Знищити ідентичність – Голодоморами, радіацією та стиранням національної пам’яті. Російсько-радянська окупація Казахстану має досить подібностей з пережитим Україною. З тією різницею, що в Києві геноцид від сусідів визнали на державному рівні, а в Алмати й відтак Нур-Султані влада намагалася уникати болісних тем – тільки б не дратувати Москву. Одним із наслідків такої політики є сьогоднішня трагедія Казахстану.
Великий Голод
Минулого року в цій країні відзначали аж дві сумні роковини – 100річчя Голодомору (Ашаршилик) в 1921-1922 рр. і 90річчя такого ж геноциду 1931-1933 рр. В Україні пропаганда демонізувала заможніших “куркулів”, в Казахстані – баїв, власників великих гуртів худоби. Господарі не поспішали записуватися в колгоспи, але Сталін забажав “посадити на землю” кочівників, примусити їх годувати пшеницею увесь ссср. Ще б пак, “стільки землі пропадає!”. Регіональної особливості, різко континентального клімату, ніхто до уваги не брав.
Надто упертих баїв переселили в концтабори або ж одразу розстріляли. Жорстокість до непокірних була показовою. Серед численних типових – історія Садика Жердектабканова, в нього вимагали “зізнатися”, де сховав худобу, і катували на очах вагітної дружини. Жінка не витримала видовища і померла від серцевого нападу (документальна книга Сари Кемерон “Голодний степ. Голод, насильство і творення радянського Казахстану”, “The Hungry Steppe. Famine, Violence, and the Making of Soviet Kazakhstan”).
Загарбники створювали “осєдкоми”, забороняли звичний для казахів мандрівний спосіб життя. Ресурси для будівництва постійного житла виділяли мізерні – на 500 пунктів осідлості відкрили аж 4 лікарні і 5 лазень. Тим часом, для 80000 осідлих родин – всього 2000 будинків. Найгірше – змушували займатися землеробством людей, які й гадки не мали, як це робити, але норми зерна для держави мусили здати. Щоб виконати зобов’язання, погоджувалися на здирницькі умови – за 1,5 пуда хліба віддавали корову, за 4 – коня.
Почали масово забивати худобу – під керуванням відряджених з Росії “фахівців”. Живі тварини тинялися серед порубаних рештків мертвих, вони розкладалися під відкритим небом, збуджували хвороби.
Подібно, як на українському Сході часів 1933го на складах гнило відібране в селян зерно. Поки вони самі вмирали мученицькою смертю.
Казахи зубожіли дуже швидко, почався голод. В першу чергу серед тих, хто до колгоспів, попри все, не записалися – їм не належала бодай мізерна пайка їжі, яку розподіляли серед колективізованих.
Десь по аулах намагалися протестувати, вели місцеві бої із загонами ОГПУ. Втікали до сусіднього Китаю – як це зробили 40 родин степовиків. Перетнути кордон вдалося тільки 9м з них, решту, наздогнавши, перестріляли чи забрали в полон радянські карателі. Усіх жінок та дівчаток, які були серед біженців, згвалтували.
Найжахливішою була доля дітей, чиї батьки померли від Голоду – їх забирали до дитбудинків, це означало вірну смерть. Очевидці згадували, як в притулку Павлодара вся підлога була вкрита дитячими трупами, їх ніхто не поспішав ховати.
Країна втратила половину свого населення, казахи, як етнос, скоротилися на цілу чверть. Російські джерела кажуть про близько мільйона жертв, казахстанські та західні називають удвічі більшу цифру.
В лютому 2021го спікер сенату Маулен Ашимбаєв виголосив промову, ось її тези: “радянський уряд не планував злочину проти нашої нації”, “тоді багато хто голодували”, “це не був геноцид”. Попри те, що пам’ятники жертвам Голодомору давно встановлені по всій країні, його серйозних наукових досліджень досі критично мало.
