Пам'яті лицаря львівських замків

Два дні тому, 23го травня, були роковини відходу у вічність геніального Бориса Возницького. Мистецтвознавця, рятівника львівських замків і безлічі дерев'яних скульптур нашого Мікеланджело, Йогана Георга Пінзеля, кожна - шедевр.

Їх вихоплював з-під селянської сокири, зі смітників, і до кожної такої знахідки ставився, як до рідної дитини. Не було людини відданішої збереженню давніх скарбів, ніж пан Борис. Захистив для нас пам'ять. А ближчим західним сусідам відкрив цілий пласт української культурної спадщини. Унікальної та багатющої, органічної частини європейської.

Його було легко уявити вбраним у середньовічні шати - цей Да Вінчі музейної справи здавався посланцем далекої барокової епохи. Шляхетний у всьому - спілкуванні, жестах, злегка іронічному поглядові очей. Не заразитися трепетним ставленням Возницького до старовини було неможливо, вистачало кількох хвилин розмови.

Колись пощастило таку з ним записувати. Розповідав, серед іншого, легендарну нині історію збереження Пінзелевого Купідона, Путті. Скульптуру збиралися "утилізувати", як радянським варварам належало. Але, на її щастя, вчасно побачив Борис Григорович - під шаром бруду й сміття.

Під вечір того дня у Львові зателефонували з картинної галереї, пан Борис працював її директором: "Хочете завтра поїхати до Олеського, Золочівського та Підгорецького замків?". Тих самих, що постали з фактичних руїн завдяки наполегливості Возницького.

Він сам за кермом старенької автівки. Вже, коли на місці, знайомив з дівчатами-реставраторками. Всі разом здавалися однією великою родиною, в ній кожен за дуже символічну винагороду - в усі часи платили музейникам мало - буквально голіруч рятували історію. Борис Григорович теж закотив рукави і тут же взявся відчищати від кіптяви якийсь артефакт, жодних начальницьких понтів. Потім разом сіли пити чай, і раптом, наче їм крила виросли, зі столу полетіли ложки.

- Це Янек знову бешкетує, - стенули плечима реставраторки. - Привид наш, свій. Зараз, почекай, тобі теж налию.

До замкових привидів персонал, виглядало, ставився як до цілком буденної частини роботи, без притаманних матеріалістам кпин, а навпаки, шанобливо. Бо такі самі свідки минувшини, як і старовинні стіни. Про Янека відомо ось що: колись у Підгорецькому монастирі послушник-підліток чи то з відчаю, чи з необережності стрибнув до колодязя. Відтоді невидимо там блукає, любить зайти до людей під час обідньої перерви.

- Не дасте йому на стіл горня з чаєм - не дозволить спокійно з'їсти. Конче мусить щось розлитися чи розбитися, вже не раз бувало на рівному місці. Саме чай любить, і щоби солодкий. Каву ні - товче посуд. - Без натяку на гумор розповідали господарі.

Та подорож по "золотій підкові" Олеська, Золочева й Підгірців завдяки Борисові Івановичу стала перлиною спогадів. Просто помилуватися розкішною архітектурою - це туризм. Та коли поруч такий її хранитель - відчуття ініціації.

На Львівщині, згідно статистики, значно менше залишилося замків, ніж на Тернопільщині. Але першй пощастило з Возницьким, і всі вдалося відродити. Його душа, впевнена, і після смерті Бориса Івановича ті замки оберігає. Цієї весни йому було б 99.

Людмила Пустельник, Global Village Home

Фото: https://galinfo.com.ua/