В історії про Опанаса і Дарію Заливах я би для початку виділила мотто. Частково для інтриги, а частково через те, що воно відповідає дійсності. А звучить просто: схід і захід – разом. Ви зрозумієте, про що я.
Дарія Возняк, дружина художника Опанаса Заливахи, багато чого не знала. Зокрема, про те що її справжнє прізвище – Бандера. І, можливо, ніколи би про це й не дізналась, якби не 1991й. Тому, що ніхто не міг передбачити карколомних змін, пов’язаних з українською незалежністю. Ані художник з містичним чуттям Опанас Заливаха, ані його дружина Дарія, ні її мама Марія Возняк-Бандера, ні рідна тітка Люба Возняк-Лемик.
Остання, до слова, була знаменитою. Не тільки тим, що за життя пізнала три держави. Дитинство Люби минуло в Другій Речі Посполитій, молодість – в СРСР, а старість припала на українську Незалежність. Зазвичай, такі метаморфози супроводжуються тектонічними зсувами, які не кожен може винести і пережити, а Люба гідно пережила. І не тільки вона. Ось для початку й поговоримо трохи про затяту гідність родини Дарії. Або Дарці, як її усі називали.
Дарця ніколи не бачила свого батька Василя Бандеру, рідного брата провідника ОУН Степана Бандери. Гітлерівці арештували його 1940го в Івано-Франківську, тодішньому Станіславі, незадовго до народження доньки, і замучили в Аушвіці. Уся родина Бандер зазнала жорстокого переслідування, як від гітлерівців, так і від совєтів. Андрій Бандера, греко-католицький священник, батько Василя і Степана Бандери, зник у катівнях НКВС. Швидше за все, його останнім прихистком стала Биківня. Марія з маленькою Дарцею опиниться в глибинці Росії, куди їх було запроторено після війни, як і десятки тисяч галичан й галичанок.
Ціле покоління юних дівчат і молодих жінок, які тільки-тільки розквітнули під пору Другої світової війни, було жорстоко окрадене. В одну мить вони втратили все: родину, кохання і материнство. Власне, доля Марії та її сестри Люби – не тільки яскравий, але й типовий приклад, буквально дзеркало нещадної епохи. З тією лише відмінністю, що Марія встигла народити Дарцю, а Люба – ні. Люба лише встигла у 1940 вийти заміж за українського націоналіста Миколу Лемика.
Того самого знаменитого Лемика, який у 1933 році, протестуючи проти Голодомору, здійснив за наказом ОУН атентат в радянському консульстві у Львові. Нагадую, то була держава Друга Річ Посполита. Далі велика війна звільняє його від довічного ув’язнення у польській в’язниці. Він навіть встигає одружитися. На каблучках молодят була викарбувана не дата їхнього шлюбу, а 23 травня – день смерті творця ОУН Євгена Коновальця. Такими тоді були молоді пари, яких поєднувала не тільки любов, але й чин. Невдовзі Микола Лемик з похідною групою ОУН вирушив на схід України. 1941го був страчений німцями в Миргороді. Люба у 26 років стала вдовою, але не тріскою в океані долі. Маленька, худенька, але міцної породи.
З тих волелюбних галичанок, які брали не менш активну участь у боротьбі за українську державність, аніж їхні чоловіки. До речі, після 1945го, коли спротив УПА був фактично спротивом смертників, Люба Лемик діяла в упівській підпільній радіостанції “Афродита”. Далі жінка пройде арешт і пекло тюрми на Лонського у Львові. Cпогад:
“Я пробула у Львові місяців три чи чотири. Одного дня мене викликають під тим номером „22” і називають моє прізвище. А ніколи за цілий той час не згадали Лемика – от що цікаво. Називають моє дівоче прізвище Возняк, але вже без того номера. Посадили в машину – їхати. Ну, думаю, все – кінець! Певно, їду на розстріл. Довезли мене до поїзда – не на вокзал, а десь там у глухому куті. Нікого нема. Мене посадили у вагон, потім підчепили до поїзда "Львів – Київ". Я лягла і заснула – до самого Києва. А в Києві приїхала машина "Свіжі булочки", і мене забрали на Короленка, 33”.
Це теперішнє СБУ на Володимирській. А тоді МДБ. Після незгоди Люби Лемик на співпрацю з органами її засудили до розстрілу, який, щоправда, замінили на 25 років каторги в Мордовії.
