Українець зі США Юрій Блажкевич розповідає про свою службу в територіальній обороні столиці.
Шолом за українську
– Їхати вирішив одразу після 24го лютого. Краще бути там на місці, ніж дивитися на Фейсбуці повідомлення про російські звірства й хапатися за серце.
Зв’язався із знайомими. Oдразу сказали, що треба мати свої шолом, уніформу, бронежилет. Поїхав до Нью Джерсі, потратив на все близько 4000 доларів. Вся експедиція до України десь 20000 – 25000 коштувала. Як у козаків заведено: хочеш іти на війну, мусиш купити сам і зброю, і коня. Дружина благословила. Ми в родині 8 березня не святкуємо, але тещі та дорогій половині саме на жіночий день зробив “подарунок” – полетів з дому. Жартую, звичайно.
Перед тим в Україні не був чотири роки. Найперше кинулося у вічі – бігборди вздовж дороги з написами “Рускій корабль, іди на ***!”, “Рускій солдат...” – туди ж. Ще вразили обсяги волонтерства, масового. Миттєво з’явилося розуміння, що цю країну не подолати, і жоден москаль нічого нам не зробить. Вже, коли в Києві, одна сімейна пара нам щодня підвозила баняк свіжої зупи, з харчуванням узагалі клопотів не було. І вареники мали в меню, і ковбаси й сало.
Зворушили працівники готелю "Козацький" – виділили два номери для тероборонівців та військових. Кожен міг туди зайти, щоб помитися, трохи перепочити в нормальних умовах – все безкоштовно.
Жили ми в одному з приміщень поруч з центром, неподалік від Майдану Незалежності.
В загоні територіальної оборони відсотків 90% – російськомовні, але зі мною намагалися розмовляти українською. Маю прапор з автографами хлопців, там і грузин був, і татарин (друге фото згори - ред.). Одному з наших, 19тирічному, вони там з батьком разом служили, я подарував... Ні, краще сказати “віддав” свій шолом з умовою: “Сашко, маєш перейти на українську! Бо поки говоритимеш російською, тебе будуть “захищати” й “визволяти”. Хлопець пообіцяв, що опанує державну.
Звичайно, були речі під час спілкування, які засмучували. Наприклад, в Україні досі чимало вірять, ніби Байден – її друг. Довіряють американській демократичній партії. Надто швидко українці забули, які ”подарунки” робив нам Байден ще за часів адміністрації Обами! Склалося враження, ніби люди не дуже розуміють, що це таке – праві та ліві в політиці, не оперують цими поняттями. Коли намагався розтлумачити, що за президенства Трампа жодної війни не сталося б узагалі, декотрі просто відверталися, прикро.
Столиця перших тижнів війни
Київ перших трьох тижнів мого в ньому перебування здивував незвичним безлюддям. Йдеш вздовж Хрещатика, потім повертаєшся назад і на всьому шляху зустрічаєш всього 20-30 перехожих. Я спочатку пішки дуже багато ходив, громадського транспорту не траплялося майже. Попросився, було, в знайомих прийняти душ – господарі спускали холодну воду протягом 30ти хвилин. Бо, як з’ясувалося, в їхньому багатоквартирному будинку ніхто, крім тієї не жив, усі виїхали.
Бізнеси навколо стояли зачиненими, працював тільки один гастроном. Лише десь місяців через півтора відтак почали відкриватися ресторани, люди почали ходити по вулицях.
Перш, ніж потрапити до загону добровольців у ТрО, чекав цілий місяць. Оскільки я – іноземець, здійснювали безпекову перевірку моєї особи. Перебував на вишколі в таборі УНА-УНСО протягом тижня, жили в наметах, тоді ще мороз трохи був.
Мені 64, тож знав, що особливого вибору воєнних вакансій не матиму. Сподівався, що доручать щось перевозити – я ж водій за фахом, але приписали до тероборони. Називалося гонорово – Тероборона при президентові України.
