Як таємні угоди американських “демократів” з Україною привели США до конфлікту з Москвою.
Американці дуже погано розуміють, що ж відбуваєтся у тій маловідомій, але досить-таки скандальній Україні, тому що засоби масової інформації дуже ретельно ту інформацію ховають.
Цими днями адміністрація Байдена постійно висловлює “стурбованість” через розміщення сотень тисяч московських військ на кордоні з Україною і стверджує, що це є загрозою для НАТО та європейської безпеки. Та, може, Московія насправді захищає себе від тих, кого вважає загрозою для себе? Протягом майже цілого десятиліття Джо Байден та його партія розглядають Україну як інструмент дестабілізації московського уряду. Так само, як і уряду самих Сполучених Штатів.
Від часу української “Революції Гідності”, і аж до “Росія-гейту” та спроби імпічменту Президента Дональда Трампа, Байден та інші американські політичні сили міцно пов’язали свої особисті інтереси з Україною. Тож виникає цілком очевидне питання: чи не грає теперішній квартиронаймач Білого Дому суттєвої ролі у організації можливої війни у Східній Європі?
Вплив “демократичноі” американської адміністрації на роздмухування напруженості між Україною та Московією значно посилився ще за часів президентства “найбільш демократичного” з новітніх американських президентів – сумнозвісного Обами. Щоби зрозуміти, що ж саме відбувається сьогодні на українсько-московському кордоні і чому, варто розглянути (і розрубати) той “Гордіїв вузол”, який зв’язує Вашінгтон, Москву та Київ, починаючи з 2013 року.
В той час, як напруженість на кордоні зростає щодня, й американцям в Україні рекомендовано Держдепом швиденько пакуватися і забиратися геть, адміністрація Байдена, схоже, аж ніяк не збирається допомагати давнім (так і хочеться згадати – “любим”) друзям…
З чого ж почалася та “дружба”, і як вона розвивалася?
Після втечі сумнозвісного "проФФесора" в лютому 2014 року до Москви, офіційний Вашингтон узяв активну участь у формуванні нових українських інститутів влади. Саме ця участь викликала велику підозру у тому, що ми мали не стільки революцію, скільки заколот. Тобто, “низи”, що билися з манкуртами-ментами на Хрещатику, Грушевського, Інститутській, Банковій, були впевнені, що то революція. А от “верхи”, типу “прогресивних” Рошенка, Кулявлоба, Тягнибакса, Боксера, Її-Що-Працює тощо, вели зовсім іншу гру.
Збереглися цілком офіційні записи перемовин тодішньої представниці Держдепу Вікторії Нуланд з послом США в Україні Джефрі Пайоттом, які обговорювали необхідність приведення до влади “правильних” осіб, зокрема призначення Арсенія Яценюка на посаду прем’єр-міністра. “Демократичний” американський уряд хотів мати в українському уряді таких діячів, які б відчували свої зобов’язання перед США і були контрольованими. Кличка було вирішено поки тримати поза владою, щоб “дозрівав”. Водночас Нуланд з Пайоттом дійшли згоди, що треба змусити українських “помірних демократів” триматися разом. Вони розуміли, що Тягнибок і його люди можуть створювати проблеми, і мають бути обмеженими у можливостях. Бо навіть Янукович це розумів і розраховував використовувати розбіжності між “помірними” та “радикалами”.
Нуланд вважала Яценюка таким, що мав прийнятну економічну підготовку, і що для успіху на посаді він мав бути у постійному спілкуванні з Кличком і Тягнибоком заради того, щоби ті створювали йому імідж “демократичного лідера, якого підтримує народ”.
Після втечі Януковича, до Києва потяглися різноманітні високі офіційні особи з адміністрації Обами. Наприклад, такий собі Джон Бреннон, що прибув до Києва у квітні 2014-го, був представником ЦРУ. Його візит означав, що саме ЦРУ стояло за успішною організацією “перемоги Євромайдану”. Буквально через тиждень після Бреннона, до Києва прибув віце-президент США Джо Байден. У адміністрації Обами саме Байден відповідав за політику щодо України.
