Свідчення Михайла, жителя міста, якого більше нема.
Поета-репера Міху, він же – Михайло N*. – знаю давно. Свого часу ми записували з ним інтерв’ю для попередника цього сайту, ресурсу Global Village. Про те, як Міха популяризував творчість українських класиків, як зацікавити поезією школярів, та й взагалі про життя.
Сьогодні Міха просить не називати його прізвище з міркувань безпеки, в Бучі залишилися його рідні.
24 лютого у Михайла змінилося все – але набагато страшніше, ніж у тих співгромадян, яким пощастило не опинитися в зоні бойових дій. Пережите у Бучі, тепер трагічно відомій на весь світ звірствами російських окупантів, він описує як “гірше від пекла”. Михайло бачив трупи земляків обабіч дороги, коли втікав з міста, і чиюсь відірвану руку в пащі здичавілого собаки. І не лише це. Нижче – розповідь, до якої увійшли Михайлові лист на сайт і Фейсбук-дописи. Про апокаліптичні тижні в окупації і як виходив з неї – пішки, під мінометним вогнем.
“Чому нас не еваюкували, а залишили катам на забаву?!“
“Почнемо з того, що я не збирався втікати. В Бучі перебував з найпершого дня війни, живу на межі з Гостомелем. Ніколи не забуду, коли все почалося. Повертався з магазину і побачив в районі аеропорту рій бойових гвинтокрилів, чутно було дуже багато вибухів. У перші дні бої проходили саме там. Потім бахкало всюди. Найстрашнішими були винищувачі, які бомбили Ірпінь, зовсім поряд. Ці літаки летіли просто над будинком. Звук був нереально жахливим. Таке враження, що висота була надто низькою, десь метрів 50. Здавалося, літак зчісує собою дахи. Одного разу мене просто відкинуло потоком повітря, коли біг до сусідів.
Взагалі, кожен день був, як рік. Нема слів, щоб описати це все. Коли знайома каже: “Ми тут у Франківську від сирен задовбались бігати”, а в тебе за ніч тріщин стало в хаті ще на дві більше. Сирени їм заважають! А тут – жахіття, щоденне.
До влади маю купу питань. Вони знали, що ворог піде кривавим шляхом з ЧАЕС. Чому не було евакуації одразу? Чому стільки людей залишено катам на забаву?
В нас вдома не було нічого, де можна було б ховатись, і ми бігали до сусідів у дуже холодний підвал. Там настільки зимно, що не передати. Не було навіть обігрівача, спати було надзвичайно важко. Накривались усім, чим можна. Всього в тому пеклі я пробув 12 днів, але мої рідні залишались там до кінця, бо не так просто з евакуацією.
Люди з віддалених районів, фактично, потрапили в пастку. А в нас була лежача рідна людина, яка не могла йти такий довгий шлях. Я був з родиною, зокрема, з сестрою, її чоловіком, ще були сусіди, які залишились. Це старші люди.
Сусіди з машинами виїхали в перші дні, їм якось вдалося. Я комунікував по телефону зі знайомим, який жив далі, але згодом не стало світла і заряджати телефони не було як. Почалось повне виживання без світла, газу, води. Їжі було зовсім мало.
Ніколи не зустрічав в Бучі, Гостомелі, Ірпені жодного нациста. Та й націоналістів було одиниці. То за що ці гори трупів?! За що невинним людям, які жили аж ніяк не солодким життям, ця дикість?! А ще інша дикість, що Європа так і не зрозуміла. Їй занадто сите життя не дає змоги адекватно мислити.
В якийсь момент моя психіка не витримала. Це був ранок, і ми з сусідом-квартирантом вирішили сходити за кут паркана, дізнатись, що навколо. Так ми робили часто. Щойно завертаємо за ріг, а там просто на нашому перехресті – три танки з літерою V. Побачивши нас, почали хаотично стріляти, і ми повтікали, падаючи. Там ще були якісь люди, всі розбіглись. В думках було лише одне: втікати! Я добре розумів, що це “кадирівці”.
Як і те, що чекати нема чого. Чітко усвідомлював, що мене застрелять, якщо не піду зараз.