Немирний атом
Російський мандрівник ХІХ ст. Алєксєй Лєвшін, дослідник казахів, відзначав їхній потужний генофонд. Чоловіки – переважно високі, богатирської статури, серед жінок чимало справжніх красунь. Такими були представники південносибірської або ж туранської раси, вона відрізнялася від суто монголоїдної. В степу, на відміну від російських чи європейських сіл, Лєвшін ніколи не зустрічав дітей з вродженими каліцтвами, горбатих чи карликів.
Все змінилося в ХХ сторіччі. В 1949му з Москви надійшла команда збудувати Семипалатинський випробувальний ядерний полігон – на площі 18 500 кв. км на північному сході республіки. Згоди місцевого керівництва не питали, годі згадувати про населення.
Відтоді протягом 40 років на полігоні прогриміли 473 ядерних вибухи: 90 повітряних, 26 наземних, 354 підземних. Також 175 вибухів із застосуванням хімічних речовин, з них 44 – із зарядами понад 10 тонн. Сумарна потужність ядерних випробувань на території Казахстану перевищила 50 мегатонн. Тільки у період з 1949го по 1963 показник у Семипалатинську в 2500 разів перевищив дію атомної бомби, скинутої на Хіросіму.
Радіоактивні осади поширилися на території 304000 кв.км., де мешкали майже 2 мільйони людей. Радянський союз вирішив не повторювати західної практики – будувати полігони в пустельних, незаселених місцях, і жителі Семипалатинська стали мимовільними учасниками моторошного й довготривалого досліду на людях. Їх ніхто не попереджував про небезпеку, тим більше не йшлося про бодай якийсь радіологічний захист. Територія навколо полігону перетворилася в зону екологічного лиха. Навіть через роки після його закриття (в серпні 1991го за наказом колишнього президента Н. Назарбаєва), радіаційний фон залишався високим. В 2009му доходив до 10-20 мілірентген на годину.
Аули поруч так були само приречені. Самогубства, масові онкологічні та раніше невідомі захворювання крові, шкіри й центральної нервової системи, понижений імунітет, генетичні мутації й тяжкі патології новонароджених – такими виявилися наслідки Семипалатинська для трьох поколінь людей. В музеї тамтешнього медичного інституту зберігали заспиртованих ембріонів та немовлят-потвор – без кінцівок, одного ока чи з неприродніми наростами на тілах.
Постраждалим не виплачували жодних компенсацій, не надавали медичної чи соціальної допомоги. Лікарі відмовлялися записувати в діагнозі “променева хвороба”, статистику захворювань постійно занижували і приховували від громадськості. Поки військові та їхні родини в місті Курчатов отримували “спецпайок” з червоною ікрою та дефіцитними продуктами, цивільні споживали отруєну воду, випасали худобу на заражених землях і жили в злиднях. Незабаром до них додався ще й поширений алкоголізм – місцеві сподівалися врятуватися від опромінювання горілкою.
“Піддослідні казахи” – це також і буквально. Збереглися документальні свідчення про 20х жителів села Кайнар, молодих здорових чоловіків віком від 20 до 40 років. Їх відібрали люди в уніформі і вивезли в степ. Там дали по склянці горілки і залишили просто неба – без жодних масок, протигазів тощо. Всі мали стояти і спостерігати здаля за найпершим вибухом і ядерним “грибом“, що піднявся в повітря.
Далі їх щороку викликали до Курчатова, брали аналізи крові, обстежували. Розповідати про візити до шпиталю родинам та знайомим забороняли. Протягом наступних років усі двадцятеро померли від різних видів раку. Останньому учасникові експерименту було близько 50, коли наприкінці 1980х дав інтерв’ю російським ЗМІ про пережите замолоду. Невдовзі після того помер.
На урядовому рівні в Казахстані ніколи не порушували питання про те, що РФ, як правонаступниця ссср, повинна виплатити компенсації постраждалим. Багатьом представникам сучасного покоління молодих росіян нічого не відомо про геноцид казахів Семипалатинськом.
В самому Казахстані доволі прохолодно ставляться до відомого правозахисника академіка Сахарова – не можуть зрозуміти, чому, говорячи про небезпеку атомних озброєнь, не піднімав проблеми жертв полігону.
