Iнтерв’ю з вiдомим теле-ведучим
Спочатку – про перед-iсторiю появи цього iнтерв’ю в Global Village.
До редакцiї надiйшов лист, пiдписаний Iваном Петренком. Власник рiдкiсних iменi та прiзвища звернувся з критикою:
«Що таке – який сайт не вiдкриєш то конче на всiх Зеленський?! Нема бiльше про кого писати? Я може, хотiв би щось взнати про таких людей, як Iнна Фарiон, Лесь Подерв’янський, Южанiна, Микола Вересень, Iрина Геращенко, Парубiй – чого ви про них не пишете? Бо вони проти вашого Зеленського. Чого всi кругом пишуть лишeнь про одного?»
(Стилiстику й орфографiю автора збережено – ред.).
Вiдповiдаю:
Вiтання, пане Iване! Насамперед, дякую за увагу до мого видання.
З приводу В.Зеленського – новообраний гарант є одним з найголовнiших ньюс-мейкерiв протягом останнiх пiвроку, хоче хтось цього, чи нi. Тож не писати про нього не можемо. Названi Вами персони для Global Village теж цiкавi, i не лише тому, що вони проти Зеленського. До речi, не «нашого». Слiдкуйте за сайтом, про них ще будуть публiкацiї. Мушу також уточнити, що Фарiон – не Iнна, а Iрина.
Наразi ж, продовжуючи традицiю флеш-мобу «якими ми були стiльки-то рокiв тому?» i користуючись тим, що «щось» – поняття розтягуване – можу запропонувати ретро-розмову з Миколою Вереснем – з мого власного архiву.
Це iнтерв’ю з вiдомим теле-ведучим було записане для київської газети «Слово Просвiти» ще задовго до того, як пан Микола став обличчям теле-каналiв П.Порошенка – cпочатку «5-го», а потiм «Прямого». «Прямий» був основним рупором тепер уже колишнього президента на недавнiх виборах i, звичайно, продовжує в тому ж дусi. На «Прямому» Микола Вересень веде власне ток-шоу, неодноразово виступав з рiзкою критикою В.Зеленського.
На момент нашого колись з паном Вереснем спiлкування вiн був «вiльним художником», саме перед тим «побив посуд» з ще недавно рiдним йому «1+1», там керував популярним шоу «Без табу».
I хоч ця розмова вiдбулася – нi багато, нi мало – 17 рокiв тому, описанi в нiй полiтично-телевiзiйнi реалiї, виглядає, актуальнi й досi. З приводу чого менi, правду кажучи, трохи сумно, бо за увесь цей час небагато чи непринципово змiнилося в стосунках телевiзiйникiв з мейн-стрiмових вiтчизняних каналiв з тими, кого вони «танцюють» i тими, хто «платять за музику». Переконайтеся самi, прочитавши це iнтерв’ю (див. нижче), а вiдтак переглянувши сучасне українське телебачення. Незалежне нам наразi сниться.
З побажаннями всього найкращого,
Людмила Пустельник
«Якщо боятися – то тiльки лiтакiв i собак»
Спілкуватися з Миколою Вереснем — суцільне задоволення. Звичайно, якщо Вам подобається бути об’єктом його прихованої або цілком відвертої іронії. Тоді нічого не залишається, як по можливості платити співрозмовникові тією ж монетою. Іронічність екс-ведучого «Без табу» має попит, хоч сам він поки що без роботи. Але й пропозицій не бракує, звичайно, не обминула і Вересня сувора політична реальність — у парламентських виборах він братиме участь як член Команди озимого покоління — недавно створеного і наразі маловідомого об’єднання (яке до парламенту не дiйшло – ред). Наша розмова з Миколою Вереснем стосувалася переважно ролі політики в журналістиці і журналістів у політиці.
— Не боїтеся, що публіка забуде Вас через тривалу відсутність на екрані?
— Я боюся тільки літаків і собак.
— Чому собак?
— Страх — це не «раціо», це емоціо, тому дуже важко відповісти на запитання, чому саме їх боюсь.
— «Без табу» крутили по «1+1» і тоді, коли Ви вже не працювали на телебаченні. Виглядає як порушення авторських прав.
— Це треба адресувати «1+1», я не є власником цього продукту, можна тільки здогадуватися, чому вони це крутили. Може, бракувало власних програм, може, дуже подобалося те, що я робив.
— Вам завжди це подобалось? Є речі, від яких хотіли б відмовитись, переглядаючи «Без табу»?