Мої не захотіли йти зі мною – не могли. Сестри чоловік – дуже хворий, в нього нереальні проблеми зі спиною. Залишитись з ними? Я – зайвий рот, а їжі вже, по суті, не було, крім двох пачок каші.
Потім мені дорікали, що втік і залишив рідню. Хоч, крім адресної евакуації, ЯКА НЕ ПРОВОДИЛАСЬ ЖОДНОГО РАЗУ, в них не було інших шансів. Там, де я живу, не було ні волонтерів, НІКОГО!!! Далі будуть ростріли і інші події в пеклі...
Я нічого з собою не брав, що теж було помилкою. Взяв лише ноутбук, який втратив дорогою. Там залишились документи, нагороди, дипломи, збірки, вся творчість...
Мої залишались у сусідів. Знаю точно, що в кожному вцілілому домі були "гості"..."Гості". Далі додумайте самі.
Добре, про мою втечу. Я пішов з квартирантами сусідів. Це був чоловік старший, його жінка і син ще малий. Дуже добре знаю Бучу (точніше, Лісову Бучу, про яку багатьом з вас взагалі невідомо, а там дуже багато людей в пеклі). І я повів їх болотами. Ми йшли через них десь кілометрів три і вийшли з дуже маловідомого шляху на Ірпінь. Коли йшли ось так, то було тихо, але, як тільки вийшли на районі Бучанського цегляного, то почалось ВСЕ: вибухи, постріли, свист, гуркіт...Там дуже небезпечна ділянка, бо поруч ніби рейки, а по боках – гаражі. Кожен, хто там проходить, як на долоні...
Пройшовши кілометрів два, ми зустріли Тероборону, яка запитала: "Навіщо ви, мужики, тікаєте зі свого міста, а не захищаєте його?". Я сказав, що ми не рятуємо свої дупи в Польщу, а хочемо просто перейти на більш спокійну ділянку. Потім показав посвідчення інваліда, яке, на жаль протерміноване, з чого вони посміялись. Інший сказав, що ми, все ж, не "сцикуни", бо пішли на серйозну дорогу. Нас пропустили далі, сказавши, що зараз будете чути багато свисту, тому завжди пригинайтесь.
Так ми дійшли під канонадою до Ірпінського переїзду. Побачили кілька автівок, які, звісно не зупинились, хоч були з одним водієм. Тема ця – дуже прикра, і про це окремо треба писати. Далі ми пройшли дуже довгий шлях до Романівського моста.
Картини були більш, ніж жахливі. Саме цього дня було ростріляно родину, яка йшла за нами. Далі був біг, втрата речей, травма ноги, мінометний обстріл, машини з трупами і ще багато чого... Можливо, в чомусь я допоміг людям, які бігли зі мною, але я не зміг допомогти своїм.
“Той, хто не врятував від ворога, для мене завжди буде спільником ворога”
За межі України не збираюсь. Де буду завтра, важко сказати. Житиму, напевне, по знайомих, мандрівним життям.
Буча – це місто трупів, смерті, болю. Ви б там змогли жити? Коли мені кажуть: “Мішо, подай заявку туди, заявку сюди...”. Запитую: ви б змогли жити серед могилок на городі? Дивні поради. Я не повернусь в рідне місто ближчим часом. В Бучі зараз багато буде порожніх будинків, вибирай і живи, але суть же не в цьому.
Коли я кричав про допомогу там, під кулями і вибухами, мені "друзі" писали: "Думай позитивно!". А тепер про Бучу знає весь світ, і я був правий – там гірше, ніж пекло. Що в Бучі? Наприклад, людина залишається з хворим, приходять до людини, забирають ліки і вбивають на очах...
Боляче дивитись, як люди, що не бачили розірваних тіл, не відчули бомбардувань, вони штибу такі “політики”. Для них війна – це кіно. Тож як гадаєте, що думає про НАТО житель Гостомеля чи Бучі? Що думають ті, хто втратили найрідніших? Що могли б сказати ті, чиї тіла розірвані на шматки? Нікого не захистив Захід; хай запхають свою “гуманітарку” кудись подалі.
Знаєте, коли я звернувся до діаспори Італії, щоб допомогли, то вони сказали: "Mи ж вам гуманітарку шлемo!". Ага, особливо в Бучу. Ну, нічого, інші люди допомогли, хоч і брати в них щось було соромно.