Художникові Каріпбеку Куюкову, що народився без рук, судилося стати живим свідченням. радянського злочину проти людяності – він малює свої картини, тримаючи пензля в роті. (Одна з картин - на фото вгорі). Каріпбек – один із небагатьох голосів покоління, обпаленого Семипалатинськом.
“Розстріляне Відродження” і 30 років Незалежності
Асан Кайги, середньовічний поет та філософ, свого часу передбачав, що близьке Московське ханство спокусить його народ і завдасть невимовних страждань.
Перші “їхтамнєти” (хоч тоді називалися інакше) з’явилися на території Казахстану 1731го року – коли сусідня імперія почала активну колонізацію чужих земель. Те, що цьому передувало, до болю нагадує Переяславську угоду гетьмана Б. Хмельницького з російським царем – сподівалися на захист від зовнішніх ворогів, а отримали втрату державності і нищення національної ідентичності.
Протягом майже двох сторіч, починаючи з 15го, Казахстан тероризували джунгари – войовничі західномонгольські племена. Потім до них приєдналися калмики та башкири, а також яіцькі козаки, піддані Росії.
Роль цинічного колективного Заходу виконувала Англія – вона підбурювала Кокандське та Хівінське ханства нападати на Казахстан .
Тим часом, всередині країни не було єдності між його жузами – Молодшим, Середнім і Старшим. (Сукупність родів і племен, нащадків Чінгісидів, кожен жуз займав свій регіон Казахстану). Хан Абулгаїр, який керував Молодшим жузом, звернувся за допомогою до російської цариці Анни Іоановни. Саме за допомогою – початково йшлося лише про військову підтримку. Абулгаїров не знав, що Санкт-Петербурзі вже давно виношував плани силового сценарію приєдннання Казахстану. Звернення звідти збіглося в часі й заощадило витрати російській воєнній машині.
Прохання Абулгаїра задовільнили неодразу і на вигідних лише імперії умовах. В жовтні 1731го Абулгаїр і старшини Молодшого жузу прийняли російське підданство. Населення, крім податків місцевим ханствам, почало платити ще й російському урядові.
Менше, ніж через сто років по тому традиційну форму керування в Казахстані, ханства, буде остаточно знищено, замість неї запровадять російські генерал-губернаторства.
Політика відтоді й надовго – неприховано колонізаторська. Степовиків прогнали з родючих земель на пустельні, а на їхнє місце прийшли росіяни, уйгури та інші переселенці. З розвитком промисловості почали будувати підприємства, але майже всі – видобувної галузі й задля нещадної експлуатації природних багатств Казахстану. Все це супроводжувалося викоріненням традиційної для казахів мусульманської релігії та русифікацією. Примусовий перехід абетки на кирилицю – тільки один з прикладів.
Як і в нас, тут було своє “розстріляне Відродження” – протягом 1930х репресували письменників (С. Сейфулліна, Б. Майліна, В. Дулатова, М. Жумабаєва, Ж. Аймаутова, Т. Жургенова) та мовознавців (А. Байтурсинова, К. Жубанова, Н. Турекулова, Є. Омарова та низку інших). В 1937му в Казахстані не залишилося жодного професійного лінгвіста національної мови.
Того ж року в Бутирській тюрмі отримав свою кулю перший прем’єрміністр казахів, Аліхан Букейханов – інтелектуал, політик, націоналіст. Автор наукової концепції економічного та культурного розвитку Казахстану, яку не довелося втілити.
Наступному поколінню на багато років прищепили усвідомлення, що казахська – це мова селюків та провінції, тим часом як носії російської – “культурно вищі й просунуті”. Відтак роль казахської звелася до суто побутового вжитку.
Все почало змінюватися 30 років тому. В 1991му, як і Україна, Казахстан здобув державну Незалежність, проголосили 16 грудня. Але досягнення справжньої – ще в майбутньому.
Sarah Cameron, “The Hungry Steppe. Famine, Violence, and the Making of Soviet Kazakhstan”, Princeton University Press. Валерий Михайлов, “Хроника великого Джута”, Алматы Жалын. https://www.altyn-orda.kz/, https://novayagazeta.ru/
GlobalVillageHome