— Я своїх програм не дивився ніколи. Перші два місяці дивлюся свої програми, коли, можливо, дещо потребує покращення. Потім навіщо їх дивитися — самозамилування, чи що?
— Або самокритика чи розвиток.
— Якщо Ви зробили формат, то розвиток може бути тільки всередині формату. Я дивився, коли хворів і лежав удома — тоді все одно щось дивишся.
— Є речі, що залишилися на «1+1» і яких Вам сьогодні бракує?
— Я вже перегорнув сторінку, а ми все ще згадуємо двомісячну давнину — скільки ж можна?
— Мабуть, стільки, скільки потрібно.
— Ну, не знаю… Мине рік, і знову: “А пам’ятаєте, ви колись працювали на “1+1”?”. А я колись працював у педагогічному училищі — років 10 тому. То, може, про це поговоримо?
— Чому б і ні? Тож за освітою Ви — педагог?
— Я, передусім, історик, а потім уже хтось — може, педагог, а може, дослідник.
— Який зараз опинився трохи осторонь і має можливість спостерігати. Кого з українських журналістів Ви могли б вважати незаанґажованими політично?
— Є дві категорії, одна з них — журналісти, які через свої політичні погляди сконцентрувалися навколо Інтернет-видань. Хоч журналістам узагалі не личить мати політичні погляди. Є друга, менша категорія — яка намагається за умов цензури, все ж таки, працювати. Насамперед, це журналісти «Дзеркала тижня» — вони не є заанґажовані, так само як і деякі з тих, що пишуть для Інтернет-видань.
— А телебачення?
— Є «Новий канал», є «СТБ» — там є деякі журналісти, їх мало, і вони намагаються уникати моментів, що можуть поставити під удар їхню кар’єру — прізвищ не називатиму.
— Свого часу Ви зауважили, що на телебаченні неможливо займатися політичною журналістикою.
— Я і зараз залишаюся з цією думкою. Можна бути менше залежним чи більше залежним — як у кого виходить. Чому я такої думки? Наприклад, у телебачення мало грошей, бо нема рекламного ринку. Тоді прийшов Фонд Сороса (в 2001-му – ред.) і сказав — ми покриємо ваші витрати на передвиборчі дискусії, і не знайшлося жодного каналу, що взяв би участь у конкурсі. Це і є відповіддю на Ваше запитання.
— Ви говорите про небажаність політичних поглядів для журналіста, однак самі йдете в політику.
— А у Вас є бодай найменший доказ того, що я зараз є журналістом? Хіба я працюю на якесь видання? Це суверенна воля кожної людини — робити те, що вона хоче. Якщо хтось працював пілотом, а потім став фермером, то де тут проблема?
— Тільки пілот чи фермер не мають такого впливу на громадську свідомість, як політик і журналіст.
— Отже, це якось обмежує можливості людини бути тим, ким вона хоче?
— Здається, тут йдеться про взаємообмеження — або політик, або журналіст.
— Тож Ви й відповіли на своє запитання.
— Хотілося б, щоб це зробили Ви.
— Я не функціоную зараз як журналіст. Викликає певні підозри, коли журналіст іде в політику в країнах, які чомусь називають цивілізованими. Певною мірою журналістом був Уїнстон Черчілль, коли він описував події в місцях, де перебував у складі військово-експедиційних корпусів. Потім він став політиком.
— У країнах, про які йдеться, трохи інші умови, а в нас, тим часом, ставлять обмеження.
— А я думаю, що якраз ніяких обмежень не ставлять. Хто Вам скаже про обмеження?
— Та будь-хто. Наприклад, Ваш колишній колега В’ячеслав Піховшек пішов у Демсоюз і відомо, що у зв’язку з цим робиться на каналі «1+1» (вiдбувалася реклама полiтикiв Демсоюзу, а Пiховшек з каналу пiшов. Зараз працює на «NewsOne» одiозного В.Медведчука – ред.).
— Як на мене, йдучи в політику, краще призупиняти участь у будьяких проектах, за винятком, може, якихось документальних фільмів не на політичну тематику. А щодо Піховшека, я не коментую дій своїх колег.
— Тоді прокоментуйте Ваше прощання з «1+1».
— Я це пояснював дуже багато разів. Причина — цензура.
— Що ж Вам забороняли?
— Мені не забороняли, мене просили перед тим, як щось роблю, повідомляти, що і навіщо це роблю. Це неповага до професіоналізму. Навряд чи Ваш головний редактор, знаючи, що Ви йдете розмовляти зі мною, (на той час – Любов Голота – ред.) говорить Вам про те, що саме маєте питати і як при цьому виглядати і чи пити чай чи каву під час розмови (пили чай – ред.).
