі, а туди – з Донеччини, після початку війни. Дружина з дитиною ще в дорозі. В США він живе трохи більше тижня. Починаємо заповнювати документи на працевлаштування, і з’ясовується, що воно йому непотрібне. Бо на добре оплачувану роботу за фахом, вкрай потрібним солідній місцевій компанії, його вже взяли. Днями надійшло офіційне запрошення – часу не гаяв.
Менеджер агенції захоплений, просить перекласти, але хлопець відповідає, що знає тутешню державну. Далі говорить швидкою і правильною англійською з численними вкрапленнями професійних термінів, які ще треба пояснювати господарям. Ті все ж цікавляться, чим можуть допомогти. Відповідає, що хотів би ще покращити освітній рівень, для нього ок – працювати і вчитися одночасно. Йому обіцяють надіслати ресурси.
Коли зникає за дверима, присутні виголошують тихе “вау!”, хтось дивується, наскільки добра в хлопця англійська. Я не дивуюся, бо протягом дня чула її від співвітчизників не вперше – наші знають іноземні мови, звичайна справа для українських біженців.
Людмила Пустельник, Global Village Home