А ще через місяць після візиту Байдена до Києва, його син Хантер був призначений на керівну посаду до компанії “Буризма” (якось не натискаються клавіші назвати її “українською”, хоча офіційно це так). Не викликає сумнівів, що Хантер Байден отримав це призначення не завдяки своїм талантам чи досвіду у видобутку газу, а як такий собі хабар його батькові. Типово український приклад кумівства…
Спостерігаючи всю ту українську “революційну” діяльність, кремлівський карлик не міг не відчувати певної стурбованості (у прямому сенсі). Без сумніву, він добре розумів, що Вашингтон не пропустив можливості використати Україну для дестабілізації ситуації у “зоні американських інтересів” навколо Московії. Ну, й здійснив власні контрзаходи, захопивши нікому не потрібні і ніким не захищені українські території традиційним московським методом “братерського совокуплєнія”.
Тут варто згадати, що батько Хантера цілком виправдав сподівання “українців” і за деякий час“порадєл родному чєловєчку”. Коли Генпрокуратура України розпочала у 2018 році слідство у справі діяльності “Буризми” взагалі і Хантера зокрема, тато особисто прилетів до Києва і оголосив вимогу до Порошенка з Яценюком: звільнити "сучого сина" – Генпрокурора Шокіна. (І, відповідно, закрити будь-яке слідство проти “Буризми”), бо інакше Україна не отримає гарантії на кредит у міль’ярд доларів для чергового вливання до української економіки (читай – до кишень Порошенка і Ко.)
Наступного року у Вашингтоні гепнув такий собі “Раша-гейт”, який був вигаданий Клінтонами як спроба дискредитації президента Трампа. Ця "бригада" (Виборчий Комітет Клінтонів) використовувала сфальсифіковані свідчення і “документи” (“досьє Стіла”, в якому Україна займає помітне місце) про начебто угоду, укладену Трампом з Путіним, про те, що Путін допомагає Трампу перемогти у президентських виборах 2016 року. Із свого боку, Трамп за це начебто не звертатиме уваги на дії Московії щодо України під час захоплення Криму та послаблить економічні санкції. Показово, що низка “українських політичних діячів”, що займали тоді посади у Києві та Вашингтоні, взяла активну участь у фабрикуванні тієї справи. Навіть тогочасний посол України у Вашингтоні опублікував статтю, спрямовану проти президента Трампа.
Ми добре знаємо результати розслідування Міллера, який так і не зміг знайти жодних підтверджень цього фальшивого звинувачення. Але хіба ж це якось перешкоджає “демократам” у їхній діяльності з руйнації як Америки і всього світового ладу?
Після цього “демократичного” фіаско, Україна знову була використана, як привід для чергового нападу на Трампа. Цього разу, у 2019му році, з подачі такого собі “колишнього українця”, а тепер – підполковника армії США Александра Віндмана (не плутати з Вальцманом), який слухав телефонну розмову президента Трампа з президентом Зеленським. Він заявив, що Трамп начебто запропонував Зеленському певні вигоди для України як “подяку за деякі послуги особисто Трампу”. Це начебто означало так зване “quid pro quo” – “використання службового стану у особистих цілях”. Звичайно, “демократичний син України і Америки” Віндман замовчав “малозначущий” факт, що Трамп просив Зеленського почати розслідування діяльності БАЙДЕНІВ, Джо та Хантера, в Україні. I що це аж ніяк не було особистою справою Трампа. Та хіба ж подібне може зупинити цілеспрямованих “демократів – безкорисливих представників інтересів всього прогресивного людства” у їхньому полюванні на відьом?