— Два місяці тому Ви говорили, що повернення на «1+1» неможливе. Що мало би статися, щоб таке стало можливим?
— Я ніколи не кажу «ніколи», хоч не знаю, що мало би статися, може бути, колись і повернуся. Маю договір про наміри з «Новим каналом», процес іде.
— А Ваші колеги Олександр Кривенко (нинi покiйний – ред.) та Ольга Герасим’юк (згодом – депутат Верховної Ради – ред.) залишилися на «1+1». Чому, на Вашу думку, тут не спрацювала журналістська солідарність стосовно Вас?
— Це треба у них запитати. Я не аналізував, кожна людина має суверенне право робити, що вона хоче. Щодо журналістської солідарності — коли Ви мені покажете, де вона існує в цій країні, я Вам одразу ж відповім на ваше запитання. Що, треба було одразу всім усе кинути і через якогось Вересня змінювати своє життя?
— Якби «якийсь Вересень» не був одним з облич каналу.
— Врешті-решт, може, вони не стикалися з тим, із чим я зіткнувся, отже, у них не було підстав. З Кривенком на тему мого відходу ми швидше жартували, не говорили. А з Олею взагалі не були в контакті з тих часів, не дзвонила вона мені. Якщо подзвонить, я її про це питати не буду.
«Напiвправда – це така радянська штука, тоталiтарна»
— Давайте поговоримо про «Без табу».
— Давайте.
— “Без табу” ішли в запису, “живцем” їх не знімали. До такого рівня наше телебачення ще не доросло?
— Різниця між прямим і непрямим ефіром дорівнює нулю, якщо в країні нема цензури. Така програма, як «Без табу», дуже сценарна, це ближче до кіно, ніж до телебачення. Тому її неможливо зробити в прямому ефірі. Складників цієї неможливості дуже багато. Наприклад, гість може забути сценарій, може злякатися і просто втекти — усі ж живі люди. Я не думаю, що десь у світі таку програму робили би «живцем».
— Тим не менш, у США ток-шоу саме так і роблять.
— “Без табу” — це не зовсім ток-шоу, а американці не дуже схожі на українців. «Что русскому хорошо, то немцу – смерть”. Ми і так боялися за «Без табу», бо не були переконані, що люди взагалі що-небудь говоритимуть. У другій програмі наш герой схопився на першій секунді, заплакав і вибіг. Це зовсім не було смішно, це була його особиста велика трагедія. Скажіть мені, що я робив би з цим у прямому ефірі? Треба думати про глядача, а він не любить паузи.
— Зате любить саме такі непередбачувані ситуації.
— Розкажу анекдот — добродій сидить біля Манхеттенського банку і продає насіння. До нього підходить другий і просить позичити 100 доларів. «Не можу — у мене домовленість із банком. Я не надаю позик, а він не продає насіння». Якщо ви є великим фахівцем у галузі телебачення, то давайте я буду продавати насіння, а ви надаватимете позики.
— Якщо перед тим хтось надасть їх мені. У «Без табу» Ви були доволі жорстким ведучим, який відверто «тиснув» на співрозмовників. Це був певний самозахист?
— Це була думка про глядача. Я не переконаний, що глядач любить саме жорсткого ведучого, але в цьому переконаний рейтинг. Я знаю, що поблажливі, такі собі українські «візерункові» програми рейтингу не мають. Інколи кажуть «О, ваша остання вистава — це чудово!» А коли кажуть «Слухайте, ваша вистава — це провал», це чомусь користується більшим попитом.
— У Вас ніколи не виникало відчуття повного провалу стосовно власної роботи?
— Ніколи. Коли хтось говорив щось подібне, я телефонував до відповідного відділу «1+1» і цікавився — які там цифри?
— Їхня мова переконує більше, ніж будь-які емоції?
— В українців дуже велике серце, бо емоцій забагато, з головою проблеми. Багато років живемо великим серцем, подумати вже треба.
— Серцем Ви ніколи не керувалися?
— Коли одружувався — керувався. Коли з донею своєю проводжу час — їй два роки (в 2002-му – ред.), там “раціо” не працює, там — “емоціо”.
А в журналістиці головне — кухня. Це моя мрія — зробити програму про кухню. Ще коли вів «Телеманію», робив декілька таких фільмів про кухню. Вона стосується всього.
— Із чого складається Ваша?
