Сьогодні згадаємо дружину останнього із зацілілих представників «розстріляного відродження», який у шістдесяті став живим класиком і живим свідком. Його ще називають батьком дисидентів. Йдеться про Бориса Антоненка-Давидовича і його дружину. Вірніше, дружин. Тому що автор "Сибірських новел" та роману "За ширмою" тричі одружувався і, напевно, прожив три життя.
Письменник народився на межі століть у 1899 р., у зросійщеній родині Давидових, в якій лише бабусі розмовляли українською мовою (на фото з батьками, нижче). Власне, у бабусиних селах Полтавщини й Сумщини відбувалося повільне прозрівання малороса. Лікували мова й пісні. Далі він покине навчання в університеті і стане на захист Української Народної Республіки.
Молодий і романтичний. Навіть змінить прізвище. Власне, відновить. Давидов стане Антоненком-Давидовичем. Ось цей патріотичний романтизм разом з природною вітальною силою наповнили його нове прізвище не просто амбіцією, а дуже усвідомленою амбіцією. Щось на кшталт кодексу національної гідності, якого письменник дотримувався впродовж усього життя. Щоправда, в особистому просторі це не завжди гарантувало щастя. Часто навпаки.
Після поразки українських визвольних змагань Антоненко-Давидович залишився в радянській Україні. З таким вітальним і пристрасним характером йому було дуже непросто. З першою дружиною Вірою Баглій письменник одружився дуже молодим. Вона була лікаркою і, можливо, старшою за нього. У холодні й тифозні 20-ті виходила Бориса від важкої хвороби. У них народився син Левко, проте шлюб тривав недовго. В автобіографічному оповіданні "Щастя" прототипом героїні стала дружина письменника.
Цей твір мене зацікавив ще й давньою панорамою київського лівобережжя і Микільської Слобідки, на якій я прожила добру частину свого життя. Зараз там розкинулися помпезні павільйони, в яких відбуваються міжнародні виставки, форуми, з»їзди. Тоді як сто років тому біліли сільські хати. Ті, що ближче до Дніпра, мостилися на дерев'яних палях. Під час повені вода добиралася аж до їхнього черева. А ось стадо корів разом з пастухом перепливає Матвіївську протоку до зеленого раю Труханового острова. Даруйте, останній пасаж не від Антоненка-Давидовича. Це я особисто почула з уст старожила Микільської Слобідки.
Але далі про героїню "Щастя". Все її життя – це втрата. Втрата чоловіка, його кохання і втрата сина, який начебто загинув на війні. В реальності Левко помер шістнадцятирічним напередодні Другої світової. Хлопця не врятували від сепсису. Антоненко-Давидович був у той час у сталінському таборі. Важко сказати, коли саме він дізнався про смерть сина, проте на схилку віку письменник часто про нього думає. Та й про першу, покинуту ледь не півстоліття тому, дружину теж. І це не стільки відчуття провини, скільки глибоке співчуття її долі. Недарма ж він не змінив ім'я героїні оповідання "Щастя". Міг би назвати інакше. Але вона, як і перша дружина – Віра. Сімдесятилітній письменник буцім викликав з небуття напівзабутий, примарний образ, щоб, може, вперше, поцілувати їй з вдячністю руку.
Вдруге Антоненко-Давидович зареєстрував шлюб з Наталкою Карпенко.
(перше фото вгорі, поруч з Антоненком-Давидовичем).
Вона була красунею і художницею театру "Березіль". Ми знаємо трагічну долю його натхненного очільника Леся Курбаса. Після розгрому театру усім довелося інакше заробляти на хліб. В тому числі, й Наталці Карпенко. Письменник згадує, що дружина доволі вправно малювала тушшю портрети вождів – Леніна і Сталіна.
Щодо Бориса Антоненка-Давидовича, то він стане одним з адептів культурного процесу 20-их. Товаришує з Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Григорієм Косинкою, Іваном Багряним, Тодосем Осьмачкою. Його творчість цінує нарком Микола Скрипник. Словом, усе би й нічого, але час драматично наближається до позначки 1933-ого. Далі самогубство обох знакових Микол – Хвильового і Скрипника. Голод і репресії. Під ту пору в Антоненка-Давидовича народилася донька, проте, йому і тут не судилося пізнати батьківства. Письменник вирішує зникнути з очей НКВС і виїжджає до Казахстану. Сам-один.
Тим часом, у Києві каральна система готує справу "Войовничий блок", фігурантами якої стають його друзі: Косинка, Підмогильний, Плужник, Епік. За ними стежать, перехоплюють листи. В тому числі з Казахстану від Антоненка-Давидовича. 1934-го письменника арештовують в Алма-Аті і везуть до Києва. Його конвоїрами були строковики з далекої Комі. Не без гумору Антоненко-Давидович пише, що вони, схоже, уперше в житті їхали потягом. І все випитували в "контри": як називається Чорне море в Україні і чи є міст через теє море… Такі собі діти природи і маргінали, яких російська армія традиційно перетворює на карателів та крадіїв унітазів.
