Пекти його самотужки – це магія. Навіть у схибнуту еру технологій і навіть в умовах сучасної оселі, що чхати хотіли на сакральні елементи ритуалу.
Це коли не на дровах у печі за заслінкою, а в банальній електродуховці. (Добре, що є світло!). Ще й коли дріжджі – не жива волога класика, а висушене з неї знущання, пакетикові. Від них тісто, замість порядних, як у людей, бодай півдня, вже через дві години лізе з миски здивованим акселератом: “Овва, чого це мене так швидко у ріст погнало?! Щойно ж місили, відлежатися, як вслід, не встигло...”. Та й не пластиковій, made in комуністична China, пасує бути посудині, а чесній дерев’яній діжці.
Все одно, хоч із негідними священного процесу замінниками, домашній хліб – це пісня, торжество особливого затишку дому. Надто, коли березень за вікном поводиться хамськи, щоб не сказати, як ч.m0zq@ль останній – ще вчора сонце, дерева квітли, а сьогодні – підлота коло нуля і “де мої грубі шкарпети?”. Але, незважаючи на всі негоди, хліб гріє вже самим творенням себе. І пахощами на всю хату, і спокусливою плоттю щойно спеченої скоринки, і смаком, що запросто поскромить навіть найдорожчий магазинний. Нарешті, гоноровим, аж его під стелю стрибає від радощів, усвідомленням – таки вдався!
Навіть, якщо не виріс високим, як бажалося б і на модель для рекламного постера не тягне. Але в мене залізне алібі – це тому (мабуть?), що до тіста всипала всього півшклянки пшеничного борошна, не більше. Бо наслухалася всілякого-різного від знаючих людей: пшеницю тепер скрізь вирощують генетично модифікованою, в наших заокеанських краях – це точно. Хліб з такої, делікатно кажучи, некорисний зовсім... Тому, щоб відбити модифікаціям бажання псувати мою генетику, вдалася до щирого джазу – в хід пішло борошно гречане, вівсяне і мелене насіння льону, багато. І щедра жменя висушеного прованського зілля. І щедріша – сушених журавлин. А замість води – сироватка з квасного молока, рекомендую. Тільки не забудьте перед тим трохи її підігріти, бо хліб, як і будь-який живий організм, любить тепле до себе ставлення.
Ним же обдарує навзаєм і навіє солодкою хвилею спогад дитинства, коли те саме, що я оце зараз, робила на селі бабуся – пекла хліб. Якось самі по собі у ті години вщухали сторонні галаси й інші зайві звуки, бо замість них – медитація, терапія і трохи чаклунства. Все на одній стільниці, просто і надійно, мов старі істини, що хліб – усьому голова, і якщо він є, то буде й до нього, і матеріальне, й високе.
Як і те, що сивий Всесвіт на своїх жорнах вже почав молоти щонайвищого гатунку борошно для найпишніших короваїв. Тих, що обов’язково спечемо до дня нашої Перемоги.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: Людмила Пустельник