— Спочатку ти щось аналізуєш, потім робиш. Чому саме так — я не знаю. Як не знає і Андрій Шевченко, чому саме так, а не інакше забиває м’ячі. Я, наприклад, пишу ручкою, комп’ютером не користуюся — я його не знаю, бо він живе в іншому вимірі.
— Свого часу Ви зізналися, що не любите жінок-журналістів. Чому?
— Там був інший контекст. Я, до речі, дуже люблю Юлю Мостову. Якщо у словосполученні «»жінка-журналіст» перше слово — «жінка» — це погано. «Журналіст-жінка» — це може бути. В журналіста мають бути сильні лікті. Коли беремо в когось інтерв’ю, я підійшов першим, а мені кажуть: «Я — жінка, дайте мені». В моїй практиці таке бувало. Як я тоді маю своїм глядачам казати — знаєте, я мав на меті зробити гарне інтерв’ю, але з чемності пропустив жінку, і ви нічого не побачите. Якби Ви бачили, як працюють в екстремальних ситуаціях оператори, — там, насамперед, лікті, навіть не очі. Коли жінка вважає, що з нагоди її жіночості треба поступитися, то…
— Це зробить хто завгодно, але не Ви?
— Той, хто поступиться, не є професіоналом. Бо я дбаю і про тих жінок, які хочуть дивитися чи читати журналістський матеріал.
— Вважається, що український журналістський матеріал наразі важко порівняти із західним.
— У чому різниця між радянським чи пострадянським і західним телебаченням? Перше покаже гори трупів, тобто смерть, але не пологи, тобто життя. Отже, там демонстрація життя, тут — смерті. Західного на нашому телебаченні заледве 5–10 відсотків. Форма може бути західною, зміст — ні. Коли ведучий каже: «Міністр оборони має піти у відставку, бо він приховав збиття літака». Але при цьому не ставить запитання, що ж робив у цей час головнокомандувач? Напівправда — це і є спеціальна, саме радянська штука. Або тоталітарна.
“Слово Просвіти”, ч. 4 (121), 2002 р.
Цитати Миколи Вересня
– Про В.Зеленського (пiд час епопеї зi здачею аналiзiв кандидатами в президенти): «Крім аналізів, вiн повинен пройти ще й огляд у проктолога. Україна має знати, як виглядає ср*** президента».
– Про рiзницю мiж українцями та росiянами: «Розмовляв з покiйним Нємцовим Борiсом. Вiн достатньо довго думав, потiм була вражаюча вiдповiдь: «Ти розумiєш – у вас народ має значення. А в нас народ не має значення. Це мене просто вразило».
– Про Донбас: «А ми – не романтики? Про реiнтеграцiю? Тут не забагато романтики? Моя версiя реiнтеграцiї одна – полiтична чи фiзична смерть Путiна, шалена, розлога криза в Росiйськiй Федерацiї, i вiдтак – можливiсть реiнтеграцiї, i Криму, Донецької, Луганської областi. Без цих двох чинникiв я не бачу – як це реiнтегрувати. Говорити можна, але як? Там стоять чужинськi вiйська, чужинська адмiнiстрацiя, там чужинськi закони. Як це можна зробити?»
– Про Крим: «Моя версія така, що Крим може повернутися, коли будуть великі негаразди в Росії: коли всередині Росії почнуться… Наприклад, завтра нафта стає 20 доларів, а через півроку після того, як вона 20 доларів – дуже погано, повстання по всій Росії… Ну, як Радянський Союз розпадався. І на цьому тлі може щось відбуватися і в Криму, і якось такий варіант».
– Про Україну пiсля виборiв: «Суспiльство роздiлилося на двi частини. Одна половина в такому невблаганному очiкуваннi позитивних змiн – тому що прийшов новий президент, молодий, а iнша частина – в прострацiї. Каже: «Ми ж робили реформи, були помилки, їх було дуже багато, але не можна вiдкидати те, що було. Однi кажуть: завтра буде катастрофа, а iншi – нi, квiтуча Україна» (youtube.com).
– Про друзiв та зрадникiв: «Це природне явище – коли вчителя зраджують учнi. Є люди, в яких я був переконаний. Я не такий вже й учитель, ми просто працювали разом. Коли їм потрiбнi були мої поради, я пiдставляв плече. Настав момент, коли всi почали тiкати… Тому, окрiм тих друзiв, якi пiшли фiзично, чимало людей «пiшли» емоцiйно, ментально. Це вiдомi в Українi люди. Але я не назву їхнiх прiзвищ» (detector.media).
Фото: prm.ua, volyn.com.ua, ukrinform.ua