Той, хто не врятував від ворога, для мене завжди буде спільником ворога. Це щодо цих “нато” і так далі. Крапка.
І мені шкода, що на цій війні зрубають бабла і стануть відомими зовсім не ті, хто переживали пекло. Вже бачу записані й розкручені пісні авторів, які не нюхали диму. Все, як завжди: хтось в Європі вибиває тепле місце, та ще й кукурікає: "Мішо, як ти посмів грошей просить, тобі в школі валантьори все дадуть!". Я вас усіх пробачаю. “Європейці” ви мої...
Весь цей час мріяв знову зустріти сестру, обійняти і купити їй купу їжі. Стільки, як ніколи, те, чого вона ніколи не їла, ікру, все, все, все щонайкраще. Я не можу передати, як боляче було чекати на її дзвінок. Ми посивіли з племінницею за ці дні. Так, мала дівчинка вже сива. Сестра жива, хоча явно чогось недоговорює, слова геть не тримаються купи. Навіть подумав, що це не вона. Не орієнтується в просторі і боїться говорити, ніби геть інша людина. Мав зв’язок з нею дуже короткий; в місті все заміновано.
Стан у всіх жахливий, що не дивно. Всім треба реабілітація, але чи допоможе… В пеклі були більше місяця. Найбільше ранить нерозуміння психічного стану. Люди досі думають, що я нормальний, все гаразд, і це мене найбільше лякає.
Чому деякі при слові “Буча” чи “Гостомель” просто обіймають? А інші... За всієї поваги, але не всі поради будуть прийняті. Коли щось треба, я сам пишу, і, слава Богу, люди відгукуються. При тому тихо, бо чітко розуміють все. Хоч з багатьма відчуваю стіну до небес, але я розумію, чому так. Звісно, всі ми стали ненормальними певним чином, але є ті, кого це торкнулось набагато більше, і в даній ситуації ну зовсім недоречні будь-які поради. Хтось молиться, і це надважливо, хтось допоміг фінансово (низький уклін, бо невідомо, що завтра і це важливо), хтось пропонує житло (і цим я теж скористаюсь, бо...).
Насамкінець, дуже хотів би сказати про тих, хто залишилися в Бучі і не змогли виїхати. Вони для мене всі герої. Годували покинутих собак, котів та інших тварин, коли самі не мали що їсти, ходили за водою для старих, іноді ціною життя. Прості люди, про яких навряд згадає влада. Нехай ніхто, будь ласка, не забуває про їхні подвиги.
Михайло N*, м. Буча
P.S. З новин: "У Бучі та Ірпені були знайдені вбиті діти до 10 років з ознаками зґвалтувань та тортур. У деяких убитих дітей зв'язані руки. Діти. Зв'язували дітей. Застрелені собаки. Вбиті жінки. Дівчатка до 10 років із порваними піхвами. Ірпінь, Буча, Дмитрівка".
Вірші з Бучі:
тим, хто залишився там
годувати собою тварин
цим героям низький уклін
рятувати старих і малих
не зважати на ворога сміх
не усі залишились живі
їм рогаті стріляли в живіт
за доставку бабусі води
білі янголи в пащі біди
промінці окупованих міст
просто люди, що мали вміст
чоловік у куфайці старій
віддає свій сніданок малій
хоч такі непримітні вони
та вони є добром на війні
не забудь про хоробрі серця
що в смертей виривали життя...
дороги з розірваних тіл
ці нелюди гірше "ігіл"
такого не зробить душа
а значить там душ нема
вбивати людей ні за що
а він просто за хлібом пішов
жінка просто хотіла води
залишились криваві сліди
другий місяць німої весни
в полі хлопці лежать молоді
їм стріляли в потилицю ті
хто плював у Христа на хресті
в рідній Бучі дороги з тіл
недостатньо в надії сил
чути кроки солдат ЗСУ
що ідуть рятувати весну...
Фото: Михайлa N* (так виглядає зараз вулиця, якою автор в дитинстві ходив до школи; автор,довоєнні світлини; Буча після зустрічі з русміром).
Олександр Дідик - тіло дівчини, знайдене в Гостомелі, одне із.