Тим часом, сестра Марія тягнула важку фізичну лямку в Кемеровській області, куди її запроторили разом з маленькою Дарцею. То було шахтарське містечко Анжеро-Судженськ, куди, переважно, відправляли на спецпоселення після табору. Марію не засудили, але й вільною вона не була. Оскільки не мала права покинути загумінок росії. Марія працювала на шахті, Дарця пішла до російської школи. Розрадою для дівчинки стали заняття музикою. Зміни прийшли тільки з хрущовською відлигою. Любу звільнили з табору, Марії дозволили покинути Кемеровський край. Саме тоді родина возз’єдналася і повернулася в Україну. Дві сестри і вже доросла Дарця. Спочатку жили в Горлівці, на сході України, бо в Івано-Франківську їх не прописували. До речі, ви знаєте, що в ссср без прописки ти, вважай, був ніхто? Будь ласка, ось спогад Опанаса Заливахи.
“Приїхав до Москви – уже пізно, ніч, переночувати, думаю, піду в готель, а завтра вже на поїзд – і на Київ. Приходжу до готелю, а вона взяла паспорт дивиться: “А вы выписаны, мы вам не можем дать переночевать”. Каже: “Можете поехать на сельскохозяйственную выставку, там есть такие номера, где можно переночевать без прописки”. Поїхав я на ту сільхозвиставку, даю паспорт і кажу: “Хотел бы у вас переночевать”. Кажуть: “А вы выписаны, мы не можем дать”. Я переночував на вокзалі. Думаю: отака росія”.
Якщо вже почала про Заливаху, то і продовжу.
Опанас народився на Харківщині, Куп’янський район. Той самий, який зараз так хочуть захопити російські окупанти. А тоді, рятуючись у 1933му від великого голоду, родина Заливах втекла на Далекий Схід. Даруйте, але я дозволю собі історичну алюзію: власне, в той час, коли батьки з малим Опанасом утікали від смерті, Микола Лемик здійснив атентат у Львові. На знак протесту проти Голодомору в радянській Україні і проти смерті родини Заливахи зокрема.
Але про свого далекого некревного родича Опанас дізнається аж через декілька десятиліть поспіль. Тим часом його родина вижила, а сам він, грубо кажучи, став міцним рускім парнєм. Але долю конем не об’їдеш. Під час війни він поступає спочатку в художнє училище в Самарканді, згодом у ленінградську академію мистецтв. Про ту академію Заливахи ми мало що знаємо. Зокрема, Опанас ніколи не розповідав про своє одруження. Але про цей химерний епізод життя товариша згадав теж художник і чоловік Алли Горської Віктор Зарецький.
У Заливахи була молода дружина – дочка ректора ленінградської академії Горба. Про його подружнє життя ходили легенди, які на моє переконання ґрунтуються на фактах: “Опанас ходив по хаті Горба у рваних мештах, з яких крапала вода, у якій він мив пензлики; витирав руки фіранкою. Тесть вислав його разом з дружиною до Тюмені”.
Я не знаю що у цьому спогаді є фактом, а що легендою, але на початку 60-их до Західної України, в Івано-Франківськ, Заливаха примандрував вільним козаком. Тим часом, його майбутня дружина була ще в Горлівці, на Сході. Пам’ятаєте мотто на початку розповіді про схід і захід? Забігаючи у майбутнє, скажу, що у перший приїзд Опанаса до Прикарпаття, схід і захід не зустрінуться. Коли родині Дарці дозволили повернутися до рідного міста, Заливаха вже помандрував до мордовського табору.
Однак, хрущовська відлига плюс місцевий карпатський колорит зробили свою чудодійну справу: Заливаха почав прокидатися і згадувати хто він такий і чийого роду син. Знайомиться і стає улюбленцем київського середовища шістдесятників. Думаю, часто, як митець, закохується і так само часто втрачає палкі почуття. Є чималий і дуже емоційний епістолярій Алли Горської та Опанаса Заливахи. Судячи з якого, більш чуттєво, навіть екзальтовано себе у листах проявляла Алла:
“Закривавлене серденько! Заливашенько! Любий! Повернемося до Вашого останнього листа до мене. Повернемося тому, що Ваше іронічне “геніальна Алла” (плювала я на Вашу іронічність) та Ваше “жалкую, що не зміг взяти участі в монументальному комплексі “Школа”, неаргументовані і не переконують мене у Вашій щирості”.