Цікаво розібратися, чому ж Україна бере активну участь у цих “потєшних боях”? Напевне, тому, що тепер ми – великі друзі “демократичного” Вашингтону. Поставлені “на царство” саме “демократичною” адміністрацією Обами, багато “українських” "керманичів" тепер відпрацьовують “інвестицію”. Водночас отримуючи чималий особисту зиск від вірного служіння господарю. Москву, тим часом, можна використовувати і для внутрішньоамериканських політичних баталій.
Виникає й інше питання: чому нащадки Обами “призначили” саме Московію на роль сьогоднішнього агресора? Чому, скажімо, не Китай, який є навіть агресивнішим у просуванні своїх світових амбіцій? З Китаєм у Америки – свої “тьорки”. А у нас, схоже, справа у тому, що вашингтонські “демократи” історично розглядають Україну як досить недорогий інструмент у дестабілізації становища Московії (і, відповідно, її послаблення) у “зоні її стратегічних інтересів”. Крім того, сьогодні зрозуміло, що діяльність сімейства Байденів в Україні тягне щонайменше на “пожизнєнноє с конфіскацієй” для усіх учасників "праздніка жизні". Тому їм будь-що треба відволікти увагу й перевести стрілки на когось “злого й агресивного”, хто і Україну зруйнує до невпізнаності, і кінці у воду сховає (ну то й що, якщо з сотнями тисяч життів!). І Байдена-захисника національних інтересів Америки зробить щонайменше народним героєм Вашингтонщини і Маріупольщини.
Принаймні, таку картинку (дуже бліду і незрозумілу) намагаються створити кишенькові засоби масової дезінформації як у США, так і в Україні. Тож “злой агресор” Путін є сьогодні чудовою відмазкою для керманичів США і їхніх маріонеток в Україні у реалізації програми подальшого окозамилювання та поневолення безголового населення обидвох країн. ЗМІ успішно ховають будь-яку правдиву інформацію про кримінальну діяльність байденівського клану.
Звичайно, це все дуже не подобається Путіну, який чудово розуміє, що саме відбувається і чому. Що саме Байден є головним організатором “конфлікту в Україні”, і що саме він, Путін, потрапить під світову “роздачу”, якщо не зіграє на випередження чи хоч якось покаже свою слабкість.
Україна ж сьогодні – як той картяр-аматор, що потрапив у велику гру двох світових шулерів. Шансів на добрий фінал у неї практично нема. “Путін нападе” – буде дуже боляче. А якщо, раптом, не нападе (цього разу) – доведеться довго жити у страху, продавши останні матеріальні і моральні ресурси своїм “покровителям”. Які самі стоять на межі гучного банкрутства. “Не вмер Данило – тo болячка задавила”. Схоже, ми є великими спецами у ходінні по граблях...
Варто згадати ще одну сферу “братерської взаємодії” урядів обох країн: “боротьбу з китайським комуністичним вірусом”. Як і абсолютна більшість урядів інших країн світу, ці “любі друзі” сьогодні ведуть суперактивну діяльність у скороченні населення наших країн. Зрозуміло, що усі вони є лише слухняними виконавцями наказів своїх ляльководів, бо уся діяльність з тотальної “вакцинації”, без сумніву, ведеться з єдиного світового центру. Україна у цій “боротьбі” є одним з “лідерів”, враховуючи оскаженілу у безмежності та безкарності рекламу обдурювання та ошмурдячення. Навіть Америка, схоже, відстає у цьому смертоносному процесі. Ну, це не дивує, враховуючи історичну звичку українців до ярма, що вже практично переросла у всепоглинаючу любов.
Тож наступним логічним кроком у цьому дослідженні має стати пошук глибинних причин отих чудернацьких процесів, що сьогодні охопили увесь світ. І, знову ж-таки, Україна у цих процесах незмінно займає провідні позиції. Чому це так, і як ми дійшли до такого стану, пропоную розбиратися разом. Бо, як відомо, гуртом легше й батька бити.
Лев Кац, Вашингтон-Київ
Фото: https://www.vanityfair.com/, https://ukrinform.com, https://bbc.com, https://dw.com, https://denverpost.com, https://parliament.ua
