Квашена з сечею капуста, ліверна ковбаса "для стимуляції" пологів і самогон з "карамельок" – екскурс у минуле вічних цінностей, харчових.
Недавно в гостях одна діаспорна добродійка, скривившись від умовно шоколадної "рошенки", ностальгійно зітхнула: "Це не смак нашого дитинства. Колись, за союзу, ото були ласощі!".
Е, ні, пані, радше, "якщо були"! Та й ласощами можна було вважати далебі не все. Крім цукерок, не бачили ще багато іншої їжі; хоч трохи якісну мусили "діставати". Не "з холодильника", бо передбачало інше продовження – "по блату" або після багатогодинного стовбичення у черзі, за всім і скрізь.
Чи коли ваша родина знала цьоцю Олю з м’ясокомбінату. Огрядна невисока жіночка заходила до нас раз на два тижні ближче до вечора. Коли виходила, виглядала набагато стрункішою. Її візитів чекали, мов соловей літа: під бюстгальтером, поблизу серця, як найдорожче, виносила загорнуту в целофан свинячу вирізку чи шматок телятини. Продавала постійним клієнтам. Продовжувалося з рік, поки працівників комбінату (в Чорткові, Тернопільщина) не почали обшукувати на прохідній. В пізні 1970ті накрилися вирізки в нас на районі.
Тоді винахідливі люди перекидали торби з накраденою продукцією через паркан у кущі, росли за периметром підприємства. З метою забрати додому після зміни. Про ноу-хау швидко пронюхали навколишні дітиська і пси, ті й інші дружно внадилися в кущі тягати вже поцуплене. Двоногих добувальників приймали за поворотом менти, відбувалася справжня м’ясна драма.
В крамницях, тим часом, продавалося щось, цнотливо назване "м’ясними виробами" і "суповими наборами". Перше – трупно сірого кольору заморожені брикети фаршу. Крім перемеленої плоті невідомих організмів, туди пхали "наповнювачі", як-от сою та брудно білий комбіжир. Котлети з вбитого намертво фаршу дітям у школі готували на обід. В місиво щедро додавали хліба. Ледь надкушеною, неперетравлювана "кулінарія" поверталася назад на кухню.
Але це любили коти-безхатьки, тусувалися поруч. Котлет, часом викинутих на смітник, зазвичай, не їли – чекали, поки на них злетиться справжнє м’ясо, горобці й ворони. Тоді починалася котяча гастрономічна фієста.
До супових же "наборів" складали звичайні кістки з випадково прирослими обрізками. За щастя вважалося добути шматок свинячих ребер чи теж свинячі хвости, чомусь вважалися делікатесом. У 80х минулого сторіччя, розпал продуктового дефіциту, разом з кістками продавали "нагрузку" (навантаження), або ж товари, які принципово не хотіли купувати. Просто й тупо, як все за совка: бажаєш спогаду про м’ясо, мусиш заплатити й за те, чого не потребуєш. Як-от зупу "в пакетиках харчо", дуже несмачну, з шедевром грузинської кухні не мала нічого спільного. Або бляшанки з морською капустою чи ікрою з баклажанів. З капусти, довго вимочуваної у воді, наші мами робили цілком істівні салати. "Ікра" користувалася попитом у пияків як копійчана закуска.
Зате з ковбасою – дефіцитною, копченою, зі справжнього м’яса, її ще називали "сухою" – пов’язана моя найперша "літературщина" середини кінця 1980х. Про те, що добре пишу твори, знали не лише в моїй школі. Тож якогось дня сусідка, пані Надя, мама без кількох днів випускника загальноосвітньої, зробила ділову пропозицію: "Ти пишеш для Міська "Образ радянської батьківщини у віршах Павла Тичини", а я тобі – дві палиці сирокопченої".
Ок. Наступного дня Місько, філологією не зіпсований, передирав на шпаргалку "свою" писанину, а пані Надя чесно виконала умови бартеру. І рекомендувала мене знайомим.