Я впевнена, що на споді цього гумору тонко вібрували піджилки. Уся каральна система СРСР працювала над тим, аби провокувати в людині не просто страх, а тваринний жах. Жах, який руйнує гідність і самоповагу. На мою думку, Антоненко-Давидович був чоловіком, якій зумів приборкати жах. Письменник залишив спогади про своє перебування в Лук'янівській в'язниці. Перед нами буцім відкрилися лаштунки пекла і ми побачили їх усіх: Підмогильного, Косинку, Плужника. Бо те, що відбувалося з Антоненком-Давидовичем, відбувалося з ними усіма:
“Передусім, що мене дуже здивувало і вразило, це: вас роздягають, розпорюють ваше пальто, знімають черевики, з черевиків одривають підошви, закаблуки, бо, може, там є якісь документи. Правда, потім це усе повертають. Майстер там якийсь, швець і кравець, те повертає до попереднього вигляду і приносить вам другого дня в камеру. Але ви будете якийсь час без пальта і без черевиків”.
Правда, звучить доволі буденно? Без того потойбічного жаху, яким була просякнута натільна білизна арештантів. Цих деталей в архіві СБУ ви не знайдете. Лише сухі задокументовані допити визначних "терористі"», як от майстер психологічної новели Григорій Косинка, автор роману "Місто" Валер'ян Підмогильний та автор геніальної поеми "Галілей" Євген Плужник.
Це наші знакові 20-ті, які кануть у безвість на Соловках. Є, однак, у цих документах один важливий момент, який чомусь досі не помічали. А він на поверхні… Усі члени літературного гурту "Ланка" визнали свою причетність до терористичної організації. Звісно, що це не дивно. Слідчі НКВС Хаєт і Проскуряков докладали зусиль, щоб вони це визнали. І фактично, єдиний, хто заперечив той макабричний проєкт, був Антоненко-Давидович. Він заперечував це і на численних допитах, і на очних ставках. Зокрема з Григорієм Епіком. У майбутньому письменник доволі різко відгукнеться про Епіка, який у буквальному розумінні його "топив", тобто підводив під розстріл. Між іншим, у них з Епіком був один і той самий слідчий – Хаєт.
Я не суддя ані Григорію Епіку, ані тій безневинній нажаханій більшості, яка впродовж сталінських чисток підписувала собі та іншим смертні вироки. Навпаки, я не знаю як Антоненкові-Давидовичу вдалося не підписати. Адже у 30-ті за тими пекельними лаштунками ламали усіх: і стійких, і нестійких. І мужніх, і малодушних. То що це було? Випадковість? Удача? Можливо. Хоч інтуїція мені підказує, що Борис Антоненко-Давидович володів чимось більшим, аніж ситуативною удачею. Є такі люди, яким важливіше зберегти моральний хребет, аніж фізичний. Їх ще часто називають героями.
Антоненку-Давидовичу відміряли 10 років каторги, а через кілька років додали ще "десятку" нового терміну. Тобто в загальному 20 років таборів.
Запитаєте, а як його красуня-дружина? У 70-ті, листуючись з Дмитром Нитченком, українським поетом, літературознавцем та емігрантом далекої Австралії, Антоненко-Давидович писав:v“Мою тодішню дружину звали Наталя. Я з нею одружився 1926го року. Вона не покинула мене, а це я порадив їй взяти зі мною офіційну розлуку після моєї катастрофи 1935 року, що вона і зробила”.
Це не вберегло Наталю від арешту. 1938 по неї теж прийшли. Щоправда, покарання було значно м'якшим, аніж у колишнього чоловіка. 5-річне виселення до Казахстану. Їхня спільна малолітня донька Ярина пережила німецьку окупацію, сирітський будинок, голод і залишила спогади. У голодному окупаційному Києві їй допомагали батькові друзі. І , до речі, вдова Євгена Плужника. Ярина виїде до Москви, де стане професором і фахівцем російської мови. Антоненко-Давидович назве її “одірваним листком”. Доволі несправедливо. Тому що саме їй він відсилав у 70-ті крамольні "Сибірські новели", які Ярина зберегла.
1957го, після сибірської одіссеї, Антоненко-Давидович був реабілітований і поновлений у громадянських правах. Зокрема у Спілці письменників УРСР. Він повернувся до Києва, але не сам, а з новою сім’єю: молодою дружиною Ганною Шемердяк (на фото нижче), спільним 3-річним сином і 12-річною пасербицею.
