Про не лише героїчних містян, що (непогано) пережили 8 місяців росії – Олена Каганець.
Дешеві полуниці, дорогі пенсіонери
Зараз про Херсон модно писати. ”Такий незламний! Ах, як важко було в окупації!”.
Насправді їм було не важко, хто в Херсоні залишилися. Тим із них, хто завжди казали: “Хіба щось можу, маленька людина?” або “я – внє палітікі”. Зараз говорю про так званих пересічних мешканців Херсона, а не про достойних ризикових українців, яких називають партизанами і які справді наближали нашу перемогу, як могли. Це – окрема історія. Також не пишу про відвертих колаборантів і хто здавали колишніх українських військових-АТОвців, громадських активістів і проукраїнських журналістів та блогерів. Ще раз підкреслю – зараз лише про так званих “простих людей”, які нічим не вирізнялися і жили своїм буденним життям.
У березні-квітні з Херсона виїхав середній клас та україноцентричні громадяни – переважно, активна молодь і самодостатні люди (ті, що ходили на початку березня на мітинги проти окупації). В травні почали виїжджати, хто зрозуміли: війна надовго, не хотіли жити під окупацією. Бо вона насправді прийшла 1 червня, коли повністю відключили український мобільний зв’язок та придушили останні подихи інтернету.
В Херсоні залишилося, за різними оцінками, від 60 до 65% населення. Переважно пенсіонери, ті, хто не могли покинути хворих лежачих батьків, а також категорія “какаяразніца”.
Дуже швидко містяни почали звикати до окупації і писати мені, що насправді в Херсоні все добре. Я шифрувалася і перепитувала, чи можуть писати чесно, бо не вірила у “все добре”. Відповідали, що “нормально”, але нарікали на проблему з готівкою.
“Багато хто нажилися на цьому... Кошти на картках є, а готівки нема. Доходило до того, що міняйла брали до 20% за знімання готівки”, – писав мені знайомий україномовним чоловік з Херсона (що завжди було там великою рідкістю).
Влітку надіслав таке: “Дивлячись на події під різними кутами, бачу, що українці – не зовсім єдина нація. Скільки людей нажилися на проблемах інших! У мене брат з дружиною і сином – в Німеччині. Поруч з ними живе родина зі Львова і отримує грошову допомогу. Вони здають свою квартиру у Львові за 28 тисяч гривень!”
Ще знайомий повідомляв, що ціни на садовину-городину тішать. Інші херсонці, до речі, також щиро раділи дешевим овочам і полуниці по 25 гривень. Шкода, що не змогли скласти 2+2 – “дешеві” овочі фермери Херсонщини не могли вивезти нікуди, крім Херсона. Ми ж у Києві купували ті овочі у 3-4 рази дорожче.
Ближче до вересня поцікавилаcя, як у Херсоні з навчальним процесом у школах? Той чоловік працює в коледжі, тож мав би знати. Відповідь: “З першого вересня деякі садочки, школи і виші почнуть працювати згідно з російським законодавством”.
Я була вражена, як спокійно, без обурення, про це писав. Наче воно природньо. На своє запитання: “А як взагалі психологічно почуваєтесь?” отримала: “Комендантська година є – з 22.00 до 05.00. Більше ніяких обмежень нема. Тиску теж нема. Вільно спілкуюся українською мовою всюди”.
Написала англійською, чи він чесно відповідає, чи не боїться, що can be read by the big brother (“вас може читати “великий брат”). Відповідь: “Все свідоме життя намагаюсь бути об'єктивним настільки, наскільки це можливо. Тому пишу тільки про те, що бачу на власні очі”.
Про життя в часів окупації: “Машин стало значно менше, тобто, виїхали ті, хто мали автівки. Пенсіонери майже всі залишились. Платять пенсії добре – по 10 тисяч рублів на місяць кожному пенсіонеру, починаючи з червня”.
Але шикувалися черги по декілька тисяч осіб по вулиці Комкова – там розташовано Пенсійний в Херсоні. Сусідці знайомого носили пенсію поштарі – вона отримала 20 тисяч рублів за червень і липень. Проте, на ринках рублів не брали. Зате в усіх магазинах і на заправках – дві валюти, російські рублі і українська гривня. Дуже мало магазинів працювали з терміналами – тобто, щоб здійснити оплату банківською карткою.
Перепитала: “Тобто пенсіонери в Херсоні отримують дві пенсії? Україна пенсіонерам платить на українські картки, а окупанти дають готівку в пенсійному фонді?”.
“Так і є. Пенсіонери зараз краще від усіх живуть”.
На початку червня натрапила на херсонську групу у Фейсбуці. Була неприємно вражена – постили тільки про виплати з України та обурення, що вона затримує “дєцкие”. Усі дописи були російською – здебільшого, безграмотною.