Діло пішло. Ще за три твори – якусь фігню про лєніна, павку корчагіна і героїню праці Меланію Чобітько з оповідання Гончара "Соняшники" – я збагатила сім’ю на чергові продуктові гонорари. Бізнесові поклали край мої батьки, не хотіли, щоб моє "письменство" так заробляло.
Ковбаса в ссср була не просто продуктом, а класовим маркером. "московську" чи з екзотично загадковою назвою "салямі" (майже, як "Суомі"!) посполиті гризли рідко. Ті, хто часто, належали до партійно-керівної верхівки та силовиків.
До радянських свят касті обраних належали продуктові пакунки, з них стирчали заповітні "палиці". Забрати їх з гастронома приходили розмальовані й крикливо вбрані в "імпортне" "офіцерші". Дружини чинів окупаційного війська, в нашому місті стояла частина. Фіфи з демонстративною зневагою на писках тягли свою здобич повз місцевих "бандьор", вишикуваних у чеканні за мороженим хеком. Черга дихала їм услід мовчазною ненавистю. Без сумніву – копчена ковбаса стала вагомим чинником зламу радянського режиму.
З доступних у торгівельній мережі брендів траплялися "ліверна" і "кров’янка", дві гидоти, небезпечні для здоров’я. Їх купували хіба що закінчені алкоголіки і для домашніх тварин, недарма були охрещені "собачою радістю". Цього "добра" якось придбала молода подружня пара сусідів і з дурного розуму почала смажити. Вміст "ковбаси" розплився на сковорідці, спричинивши дикий сморід, а газдиня саме була вагітною. "Завдяки" "ліверній" почалися передчасні пологи. Обійшлося, народила здорового хлопчика.
Крім ковбас, ризиковано було споживати й радянські соління. Хлопака, що навчався в технікумі на кухара, розповідав, як проходив практику на підприємстві, де виготовляли квашену капусту. Вона бродила у великій квадратній ємності посеред брудного підвалу. Оскільки "зручності" для практикантів були надворі, винахідлива молодь, щоб не ходити далеко, нерідко задовільняла малу фізіологічну потребу просто в капусту. "Досолювали" власною сечею.
Не остерігаючись, їли хіба що цукерки. А дарма, бо пальмова олія, якої почали лякатися тільки в ХХІ ст., була в солодощах вже в 1960му, коли в ссср розпочалася продовольча криза. Згідно "госту" ("государствєнний стандарт"), пальмітатом "начиняли" геть усе – вже згаданий комбіжир, косметичну, молочну, хлібобулочну, а також кондитерську продукцію. З кожною п’ятирічкою вміст цієї олії збільшували, щоб замінити інші натуральні складники, їх ставало все менше.
Звичайно, до шоколадних цукероки теж додавали. Вони, якщо були в продажу, то зникали, як воріженьки і роса на сонці – розбирали. В Чорткові була своя непогана кондитерська фабрика "Зоря", в часи перебудови упокоєна в Бозі, але шоколад її виробництва частіше з’являвся на київських та інших прилавках. У себе вдома, натомість, чортківчани могли необмежено купувати злиплі докупи "карамельки" й "іриски" "Тузик" та "Киць-киць" – дрібні квадратики із зображеннями песика і котика відповідно. Справжні "друзі" тієї людини, хто стоматолог – тягучі "іриски" мали властивість тимчасово склеїти щелепи і видерти свіжу пломбу, коли застрягали в зубах.
"Карамельки" почали користуватися шаленим попитом допіру в 1990х, коли з продажу пропав цукор – їх скуповували кілограмами виробники домашнього самогону, цукерки непогано компенсували дефіцитний інгредієнт.
...А "рошенка" з гостини, яка діаспорянці не сподобалася – таки справді їдло неварте, успадкувала радянські "пальмові" традиції.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://znaj.ua/, https://www.strana-sssr.net/, babiki.ru