Дружина була родом із західної України, зі Старого Самбору. Після війни її арештували за зв»язок з УПА і вислали на Далекий Схід. Я зробила запит до львівського обласного СБУ з надією, що там може бути справа пані Ганни. Та на жаль. Мені відповіли, що в архіві немає жодної інформації. Тепер важко сказати чим саме займалася в УПА майбутня дружина Антоненка-Давидовича. Може, грипси носила або їжу до лісу, чи просто була дружиною бандерівця… Відомо тільки, що на засланні вона опинилася з маленькою донькою Яриною. Можна лишень уявити, скільки бідолашна жінка зазнала горя. Тому що випробування, які випали на її долю, не минули безслідно.
Я не знаю коли вперше у пані Ганни почалися тривожні симптоми психічного розладу, але починаючи з 70-их вона стабільно проходить лікування в психіатричній лікарні. Роздвоєння свідомості плюс параноїдальна манія переслідування. Під ту пору Антоненка-Давидовича хоч і не виключили зі Спілки письменників, але уже не друкували і не видавали. Після політичних нагінок та арештів 1972-го письменник був під постійним кадебістським наглядом. Не раз приходили до нього з обшуками, після яких стан психічного здоров»я дружини завжди погіршувався, і її знову доводилося везти на Кирилівську. Якось кадебісти прихопили з собою не тільки друкарську машинку майстра, але й золоті прикраси дружини. Про це згадує рідна донька письменника. Як і пасербиця, теж Ярина.
"Коли з КДБ татові запропонували прийти по конфісковане в нього золото дружини (визнали незаконність цього акту через батькові протести до різних інстанцій), - Антоненко-Давидович їм відповів: "Я до вас не прийду! Самі забрали мої речі, самі ж і привезіть". Друкарську машинку йому повернули, а обручки та сережки Ганни Антонівни так і згинули там.
Уявляєте? Ось такий Антоненко-Давидович. Не пасував перед кадебістами. А йому ж тоді було вже далеко за сімдесят. І здоров'я кепське мав, і дуже поганий зір, і пекло вдома. До речі, не лише через хвору дружину, але й сина-кримінальника.
Впродовж 70-80-их у листах до Нитченка в Австралію можна простежити розгортання родинної драми. Ось згадки про 15-літнього Євгена. Він гарний домашній хлопчик, захоплюється філателією і чемно дякує панові з далекої Австралії за колекцію марок. Минають роки, хлопчик дорослішає, а ми незабаром читаємо:
"Мене дуже підкосило і душевно і фізично моя особиста трагедія з моїм сином, який став кримінальним злочинцем, тоді як я залишився чесною людиною, а головне його ідейне переродження і падіння, розмір якого я раніше не міг навіть уявити собі… Він зрікся мене письмово, а я викреслив його з серця".
Ганні Антонівні це вкоротило віку. Вона померла у 55 років. Про дружину Антоненка-Давидовича тепер вже ніхто не пам'ятає. Залишилися тільки теплі дитячі спогади її похресниці, літературознавиці Роксани Харчук.
Жінка згадувала Сінний базар, якого вже нема, згадувала купу маленьких магазинчиків, в одному з яких хрещена мама купила їй у подарунок іграшкову бляшану карету. У карету було запряжено двійко коників із розмальованими віялами на голові. Ключик заводив механізм, коники починали рухатися, карета котилася, а її маленьке серце завмирало від захвату: світ був добрим, вона теж була доброю. І це й називалося щастям.
Хрещена курила папіроси "Біломорканал", спадок таборів, а головний її виховний момент зводився не до бабаїв чи песиголовців, якими її лякали баби, а до так званих підозрілих людей ‒ так колишня табірниця називала кагебістів.
Моя розповідь буде неповною, якщо я бодай не згадаю
https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/12/27/160705/ (або там, де з Шевченком або з дівчинкою)
Михайлину Коцюбинську – небогу класика української літератури Михайла Коцюбинського (на фото нижче):
Ця шляхетна жінка прикрасила і наповнила радістю останні два роки життя Антоненка-Давидовича. Перед смертю він навіть хотів одружитися з Михайлиною і сто відсотків би одружився, якби у їхні стосунки не втрутилося брутально КДБ. Залучивши родичів до брудної кампанії, вони цькували його і Коцюбинську. Літньому письменнику всього-на-всього хотілося дружнього тепла і трішечки щастя на схилку віку, а його обзивали маразматиком і погрожували запроторити туди, де страждала його покійна дружина. Антоненку-Давидовичу йшов 85-ий рік і той останній герць з кдб уже був йому не під силу.
Мені хочеться випередити співчутливі емоції: "бідний, нещасний, важка письменницька доля"…
Попри важкі випробування Антоненко-Давидович прожив наповнене і яскраве життя. Він не любив скаржитися. Навпаки. Він прагнув бути у центрі уваги і прагнув, аби ним захоплювалися, а не співчували. І ним захоплювалися. І його любили. Недарма ж він прожив три життя. А, може, й більше…
Уляна Глібчук, м. Київ
Фото: https://uahistory.com/ , https://na-skryzhalyah.blogspot.com ,https://www.istpravda.com.ua https://iprosvita.com/
