Під акомпанемент скиглень за викурюваним зі столичного музею Булгаковим, але так і не викуреним, бо міністр культури О. Ткаченко встав на захист.
Маю риторичне запитання – якого Воланда українці чудово знають згаданого автора-українофоба й іже з ним Пушкіна чи Толстого, а письменників з інших сусідніх нам країн – не дуже? Як-от Болеслава Пруса й Елізу Ожешко (Польща), Кальмана Міксата й Мора Йокаї (Угорщина), Міхая Емінеску і Васіле Александрі (Румунія), Божени Нємцової і Алоїза Ірасека (Чехія). Це лише кілька імен, які одразу згадалися, списки по кожній країні – солідні, довгі, всі в них шановані далеко за межами їхніх батьківщин, і не лише літературознавцями.
А в нас європейську літературу з-за найближчого західного кордону загал добре знає? Коли, нагадайте, в середній школі діти писали твір про моральні дилеми героїв Прусової "Ляльки"? Це, між іншим, світова класика. Зате Онєгіна з його "проблемами" препарувало на уроках не одне покоління наших школярів. Авжеж, "всє ми учілісь понємногу".
Втім, навіть через півроку найжахливішої війни українському (???) міністерству, вибачте на слові, культури, залежить, щоб російське надалі почувалося в нас, як у себе вдома. Продовжувало імперську справу з поширення ідей русковоміра. Отруюючи мізки, світогляди, врешті, майбутнє. Ба, українці мають ще й за це платити. Адже не з Ткаченкової кишені фінансують булгаківський музей, з бюджетної.
Про те, що художня цінність російської літератури дуже перебільшена, сказано чимало. Що її творці аж ніяк не можуть претендувати на звання моральних авторитетів, теж відомо. Про які "гуманістичні посили" Достоєвського мова, коли він сам – педофіл і садист?! Доказів не бракує. Чи Толстого? Той вів бухгалтерський облік дефлорованих ним селянок. Про кожну записував до спеціального зошита, змагався кількісними показниками з навколишніми поміщиками. Тим часом, "сонце російської поезії", Пушкін, надійно пригрілося під крилом царської охранки, з нею співпрацював усе життя.
Це “наслєдіє” з їхніми музеями, пам’ятниками та меморіальними дошками в Україні “не смій, не займай!”, бо тупне ніжкою О.Ткаченко, міністерський довгожитель. Вангую, що допіру після його відставки таки провітрять столицю від Булгакова й не лише. Раніше, виглядає, ніяк.
Стосовно "не лише", маю ще одного достойного кандидата, "кієвляніна в душе" К.Паустовського, він у Києві жив колись. Є його вулиця, музей і меморіальна дошка, ще одна – в Білій Церкві. Зневагою й хамством до українського цей російський письменник може позмагатися з Булгаковим. Ось уривки з його оповідання “Фіалєтовий луч”: "Кричать во весь голос "слава!" несравненно труднее, чем "ура!". Как ни кричи, а не добьешься могучих раскатов. Издали всегда будет казаться, что кричат не "слава", а "ава", "ава", "ава"! В общем, слово это оказалось неудобным для парадов и проявления народных восторгов. Особенно когда проявляли их пожилые громадяне в смушковых шапках и вытащенных из сундуков помятых жупанах...
Щирые украинцы с благоговением взирали на эту казацкую "шаблюку", на бледного припухлого Петлюру и на гайдамаков, что гарцевали позади Петлюры на косматых конях. Гайдамаки с длинными синевато-черными чубами -- оселедцами -- на бритых головах (чубы эти свешивались из-под папах) напоминали мне детство и украинский театр. Там такие же гайдамаки с подведенными синькой глазами залихватски откалывали гопак. "Гоп, куме, не журысь, туды-сюды повернысь!"
Петлюра пытался возродить слащавую Украину. Но ничего из этого, конечно, не вышло”. І так далі, сподіваюся, Ткаченкові сподобається.
Справді, то ж не якісь Бальзак, Міцкевич чи Драйзер! Вони, уявіть собі, в Києві теж бували і писали про українців зовсім не так, як Булгаков чи Паустовський, а навпаки – з повагою, бувало, й захопленням. Шедевральний ”Швейк” Ярослава Гашека – той взагалі в Києві “народився”! Бо саме тут з’явилися на світ перші сторінки тепер уже загальновідомої антивоєнної сатири.
Бігме, Гашек більше заслуговує свого в нас музею, ніж автор ”Бєлой гвардії”.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://bb.lv/