В коментарі запитала херсонських жінок, як можуть писати мовою окупанта, перебуваючи в окупації. Отримала “букет” хейту, образ і звинувачень, що “живу в Києві”.
Згадалося, як у 2013-2014 рр., під час Майдану, мені казали знайомі херсонські вчительки: “Ви там у Києві з жиру казитеся зі своїм Майданом”.
"У нас – рускоязичний регіон, поетому разгаваріваєм по-рускі", – написала одна з жіночок тієї Фейсбук-спільноти.
Як же ж їм промили мізки різні регіонали та інші мураєви, за яких вони роками голосували на виборах! Усі 30 років Незалежності України Херсон голосував як не за комуністів, то за “регіоналів”… І двічі Херсон обирав Сальда мером міста.
Але повернемося до літа 2022 року. Як розповідали херсонські знайомі, тоді на ринках у чергах можна було почути різні думки. Прямої агітації за росіян не звучало. Хтось відмовчувався, але були й такі, хто не проти приєднання до рф. Основна думка – під час Незалежності знищували країну. Ось тільки не зрозуміло, ЯКУ саме країну. Херсон завжди був уламком УРСР.
Біженка з Маріуполя: “Хочу в Донецьк!”. Теж окупований
Виїзд нашого 82-річного батька з Херсона організувала моя сестра. Вона, як і я, залишилася у Києві. Ми сподівалися, що “все закінчиться за 2-3 тижні”, як казав один відомий колишній радник офісу президента України.
Виїхати з Херсона на початку травня можна було тільки через Давидів Брід у Кривий Ріг. Виїхати коротшим шляхом через Одесу з кінця квітня було вже неможливо. Потім почали возити до Запоріжжя через Василівку Запорізької області.
19 травня минулого року я знайшла перевізника. У Херсоні то був прибутковий бізнес: вивозити людей, які не хотіли залишатися в окупації. 10 тисяч гривень за особу, якщо це легкове авто, від 6-8 тисяч – якщо на бусику.
Я не могла поїхати в Херсон, щоб забрати батька – пасажирський транспорт з кінця лютого туди не ходив, а приватні перевізники не хотіли їхати. До того ж, як мені казали знайомі, окупанти на блок-постах з особливою “увагою” ставилися до тих, хто приїздить з київською пропискою. В кращому разі не впустили б.
Отже, треба було шукати тих, хто буде супроводжувати батька. Моя сестра знайшла таких людей – вони хотіли виїхати з Херсона, але в них не було грошей. Домовилися, що оплатимо їхню поїздку за те, що поїдуть разом з батьком. Це були 24-річна Софія та її 16-річний брат Мирослав. Їхня мама залишилася в селі Херсонської області. 30 травня наш тато разом з Софією та Мирославом виїхав з Херсона до Запоріжжя через Василівку.
Не буду згадувати , скільки блокпостів окупантів їм довелося пройти і показувати свої речі, наче вони злочинці. Що почалася спека, і це робило тривалу подорож ще більш нестерпною. Але їм пощастило приїхати у Запоріжжя того ж дня – виїхали з Херсона о 5:30 і приїхали до Запоріжжя о 22:30. Багатьом херсонцям доводилося стояти ніч у полі, бо окупанти показували свою “владу” і просто не пропускали всі автівки за один день.
А я в цей день чекала у Запоріжжі – в центрі, що приймав біженців біля гіпермаркета “Епіцентр” на околиці міста. Було багато людей з Маріуполя. Ніхто з них не говорив українською. Працівники цього центру, які, як я зрозуміла, з Запорізької держадміністрації, і собі не говорили державною.
На мій подив і шок були біженці, які хотіли виїхати на окуповані території! Одна тітонька з Маріуполя кричала, що хоче в Донецьк. Обурювалася, що її ніхто не хоче туди відправляти.
Надто дивно й неприємно було, що маріупольці не казали жодного слова про війну. Коли я починала говорити, що рф напала на Україну, на мене дивилися ледь не вороже. Не розуміла, чому. Неохоче говорили про обстріли і ракетні удари, а коли запитувала, хто ж це все робив, припиняли спілкування. Відчувала з цих розмов, що “Україна їм винна”. При цьому не цінували, що наша держава їх безкоштовно вивозить. Могли виїхати до Львова, Києва, до Польщі чи Німеччини. Їх безоплатно розмістили в дитячих садках Запоріжжя і надавали так само безкоштовне харчування.
Цікаво, що зараз роблять ті маріупольці в Польщі – чи вчать польську мову? Поляки все частіше запитують, чому дуже багато українських біженців говорять російською, а не українською. Поляки розуміють різницю між українською і російською. Дуже прикро, що деякі біженці за кордоном цієї різниці все одно не відчувають.
Олена Каганець, журналіст сайту "Народний оглядач" ( https://www.ar25.org/ )