Тоді як Панас реагував значно спокійніше. Інколи здається, що він буквально
стримано, але захищається від емоційної хвилі Горської. Можливо, тому що Алла була одруженою? Або через те, що в його серці була інша жінка – майбутня дружина В’ячеслава Чорновола Олена Антонів? Можливо.
Згодом, перед самим арештом Опанаса, була ще й таємнича Тетяна – від якої в історії залишилося тільки ім’я. Рая Мороз, яка товаришувала з родиною, згадує її неприхильно.
У будь-якому випадку в 1970-му з Мордовії до Франківська повернувся вже інший Заливаха. Це був 45-річний чоловік, який шукав не солодких миттєвостей кохання, а чогось більш стабільного, тривалого і витривалого. Можливо, він про це свідомо ще не мислив, але доля його вже вела на Кошового, 10. До речі, в особі В’ячеслава Чорновола. Це він попросив Любу Лемик прихистити свого товариша.
Одного разу прийшов до мене Чорновіл під це вікно та й каже: "Слухайте, тут є художник, він вийшов із тюрми, чи ви не могли б на 2 тижні взяти його до себе в хату?".
Та й взяли.
По своєму там, на відшибі, в глибокому приватному районі Івано-Франківська нуртувало справжнє жіноче царство. Таке, яке може бути лише в Галичині. З розмахом діяльності на шести сотках землі. Вимогливе і поважне. Покоління бабусь, матерів і незабаром доньок. Тому що дуже скоро, не знаю чи й два тижні минуло, як Дарця та Опанас одружилися і на світ появилась Ярина.
Мабуть, не все у тім царстві було легко та просто. І не тільки тому, що Заливаха й господині були під наглядом кдб. Хоча це теж дошкуляло. Стежили, викликали на “сердечні” співбесіди, погрожували. Був період, коли їм щоночі били вікна, і коли майже силоміць хотіли переселити до іншого, вочевидь нашпигованого прослушкою, будинку. Проте, господарі чинили спротив і великого переселення не сталося. А непросто їм було, на мою думку, ще й через оте поєднання “сходу і заходу”.
Пам’ятаєте мотто на початку розповіді? Попри тюрми і табори галицьке жіноче царство на Кошового. 10 було ґрунтовно матеріальним. Там не тільки знали ціну заробленій копійці, але й були схильні до матріархального контролю. Заливаха ж мав золоті руки, але газдою не був. Він був митцем, і дуже працьовитим митцем. На щастя, дружина це розуміла і поважала його особистий простір. Щоправда, не без втручання. Своїми довгими музикальними пальцями не раз намацувала в кишенях Опанаса або за підрамниками в майстерні заборонені цигарки і безжально конфісковувала. Напевно, Заливаха потайки ностальгував за своїм андерграундовим періодом життя або, як пише у своїх спогадах дисидентка Раїса Мороз, періодом “бурлакування”:
“Час від часу те бурлакування, як мені здавалося, прокидалося в ньому, і він починав протестувати проти усталеного побуту, проти виделки й ножа на столі, проти опіки жіночого товариства, проти усталеного етикету, що його він сприймав як
ознаку міщанства. Тоді він ішов на кухню, смажив собі картоплю і їв її прямо зі сковороди. Намагався з тієї ж сковороди так само пригощати й мене. Це, звичайно, ображало жінок, але що було вдіяти — таким Панас був, і не було на те ради”.
Зрештою, у нього завжди була можливість піднятися дерев’яними східцями до неба й усамітнитися в майстерні на горищі, а ввечері спуститися до жінок на землю.
Тож хотів Опанас чи ні, але родина Возняк-Бандери стала точкою його опертя. Саме з цього галицького ґрунту, з нутра матріархального царства і виткнулась його знакова вертикаль на полотнах. Вертикаль, яка єднає небо і землю. А Дарця пережила Опанаса на 13 років і доживала свій вік у тому ж славнозвісному будинку, але вже на вулиці Заливахи, 10.
Уляна Глібчук, м. Київ
Фото: https://report.if.ua/, https://www.istpravda.com.ua/, https://umoloda.kyiv.ua/ , https://treasures.ui.org.ua/