Робота була без оплати, в столиці перебував за власний рахунок. По-перше, гроші мене не цікавили, приїхав як волонтер. По-друге – щоб отримувати зарплату, до речі, непогану, треба було вичекати довжелезну чергу, бажаючих було дуже багато. Для моєї вікової категорії – допіру четверта черга, не влаштовувало. В контракті, щоправда, написано – якби щось сталося під час служби зі мною, родина отримала б пристойну суму.
А полягала праця в чергуванні та охороні полонених. Це були місцеві, захоплені тероборонівцями під час рейдів. Хто вони такі, мене не обходило. Один, було, почав, що “ні в чом нє віноват!”, я ті розмови припинив. “Моє завдання – тебе пильнувати. Хочеш їсти, пити – дам тобі, до туалету відведу, решта – не моя справа”.
Поки був в ТрО, стався приліт ворожої ракети на завод Артема. В тому ж кварталі – студія телебачення. В людей почалася паніка, один з наших, хто там були розповідали потім: небагато бракувало, щоб почати стріляти в повітря, аби вгамувати, всі були нажахані. Там, взагалі, серйозно було – неподалік заводу стояв якийсь покинутий будинок, в ньому виявили ворожу ДРГ, їх ліквідували.
Білизна для російського посольства
Волонтери багато чого нам надсилали, і від когось прийшла ціла коробка жіночих трусів, довго там лежали. Я вже подумав, було: взяти кетчуп, кілька пар тих майток і прикрасити “інсталяцією” огорожу російського посольства. Йти туди було досить далеко, кілометрів шість. І ось того дня, коли я вже зібрався, прихопив кетчуп, виявилося, що трусів уже нема. Або хтось, може, мене випередив, або просто дуже любить свою жінку...
Житомирська траса та інші
Врешті, мені набридло просто перебувати в урядовому кварталі, хотілося щось реально робити. Знав, що водії вантажівок неохоче їдуть на фронт, бо трак на війні називають “танком на гробі”. Я ж, навпаки, таким водієм зголошувався. Не взяли. Але попросили перегнати автівку з Польщі до Києва, мені, як іноземцеві, це легше було зробити.
Коли повертався назад, бракувало часу, щоб доїхати до Києва, довелося зупинитися на нічліг у готелі, називається “Українське село”. Вразила довіра працівників до гостей, коли навкого – війна. Черговий відчинив увечері, інших людей там не бачив. Вранці намагався оплатити постій, мені кажуть: перекинь гроші з картки на телефон. Моя ж американська картка так не працює. Той чоловік каже мені – добре, їдь так наразі, потім якось заплатиш. Я переказав гроші через два дні.
Потім була житомирська траса на Київ і справжній жах навколо – все потрощене. Спалені москальські танки вздовж дороги, понищені будинки, руїна. І ось цей моторошний краєвид тягнеться 10-15 км. Я зупинився в одному місці, зробив фото... Навіть зараз, коли згадую побачене, навертаються сльози на очі. Одна справа спостерігати за війною, її наслідками, на екрані телевізора. Зовсім інша – бачити її на яві.
Ще, коли через Криворіжчину проїжджали, подумалося: війна руйнує, але й совковість знищує також. І ментально, й матеріально. Я зараз про типово радянські сірі й похмурі будівлі, які там побачив. Шок. Їхали цілий день, саме почалося цвітіння, сподівався помилуватися побіленими хатами в оточенні квітучих дерев. Або ж краєвиду, подібного до моєї рідної Львівщини. Ні, й близько подібності, разючий контраст.
Звичайно, все зруйноване відбудуємо, і за всі втрати рф платитиме репарації, довго. Коли почнеться відбудова, хотів би опинитися в Україні – там непочатий край роботи.
Юрій Блажкевич, США. (Записала Людмила Пустельник, Global Village Home)
Фото: Юрій Блажкевич
